Важное объявление: В связи с блокировкой в России зеркала ruslit.live, открыто новое зеркало RusLit.space. Добавте пожалуйста его в закладки.



Сохранить .
Мертва кров Михайлина Омела


        Епоха, яку було названо «серебряным веком русской поэзии»: Мандельштам, Блок, Ахматова… Скандальні романи, прекрасні вірші про кохання. І в цей же час у суспільстві відбувається щось моторошне, містичне, непоясненне. Одна з героїнь роману — красуня Єлизавета часто приходить на поетичні вечори, вслухається у вірші, веде світські розмови, але ніхто навіть не здогадується, що вона… мертва.
        Інший головний герой — відомий поет Венчеслав Боголюбський також веде дивний спосіб життя — вдень спить, а вночі — приймає гостей, править верстки майбутніх книг, їздить по місту у справах… Обох головних героїв єднає те, про що ще ніхто не знає. Знають лише маги. Саме вони мають порятувати світ від опирів…
        Твір став одним з переможців першого конкурсу гостросюжетного роману «Золотий Бабай».
        На обкладинці книги використано фрагмент картини Van Eyck.




        Михайлина Омела
        Мертва кров

        Замість передмови

        Кожен твір має свою передісторію. У роману «Мертва кров» вона особлива.
        Кілька років тому я придбала приватний будинок у Києві, у тій його частині, яку так живописав у своєму романі «Сталінка» мій колега Олесь Уляненко. Двоповерховий, похмурий, складений з величезних сірих цеглин, поміж якими де-не-де вже з'явилися тріщини, він височів над Деміївським урвищем. Його вузькі вікна сумно дивилися на непролазні хащі яру, де час від часу маніяки ґвалтували жінок, утеклі зеки переховувалися від міліції, вночі вили чи то здичавілі собаки, чи то вовкулаки, а ще час від часу хтось вже, напевно, з новітніх українців вправлявся у стрільбі з пістолета. Перший поверх будинку був великим підвалом з кількох кімнат без вікон. Для чого він був призначений, я так і не з’ясувала. Але якось саме тут, серед різного старого мотлоху, я знайшла залізну заіржавілу скриню, зачинену на замок, якого, звичайно, довелося відбивати ломом, бо ключів до нього мені ніхто не залишив. У скрині лежали не коштовності і не гроші, а грубі, пожовклі, вкриті пліснявою зошити, і коли я взяла один з них, зошит на очах почав розпадатися — обкладинку з’їла пліснява…
        Скриню я забрала до кімнати і, коли зошити трохи висохли, спробувала прочитати те, що вціліло. Це була моторошна історія про опирів, які жили в Росії, а згодом і в Україні на початку двадцятого століття. Ніколи в житті мені не доводилося читати більш страхітливих і натуралістичних описів вбивств, ґвалтувань, катувань. Було враження, що людина, яка це написала, якщо не сама брала участь у злодіяннях опирів, то спостерігала за ними зблизька або була їхньою жертвою. Читати це було моторошно, і я не наважилася показати комусь знайдені зошити. Так і пролежали вони на моїй полиці багато років.
        А нещодавно я переїхала до іншої квартири і разом з книжками забрала свою страхітливу знахідку. Потім переглянула зошити знову, і мені здалося, що, окрім мене, це може бути цікаво ще комусь, адже в останні десятиліття про опирів не писали. І, звичайно ж, про те, що вони робили на початку двадцятого століття в Російській імперії, ми нічого не знаємо. До того ж, коли розповідає свідок тієї буремної епохи, це ще цікавіше. На жаль, кілька зошитів врятувати не вдалося, і тому при упорядкуванні рукопису деякі сюжети залишилися нерозвиненими, а доля деяких героїв невідомою. Вигадувати і фантазувати я не захотіла, аби дотриматися історичної правди і точності оригіналу.
        Хто був автором цих записів, я не знаю. Напевно, якийсь переселенець з Росії, який до другої світової війни жив на Сталінці. А може, це був українець чи німець… Хто сьогодні відповість на це запитання? Щоправда, на обкладинці одного із зошитів я прочитала: Michel Omely. На іншому — Михайлина Омела. Тож, як бачите, навіть невідомо, ким був автор — чоловіком чи жінкою…
        У цій книзі я пропоную увазі читачів кілька перших вцілілих зошитів рукопису. Якщо вони зацікавлять читацький загал, я продовжу їхню подальшу публікацію.
        Ось така передісторія роману «Мертва кров». Мені як упоряднику і редактору було цікаво працювати з цим матеріалом. Сподіваюся, що вам, шановні читачі, так само цікаво буде прочитати це.


        Світлана Короненко



        Розділ перший


І

        — Гомосексуаліст!  — сказав би випадковий відвідувач шпиталю Св. Пантелеймона, проходячи повз фарбованого брюнета з акуратною еспаньйолкою, від якого за кілька метрів пахтіло міцними французькими парфумами.
        Але це було зовсім не так. Юрій Олександрович Лозинський був лікарем, доктором медицини. А те, що він зловживав парфумами, було ознакою його лікарської діяльності. Юрій Олександрович був професором патологоанатоми, знаменитістю. Це саме він підписував медичні свідоцтва про смерть членів царської родини, починаючи з 4 лютого 1905 року, коли есер Коляєв вбив на Сенатській площі великого князя Сергія Олександровича.
        Переконавшись у бездоганності свого манікюру, що також було професійною звичкою, Лозинський подивився у вікно. Там шаленіла хуртовина. «Все вкрито наче саваном,  — подумав професор.  — Дивно, чому люди бояться смерті, адже вона буває такою прекрасною, особливо на самому початку, коли тіло ще свіже. Хм, але ж люди линуть до смерті, самі того не розуміючи. Влітку вони не помічають зеленого листя, а коли це листя пожовкне, збирають його, несуть до хати, милуються ним і не помічають, що точнісінько так міняється людина після смерті. Її обличчя стає одухотвореним, просвітленим…»
        — Юрію Олександровичу,  — думки професора перебила асистентка.  — Я все приготувала. Можна я залишуся?
        — Ні, Надійко,  — професор торкнувся теплими, ледь вологими пальцями до щоки ще досить привабливої, хоча й немолодої асистентки і посміхнувся.  — Це із серії моїх секретних експериментів.
        Лозинський провів очима жінку і знову замислився. Сьогодні у нього був особливий день. До шпиталю привезли дуже вродливу дівчину, знайдену десь на вулиці, яка отруїлася великою дозою снодійного. Краса дівчини настільки вразила професора, що він цілий день не міг заспокоїтися. Увечері Юрій Олександрович наказав асистентці помити покійницю і підготувати її до одного з тих експериментів, які професор проводив завжди вночі й завжди один.
        Професор зайшов до лабораторії і увімкнув зовнішній лампіон з написом «Тихо, йде експеримент!» Тіло молодої жінки вже лежало на прозекторському столі. Професор підійшов до нього, зняв білосніжне простирадло і замилувався прекрасними жіночими формами, потім торкнувся рукою пишного жіночого волосся, поправив жмут блискучого короткого чубчика на високому білому чолі, далі його рука ковзнула на жіночі груди, нижче… Потім Лозинський роздягнувся і заліз на прозекторський стіл до покійниці…
        Вперше він це відчув, коли був маленьким. Будинок його батьків знаходився у німецькій слободі. Поряд з ними жила родина німців, у яких підростала дочка, ровесниця малого Юрка. Взимку вона померла від інфлюенци й він разом з батьками прийшов до неї на похорони.
        Дівчинка лежала посеред німецької кірхи бліда, прозора і така красива, наче янгол. Малий Юрко дивився на неї і не міг відвести очей. Мертва, вона виглядала набагато вродливішою, аніж за життя. Німці, прощаючись з дівчинкою, цілували її в губи, а не в чоло, як це було заведено у слов’ян. Юрко також поцілував дівчинку в губи і несподівано відчув якесь дивне, млоїсте почуття, схоже на ейфорію. Йому запаморочилося в голові, і він несподівано тихо і благосно заплакав. Потім, вже набагато пізніше, студентом, він зрозумів природу свого стану на тих похоронах.
        … Лозинський лежав поряд з чарівною дівчиною і не міг нею намилуватися. Прекрасне обличчя, витончені форми, біла оксамитова шкіра, яка ніби випромінювала сяйво. Він вдивлявся в обличчя дівчини, пестив її тіло пожадливими руками і намагався запам’ятати цю вроду на все життя, адже завтра красуні вже не буде у моргу.
        І раптом Лозинський відчув, що незнайомка відповідає на його пестощі. Її тіло почало рухатися йому назустріч, руки обхопили його шию, і вона застогнала. У професора похолола спина. Груди ніби наповнилися порожнечею, а очі широко розкрилися від жаху. Жінка повільно підняла голову і уважно подивилася в закам’яніле обличчя Лозинського. А потім її бездоганно білі зуби наблизилися до горла професора і єдиним доторком перерізали сонну артерію. Бризнула кров, але жінка вже підставила під неї свій жадібний червоний рот…
        Потім вона скинула з себе знекровлене тіло Лозинського і злізла з прозекторського стола. Оглянувши своє закривавлене тіло, підійшла до умивальника, глянула у маленьке дзеркало і вжахнулася:
        — Справжня опириця! Таки стала нею, і нікуди вже від цього не подітися. Ну що ж…  — не закінчивши фрази, вона почала обмиватися. Потім обдивилася кімнату, підійшла до шафи і відчинила її. Там висів одяг Лозинського. Вона накинула на голе тіло його хутряну шубу, одягла шапку, взула чоботи і через морг вийшла з прозекторської.
        II

        — Іннусенько, я приїду о сьомій,  — телефонував дружині з видавництва Сергій Олексійович Орлов. Так він робив лише тоді, коли до міста приїздила якась знаменитість. Чому? А тому, що боявся застати цю знаменитість в обіймах своєї дружини, відомої письменниці-декадентки Інни Іванівни Каменєвської, популярність якої була здобута не стільки завдяки власним книжкам, виданим, до речі, у видавництві її ж чоловіка, скільки завдяки її поведінці. Так уже склалося, що російський письменник-початківець міг увійти до інтелектуальної еліти Росії лише за умови, якщо він був обпаленим вогнем її пристрасті. Інакше кажучи, якщо побував у її ліжку.
        Сергій Олексійович не був особисто знайомий з поетом Максиміліаном Кримським-Корсаровим, який жив у Парижі, але вони листувалися. Цього разу до Москви Кримського-Корсарова привело бажання познайомитися не лише з Орловим, а й з Борисом Буревим, знаним поетом, який цього вечора читав лекцію у Товаристві вільної естетики.
        Побоювання Сергія Олексійовича виявилися марними — замість Кримського-Корсарова вдома він застав Бориса Буревого і поета, якого всі порівнювали з Пушкіним, Костянтина Макшельмонта. Вони розмовляли про літературу, а Інна Іванівна у червоно-чорній сукні сиділа в кутку дивана, намагаючись заховати від власного чоловіка пудреницю, наповнену кокаїном.
        Макшельмонт невимушено простяг руку Сергію Олексійовичу, і важко було зрозуміти, чи знав Орлов про те, що Інна Іванівна саме Макшельмонтом відкрила рахунок всім своїм майбутнім коханцям.
        — Костянтине Дмитровичу, у вас ширінка розстібнута,  — тихо сказав Орлов.
        Борис Буревий відвернувся, бо кілька хвилин тому він став свідком досить пікантної сцени. Нетверезий Макшельмонт почервонів, а потім виклично сів на ліжко і показав Орлову на розстібнутого ґудзика:
        — А ви застібніть!
        — Костянтине Дмитровичу, що ви собі дозволяєте?!
        — А, гидуєте! А ваша дружина не гидує застібати і розстібати…
        Сергій Олексійович відвернувся і вийшов з кімнати.
        — Навіщо ви його так?  — накинувся Борис Буревий на Макшельмонта.
        — А чому він хизується! Якби у мене була така дружина, я людям у вічі соромився б дивитися…
        Орлов міг би, звичайно, викликати Макшельмонта на дуель, але не зробив цього, бо Макшельмонт був блискучим поетом і прекрасним перекладачем Верлена. Через хамську поведінку його часто викликали на дуелі, але кожного разу він говорив:
        — Спочатку я мушу перекласти всього Верлена, а вже потім…
        А оскільки спадщина Верлена була чималою, а Макшельмонт перекладав лише по кілька віршів в рік, то загибель на дуелі, судячи з усього, йому не загрожувала.
        — Таксомотор,  — повідомила служниця.
        — Час їхати на лекцію Буревого,  — згадав Орлов.
        Сам Буревий після інциденту одразу відкланявся і один поїхав до Товариства вільної естетики.
        Подружжя Орлових і Макшельмонт, ніби нічого не сталося, вийшли з будинку і сіли в авто.
        — Хурделить,  — сказав водій, виїжджаючи на вулицю.  — До ранку все завіє…
        Раптом з-за рогу на величезній швидкості виїхала машина й ледь не врізалася у авто з Орловими та Макшельмонтом.
        — Зіб’є когось,  — сказав водій. І, ніби почувши ці слова, машина виїхала на тротуар і врізалася в якусь жінку, що встигла лише скрикнути, а потім зникла під колесами авто.
        Таксомотор зупинився, і Орлови з Макшельмонтом вистрибнули з машини. Довкола мертвої жінки вже збирався натовп.
        — Кров…  — подумала чомусь вголос Інна Іванівна,  — сьогодні буде багато крові…
        — Наздоженіть цього негідника!  — наказав Орлов своєму водієві, побачивши порушника дорожнього руху попереду себе. І скоро автомобілі були вже поряд. Таксомотор дав сигнал, але на нього не було жодної реакції.
        — Відкиньте верх,  — наказав Орлов.
        — Ви стрілятимете?  — запитав водій.
        — Відкиньте верх,  — повторив Орлов.
        Водій натиснув на важіль, і верх таксомотора почав повільно відкидатися. Машина, яку вони наздоганяли, була вже трохи попереду них. Шкіряного покриття на ній не було. І тоді Орлов, скочивши на заднє сидіння, напружився, дочекався відповідного моменту і перестрибнув у що машину, а потім щосили вдарив убивцю в щелепу і авто на повному ходу врізалася в кучугуру снігу.
        III

        Їй не вистачило. Не вистачило крові хирлявого й худого професора. Та й у цьому вбранні вона виглядала підозріло. Шлях додому був заборонений. Батько не вибачив їй позашлюбної вагітності.
        Куди ж піти? І де взяти одяг? А ось і знайомий будинок. Трохи подумавши, вона зайшла не з парадного входу, а з чорного. Смикнула ручку дзвоника біля знайомих дверей: «Головне, щоб пані професорка була сама, без коханки…»
        Двері відчинила жінка у рейтузах і сорочці з англійським комірцем. В її руці диміла цигарка на довгому мундштуці. Побачивши гостю, вона солодко і задоволено посміхнулася:
        — Нарешті! Я знала, що ти колись все одно прийдеш! Чому не заходиш?
        — Ви ж мене не запрошуєте.
        — Боже мій, заходь, заходь!
        У передпокої господиня по-чоловічому допомогла їй зняти шубу. І коли побачила, що дівчина гола, пробурмотіла зміненим, низьким, майже чоловічим голосом:
        — А ти виявилася сміливішою, ніж я сподівалася.
        — Ви працювали? Може, я невчасно?
        — Ні-ні, що ти!
        В кімнаті горів камін, потріскували дрова. На крісло був кинутий плед, яким щойно прикривали ноги. У перламутровій попільничці диміла недокурена цигарка. Довкола лежали книжки і рукописи. Пані професорка щойно працювала.
        — Робота зажде. Головне, що ти прийшла…  — господиня підійшла до дівчини, трохи незграбно, по-чоловічому обняла її, почала цілувати, потім стала перед нею на коліна… І раптом вигукнула обурено: — Ви щойно кохалися з чоловіком! Я не хочу вас більше бачити. Геть звідси!
        — Мене зґвалтували,  — заплакала дівчина.
        Професорка на мить заніміла, а потім розчулено обняла гостю:
        — Яка сволота це зробила? Чому ми такі беззахисні? Вибач мене, люба моя, я люблю тебе! Ходімо до ванни. Я тебе скупаю, я змию з тебе цей ненависний чоловічий запах, ці бридкі білі сліди сперми…
        Ванна була велика, розкішна і більше нагадувала басейн. Господиня вийняла шпильки, і водоспад чорного волосся впав на її засмаглі плечі. Ця жінка знала, що вона гарна і що трохи нагадує скульптуру античного юнака. Знала й відчувала вона також, що дівчина уважно спостерігає за нею. Пані професорка ступила ногою на сходинку басейну і прошепотіла:
        — Ходи сюди, до мене…
        Але саме цієї миті на дверях закалатав дзвоник. Потім почувся дзвінкий дівочий голос:
        — У вас тут не було зачинено! Ви що, не сама? Невже ви з коханкою?! Боже мій, я її вб’ю! Я ледве втекла від матері! А ви…  — у дівочому голосі почулися сльози.
        Господиня вийшла з басейну, одягла халат і поспішила до передпокою. Звідтіля почулися голоси:
        — Дурниці, Вікторіє, тут нікого немає. У мене просто забагато роботи, я втомилася.
        — У вас і справді нікого немає?
        — Нікого…
        Голоси затихли. «Цілуються…» — здогадалася гостя, і її обличчя скривилося у якійсь дивній посмішці.
        Здалеку почулося, як зачинилися двері й до кімнати увійшла господиня. На срібній таці вона тримала шампанське, келихи, помаранч і срібного ножа.
        — Моя студентка приходила. Потрібну книжку взяла…
        Господиня скинула китайський халат з драконами і увійшла до басейну. Її низький голос знову був ледь хрипкий…
        — Ходи сюди…
        Але дівчина, ледь ступивши у басейн, з дивовижною легкістю притиснула однією рукою господиню до стіни, а іншою взяла срібного ножа для помаранчів і перерізала їй горло, а потім підставила жадібний рот під цівку крові, що витікала з артерії…
        IV

        — Ви знаєте, щойно ми з Сергієм Олексійовичем затримали п’яного водія, який переїхав жінку і намагався втекти. Ми його здали до поліції, — схвильовано розповідав Макшельмонт композитору Танєєву, стоячи на сходах Товариства вільної естетики.
        — Костянтине Дмитровичу, в вашому серці ніколи не згасне лицарський дух ваших предків. Дозвольте потиснути вашу руку,  — щиро захоплювався Танєєв.
        До початку лекції залишалося кілька хвилин. У фойє стояли, перемовляючись, московські та петербурзькі письменники і філософи. Коли пролунав другий дзвінок, хтось вголос нецензурно вилаявся. Усі озирнулися.
        — Ярославлєв!
        Це справді був він. Бородатий, могутній, двометровий поет Олександр Ярославлєв, якого тримали попід руки кілька чоловіків. Він був відомий скандаліст. І коли у письменницьких колах згадували модну на ті часи тезу про хама, що гряде, то жінки запитували:
        — Це ви про Ярославлєва?
        І самі ж відповідали:
        — А про кого ж іще?
        П’яні очі Ярославлєва зупинилися на Інні Іванівні, він раптом посміхнувся і, струснувши з себе одним порухом людей, підійшов до неї.
        — Доброго вечора, Інно Іванівно!  — Ярославлєв схопив своїми величезними руками її маленьку ручку, аби поцілувати.
        — Ви, Олександре Сергійовичу, крім того, що бездарний, так ще й п’яниця. І взагалі не вмієте себе поводити!
        Ярославлєв, який мріяв через ліжко Інни Іванівни увійти до еліти російської літератури, почорнів з лиця:
        — Інно Іванівно, я сьогодні п’яний, але завтра буду тверезий. А кину пити, то й п’яницею не буду, а ви — б… і нею залишитеся назавжди, як надалі б не поводили себе. Моє шануваннячко,  — і відкланявся перед сторопілою Інною Іванівною. Із фойє він вийшов абсолютно рівною, тверезою ходою.
        Зміст цих слів до Інни Іванівни дійшов не відразу. Але раптом перед її очима знову постала картина, яку вона побачила сьогодні на вулиці: тіло жінки у калюжі крові, натовп, нажаханий дорожньою пригодою, бліде обличчя п’яного водія…
        — Уб’ю!  — закричала вона і вихопила зі своєї сумочки револьвер. Всі відсахнулися і на якусь мить застигли.
        — Що сталося, люба?  — до Інни підбіг Орлов, який миттєво зорієнтувався в ситуації. — Заспокойся… Це — п’яний, дурний Ярославлєв. Не зважай на нього…
        Тим часом пролунав третій дзвоник.
        Інна Іванівна встигла заховати зброю, але в її очах все ще горів якийсь дикий, голубий вогник божевілля. Сергію Олексійовичу стало на мить страшно.
        — Сьогодні буде багато крові, — знову чи то подумала, чи то промовила вголос жінка.
        Орлов поспішно повів її до аудиторії. Вони сіли у крісла.
        Про що говорив Буревий, Інна не чула. Її очі вдивлялися у присутніх.
        З одного боку сиділи петербуржці — Олександр Рок зі своєю дружиною Забавою Базаргіною, Соледад Сиріус зі своїм чоловіком Димсером Сетковським та коханцем Дмитром Логосовим, Федір Сологуб з дружиною, Дмитро Мережковський із Зінаїдою Гіппус… Інна Іванівна не дуже добре знала цю публіку, але ось її очі зупинилися на неймовірно знайомих, майже рідних обличчях. Так, це ті, що були її обранцями, ті, що сиділи ніби підтвердження злих та образливих слів Ярославлєва,  — Павло Батюшков, Костянтин Бальмонт, Валерій Брюсов, Андрій Бєлий, Василь Бакулін, Владислав Ходасевич, Макшельмонт, та, власне, й сам Буревий. Сиділи ті, що були обрані Богом і нею. І скільки б вони не похвалялися своїми любовними походеньками у власних віршах, хто-хто, а вона добре знає, хто і на що здатен у цій літературі. Але ж Інна не хотіла залишатися у цій літературі лише коханкою відомих поетів хай і обраних нею самою. Можна було б уславитися і в інший спосіб. Наприклад, повіситися, хоча ні, це дуже неестетично. Або перерізати вени і лежати у ванні, стікаючи кров’ю. Ні, це дуже боляче… Хм, так у неї ж є револьвер, подарований
Бакуліним.
        В антракті Інна Іванівна вийшла з аудиторії й, побачивши в натовпі красиве обличчя Бакуліна, рушила до нього. Макшельмонт в черговий раз захоплено переповідав комусь історію сьогоднішньої поїздки, але вона не чула ні його голосу, ні голосів тих, хто був довкола нього. Зараз, зараз буде постріл, він упаде, всі прибіжать… Жінка впритул підійшла до Бакуліна, вийняла револьвер з сумочки і натиснула на курок. Але постріл не пролунав…
        Бакулін навіть не встиг злякатися. На його обличчі застиг лише подив. Цієї ж миті Інна Іванівна відчула, як Орлов взяв її під руку і силоміць вивів з фойє до гардероба. Вони одяглися й вийшли на вулицю.
        Таксомоторів не було. Інна Іванівна мовчала. У тому, що револьвер не вистрілив, було якесь знамення, але яке?
        Зупинився фаетон, і велетенський на зріст візник з улесливою посмішкою запитав:
        — Куди їдемо?
        Орлов назвав адресу, і вони з дружиною сіли у фаетон.
        — Сергійку, чому він не вистрілив?  — у голосі Інни Іванівни була якась дивна байдужість і відстороненість.
        Чоловік обняв її за плечі і замість того, аби сказати: «Ти забула зняти його із запобіжника»,  — сказав:
        — Мабуть, цього не хотів Бог.
        Потім Інна Іванівна плакала, щось говорила французькою мовою, тричі вистрибувала на ходу. Сергій Олексійович вистрибував услід за нею, брав на руки, садив у фаетон і знову обіймав за плечі…
        Вони під’їхали до будинку. Сергій Олексійович допоміг дружині зійти, розплатився з візником. І коли вони вже підійшли до власного під’їзду, у Орлова, людини врівноваженої і розсудливої, раптом похолола спина. На сходах під’їзду, на мозаїчному написі англійською мовою «Welcome» димілася ледь захолола калюжа крові. Інна Іванівна знову якось відсторонено глянула на чоловіка і сказала:
        — Кров… буде багато крові…
        V

        Дівчина з величезною валізою швидко йшла вулицею. На ній були довга хутряна шуба і шапка з хвостів російської чорнобурки, які вона знайшла у одній з шаф своєї останньої жертви, пані професорки. Дівчина не відчувала ні втоми, ні ваги свого багажу. І хоча вона вже почала звикати до своєї надприродної фізичної сили, все ж почуття якогось дискомфорту не полишало її. «Можливо, крім крові, моєму організмові потрібне ще щось. Там, на кухні, можна було б чогось пошукати з’їсти»,  — розмірковувала вона. Ні, це не голод. Вона прихилилася до якоїсь стіни, і несподівано її знудило. Кров розхлюпалася яскравою плямою по мозаїчному майданчику перед чиїмись дверима. І раптом вона пригадала: «Я ж вагітна, а це — токсикоз, проблема майже всіх вагітних жінок. Як же я забула про це! Отже, дитина вижила і я повинна подбати про неї. А це означає, що потрібно вдвічі більше крові й удвічі буде більше ризику…»
        Вона розуміла, що, доки живота не видно, проблем з кров’ю не буде, адже серед чоловіків багато шукачів пригод.
        Але в останні тижні перед пологами буде проблемно. Та вона щось придумає, вигадає. Кажуть, що обережні і розумні опирі живуть десятки років.
        Вона приклала сніг до чола… Позаду почулося форкання коней і калатання дзвоників. Це був фаетон. Побачивши заможно одягнену жінку, візник зупинився, але коні чомусь стали дибки, заіржали і рвонули вперед. Візник-велетень потяг упряж з усіх сил, і коні завмерли.
        — Куди накажете, пані?
        Вона нічого не відповіла, але зупинилася. Візник зіскочив і допоміг їй сісти у фаетон. Коні знову спробували смикнутися уперед, але він їх притримав, потім схопив валізу, та відразу підняти її не зміг: вона виявилася значно важчою, ніж він собі уявляв. Нарешті, хекнувши, підняв її й поставив біля ніг дівчини.
        — Але ж і важка ваша валіза! І як ви її несли?
        Відповіді не було.
        Візник сів до коней і підняв батіг. Він був збитий з пантелику і мовчазною клієнткою, і тим, що коні тремтіли чи то від дикого страху, чи то від холоду.
        — То куди ж ми їдемо?  — запитав він.
        Вона вже знала, куди поїде. Тітка, яка вирушила до Баден-Бадена доживати віку, перед від’їздом залишила їй ключі від свого одноповерхового будинку.
        — Я, мабуть, сюди вже не повернуся,  — сказала вона тоді. — А будинок цей я залишаю тобі у спадок як посаг. Тож і доглядай за ним. Будинок повинен мати господаря.
        До будинку було ще далеко. Візник ледве стримував коней:
        — Та що це з ними? Сказилися, чи що? І несе їх так, наче зграя вовків за ними біжить. А заметіль яка!
        Але дівчина мовчала. Ще трохи проїхали, і візник знову спробував завести розмову:
        — Ось перед вами пару одну додому довіз. Чоловік високий такий, гарний, справжній пан, і голос приємний. А жінка — маленька, лице красиве, але дуже, видно, важкий характер. Всю дорогу сварилася, плакала, з фаетона вистрибувала. Дякувати Богові, стільки снігу намело, що не страшно й стрибати, а чоловік все її заспокоював. Я не люблю чужі розмови підслуховувати, та все ж цікаво було, що у них там сталося. Але говорили вони, мабуть, французькою. А наш брат французькій не навчений. Хоча вони не французи були, ні…
        Дівчина мовчала. А балакучому візникові, який був трохи напідпитку, раптом прийшла в голову страшна думка: «Уже північ. Ніде й нікого. Зараз звернемо з головної дороги, і десь на повороті її можна буде чимось бахнути і пограбувати…»
        Він повернувся до дівчини, заміряючись, як краще це зробити, і враз холод пробіг по його спині. У темряві очі дівчини світилися червоними вогниками. «Відьма!  — зрозумів він раптом.  — Ой, ні, на сьогодні з мене досить. Ось довезу її й відразу — додому! Нап’юся і спати ляжу…»
        А вона все мовчала. І згадувала, як два роки тому в Швейцарії, у вокзальному ресторані, куди вона зайшла разом з тіткою, їх познайомили з Венчеславом Боголюбським: високим, блакитнооким чоловіком, який повертався додому з Німеччини. Молодий аристократ сподобався Єлизаветі.
        Сподобався він і тітці.
        — Ти, Єлизавето, гарна партія для нього — генеральська дочка,  — казала вона вже у поїзді.
        — Та що ви, тьотю! Я ще не думаю про заміжжя…
        — Дурненька, от якби я була на твоєму місці… — тітка не закінчила цієї фрази жодного разу.
        Вже пізніше Єлизавета дізналася про найголовніше — Венчеслав був одружений, а отже, для неї не було жодної перспективи. І все ж доля подарувала їм ще одну, фатальну, зустріч. Це було у Петергофі минулого року. Весь бомонд з’їхався на бал, а десь опівночі Єлизавета побачила, як до зали увійшов Венчеслав разом з дружиною та якоюсь дівчиною. Їх представили його імператорській величності та імператриці. Потім усі танцювали, розважалися, пили вишукані вина з імператорських погребів… Венчеслав, згадавши про давню зустріч з Єлизаветою, запросив її на танець. Вони довго кружляли у вальсі, а потім Єлизавета, ледве стримавши сльози, вибігла із зали і довго бігла парком. Він наздогнав її, обняв, підняв на руки, щось шепотів, ніжно цілував, і вона, вже нічого не тямлячи, віддалася йому там, у якійсь альтанці. А ще, коли вже все було позаду, Єлизавета запам’ятала, як він раптом знову, з якимсь уже не любовним шалом, почав цілувати її в шию, в горло… І саме цієї миті якісь поручики зі своїми дамами весело вбігли до альтанки. В їхніх руках палали смолоскипи. Побачивши розгублених закоханих, вони вибачилися, а
потім, сміючись, підхопили їх, запрошуючи до нових розваг. Там вона його й загубила…
        Вранці ні Венчеслава, ні його дружини Єлизавета вже не побачила. І ніхто не міг сказати їй, коли ж вони поїхали. Зрештою, запитувати було незручно.
        Повернувшись до Москви, вона зрозуміла, що вагітна. Довго вагалася, чи їхати до Венчеслава, адже треба було вирішувати, що робити з майбутньою дитиною. Нарешті зважилася. У Петербурзі зупинилася у двоюрідної сестри і весь день намагалася додзвонитися до Венчеслава, але телефон мовчав. Нарешті вона не витримала і увечері сама поїхала до замку Венчеслава.
        Там уже було багато екіпажів і таксомоторів. Гості заходили у відкриті ворота, і вона пройшла разом з усіма, але дійшла лише до замку, бо, незапрошена, увійти туди не зважилася. Блукала садом, довгим і порожнім, потім зайшла дуже далеко углиб і несподівано побачила красивий одноповерховий будинок, в якому горіло світло. Механічно увійшла до нього, ніби її завела туди якась таємнича сила. Можливо, Венчеслав десь тут,  — мимоволі подумала і, побачивши сходи, які вели донизу, почала спускатися, але несподівано почула дивні звуки. Сходову площадку навпіл ділила величезна арка з вітражами. Єлизавета підійшла до неї впритул і крізь скло у підземній кімнаті побачила Венчеслава поряд з якоюсь жінкою. Ледь стримуючись, вона все ж додивилася до кінця сцену в кімнаті. А додивившись, вжахнулася і, розуміючи, що зараз збожеволіє, вибігла геть. Уже приїхавши додому, у розпачі випила жменю якихось пігулок, здається снодійного, і у напівмаренні вийшла на вулицю…
        … — Тут зупиніть.
        Вона підійшла до чавунних воріт, на яких висів величезний замок. Звісно, ключів вона не мала, залишила вдома. Щоб не викликати підозри візника, Єлизавета легко, ніби картон, розірвала замок і відчинила ворота. «Мабуть, просто так висів»,  — подумав візник, але якийсь тваринний страх охопив його. Молода жінка стояла біля воріт і чекала. Соромлячись свого переляку, візник ледве стяг валізу з фаетона і рушив за Єлизаветою, яка повільно йшла до будинку. Під її ногами рипів сухий сніг, і це рипіння разом зі свистом вітру відганяло від візника неприємні думки. Дівчина піднялася кам’яними сходами і зупинилася біля засклених дверей. Коли візник підійшов, вона вже відчинила двері і впустила його до веранди. Він боком заніс велетенську валізу і поставив її на підлогу:
        — За цю послугу, пані, треба додатково заплатити.
        Жінка мовчки стояла на тлі вікна, і візникові на мить здалося, що її очі знову горять червоним вогнем. Йому захотілося крикнути, але губи не слухалися. Він хотів поворухнутися, але тіло заніміло.
        Пильно вдивляючись в обличчя візника, жінка підійшла до нього впритул. Їй не довелося докласти великих зусиль…
        «Задля дитини, все задля дитини, яка, що б там не було, повинна народитися і жити… Хм, але що ж робити з тілом візника? Може, кинути у фаетон і відпустити по вулиці? Ні, якщо хтось побачить, тоді кінець і мені, і дитині. Краще кину його у підвал…» — розмірковувала тим часом жінка.
        Потім вона підійшла до коней, які зразу рвонулися з місця, ні, скоріше, полетіли. «Коні відчули, хто я насправді»,  — зрозуміла Єлизавета і тихо пішла до будинку. Хурделиця не вщухала, і, коли вона озирнулася востаннє, сліди і від фаетона, і від коней, і її власні були вже надійно заховані під товстим шаром снігу.
        VI

        Орлов лише на хвилину затримався, переодягаючись, і не помітив, куди тим часом поділася дружина. Нарешті він знайшов її в одному з туалетів. Жалюгідна, обм’якла, з порожніми очима, вона сиділа на підлозі. Поряд валявся шприц. Сергій Олексійович подивився її очі, перевірив пульс…
        «Дякувати Богові, — подумав він.  — Шприц був маленький і доза несмертельною». І вперше в житті зрадів тому, що дружина вкололася. У них обох сьогодні був дуже важкий день. Орлов відніс дружину до спальні, а потім пішов до власного кабінету.
        Він мав одне химерне захоплення, або, як це модно стало називати, хобі. З нього посміювалися, але Орлов на це не зважав. Навпаки, тим, хто іронізував, він найчастіше надсилав запрошення на черговий спіритичний сеанс. Саме спіритичні сеанси були хобі Орлова.
        Василь Якубович Бакулін також досить скептично ставився до захоплення Сергія Олексійовича, але одного разу він несподівано з’явився у його видавництві.
        — Я до вас з важливою справою. Життєво важливою справою. Скажіть мені чесно: ви справді вірите у духів?
        Орлов розгубився:
        — Ваше запитання не таке просте, як вам здається…
        — Ви мені скажіть однозначно — так чи ні?
        Трохи подумавши, Орлов відповів:
        — Так!
        — В такому разі прошу вас влаштувати спіритичний сеанс. Але одна умова — на цьому сеансі будемо лише ми удвох, а те, про що дізнаємося, залишиться нашою таємницею.
        Добре знаючи Бакуліна, Орлов зрозумів, що справа справді серйозна. Цей іронічний, майже цинічний чоловік з профілем мефістофеля прийшов сюди не задля того, аби потім посміятися з Орлова. Тут було щось серйозніше. І тому він коротко запитав:
        — Коли?
        — Сьогодні увечері.
        — А якщо не секрет, чому такий поспіх?
        — Сергію Олексійовичу, я дуже вас прошу: зустріньмося сьогодні увечері у вас вдома…
        Того дня Орлов мав затриматися у видавництві, щоб відіслати до друкарні вже підписаний ним рукопис антології сучасної російської поезії, але відклав усі справи і поспішив додому.
        Побачивши роздратоване і похмуре обличчя дружини, він зрозумів, що Бакулін вже прийшов і всіляко ухиляється від флірту з нею. Отже, Бакулін справді шалено захоплений черговою божевільною ідеєю і вважає цей спіритичний сеанс життєво важливим для себе.
        Вони повечеряли і нарешті усамітнилися у кімнаті, де вікна були завішені важкими портьєрами. Чоловіки сіли біля маленького круглого стола, накритого зеленим сукном.
        — Нас мало, всього двоє, і тому цей сеанс вимагатиме від кожного з нас особливих духовних та фізичних зусиль,  — сказав Орлов.  — Зараз я візьму кришталеву кулю…
        Цю кришталеву кулю Сергію Олексійовичу надіслала з Парижа поетеса, оповита таким густим серпанком таємничості, що майже не вірилося в її існування. Звали її Ельдіно де Альден. Її вірші часто друкувалися в Росії у перекладах Василя Бакуліна. Тож і цей окультний подарунок таємнича Ельдіно надіслала Орлову через нього.
        Після того, як кришталева куля з’явилася на столі, Сергій Олексійович звернувся до Бакуліна.
        — Тепер я вас слухаю.
        — Чи можете ви викликати когось із духів?
        — Ви маєте на увазі духів померлих, наскільки я розумію?
        — Так!
        — Я можу спробувати.
        Олександра Сергійовича можете?
        — Якого Олександра Сергійовича?
        — І це запитує російський поет? Який у нас, росіян, є ще Олександр Сергійович, окрім Пушкіна?
        Орлов розгублено подивився на Бакуліна і злякано подумав — чи не перейшов Василь Якубович ту хитку межу поміж талантом і божевіллям, яка була такою фатальною для багатьох російських письменників.
        — То можете чи ні?
        — Можу.
        Власна впевненість подивувала й самого Сергія Олексійовича.
        — Отже, Пушкіна? Мабуть, хочете уточнити його донжуанський список?
        Бакулін навіть не посміхнувся:
        — Ви знаєте, що зробив Брюсов? Він дописав незакінчену Пушкіним повість «Єгипетські ночі».
        Запала мовчанка. Василь Якубович уважно дивився на Орлова, чекаючи обурення, але той спокійно відповів:
        — Ви що, Василю Якубовичу, думаєте, що я зараз підстрибну на місці, вдарю кулаком по столу і закричу: як він, негідник, смів зазіхнути на найсвятіше для кожного росіянина?
        — Але ж Брюсов дописав самого Пушкіна!
        — То й що? Чого ви від мене хочете?
        — Пушкіна!
        — ?!
        — Я хочу, аби ви викликали дух Пушкіна і щоб він сам продиктував нам закінчення цієї повісті, але про це ніхто не повинен знати. Ми надрукуємо її чи в моєму видавництві «Рак», чи у вашому «Кондорі», але з моїми коментарями і передмовою. І поки Валерій Якович разом зі своїм Сергієм Поляковим випустить у світ «Єгипетські ночі» у власному варіанті, ми підготуємо і видамо авторський варіант повісті. Ви мене зрозуміли?
        Сергій Олексійович зрозумів.
        Дух Пушкіна вони викликали, і він справді продиктував їм закінчення «Єгипетських ночей». Василь Якубович все записав, потім читав духу Пушкіна текст, і той підтвердив правильність запису. Згодом книжку набрали, але сталося неймовірне. Очікування Бакуліна не справдилися. Критика надала перевагу варіанту Брюсова, а видання Орлова назвала містифікацією і вимагала від видавництва рукопис Пушкіна.
        …Сергій Олексійович, почувши шум, вийшов на сходи. Це повернувся Борис Буревий, який цього разу зупинився у їхньому домі.
        — У вас тут все гаразд?
        — Так, дякую.
        — А що все ж таки сталося? Там говорили про різне…
        — Давайте про це поговоримо завтра. Вам треба зараз відпочити. Я шкодую, що не дослухав вашу лекцію.
        — До речі, на банкеті я познайомився з Кримським-Корсаровим. Він дуже хотів вас побачити. Тож я його запросив до вас на сніданок. Сподіваюся, ви згодні?
        — Звичайно! Із задоволенням поспілкуюся!
        — А я таки добряче втомився… До речі, Сергію Олексійовичу, сьогодні вранці я забув передати вам маленький подарунок, який привіз з Берліна. Рідкісна антикварна річ. Зараз я принесу…
        За кілька хвилин Орлов сидів у тій самій кімнаті, де вони колись спілкувалися з духом Пушкіна. Він тримав у руках справді дорогоцінний подарунок — альфа-подібну дошку з пересувним квадратом. Судячи з напису, вона була виготовлена 1378 року в місті Фрайбурзі, а срібне клеймо сповіщало про те, що це власність доктора Паулюса Распе Гедіке, відомого медіума середніх віків. Такого коштовного подарунка Сергій Олексійович ніколи ще не отримував, і йому страшенно захотілося зараз же, цієї ж миті, випробувати можливості магічної дошки.
        Працювала дошка за дуже простим принципом: треба було покласти пальці на одну зі сторін квадрата і за допомогою магічного заклинання викликати дух. Після цього дух сам починав водити квадрат по літерах і присутні могли читати відповіді на свої запитання. Орлов знав, що це дуже небезпечно, адже дух міг виявитися дужчим за медіума і почати диктувати йому свою волю. Тому найчастіше з такою дошкою працювало четверо людей, і лише у виняткових випадках двоє впевнених у власних силах медіуми. Та лише поодинокі, позначені особливим даром, ризикували це робити наодинці з дошкою. Таким був Паулюс Гедіке. І хоча Сергій Олексійович не вважав себе могутнім медіумом, все ж зважився сьогодні попрацювати з дошкою сам. День був досить важкий, і він в такий досить чудернацький спосіб хотів розвіятися.
        … Орлов довго вибирав собі духа. Найбезпечнішим йому здавався дух покійного батька, який дуже любив свого сина за життя і тому не міг завдати йому неприємностей, знаходячись у потойбіччі. Але чомусь при слові «любов» Сергій Олексійович згадав молоду тендітну графиню Олену Трубецьку. Мабуть, ніхто не любив Орлова так, як вона.
        Зла мачуха віддала її до монастиря ще у дитинстві. Вона вийшла звідтіля вже після її смерті і, віддавши всі свої права на спадок молодшому братові, зайнялася живописом. Вчилася у Москві, Мюнхені, Парижі. Там і вийшла заміж за академіка Академії мистецтв Росії Івана Петровича Павлова. Вони оселилися у Петербурзі, де Іван Петрович виконував замовлення державної ваги — малював портрети членів царської родини. З дружиною вони жили дружно, але незабаром Іван Петрович помер.
        Орлов познайомився з Оленою Іванівною якраз у день похорону її чоловіка. Його вразило божественно красиве обличчя молодої вдови, а згодом розпочався їхній досить тривалий роман.
        Відомий у мистецьких колах видавець і поет Орлов, наче юнак, вишукував можливості і причини, аби з’їздити до столиці і побачитися з Оленою. Інну Іванівну він поки що покинути не міг. А Олена все розуміла і ні про що його не запитувала. Щоправда, їм спадало на думку з’їздити на кілька тижнів до Італії, прийняти католицтво і повінчатися таємно від усіх. Олена хотіла мати шлюбну дитину. А Сергій Олексійович все сподівався, що вони з Інною все ж колись розлучаться. Точніше, що його дружина погодиться на розлучення, хоча це було малоймовірно. Інна скоріше б вкоротила собі віку, аніж розлучилася з Орловим.
        Та одного разу Олена зникла. Це сталося саме у день відкриття її власної виставки. Сергій Олексійович через черговий нервовий напад у дружини не зміг приїхати до Петербурга, а вирвався лише через два дні. Олени вже ніде не було.
        Поліція її шукала кілька місяців, та марно. Орлов розумів, що якби Олена була живою, то озвалася б до нього. І ось тепер він несподівано навіть для самого себе вирішив викликати дух коханої жінки.
        У кімнаті було темно. Горіла лише малесенька свічечка. Прочитавши заклинання, він натиснув пальцями на ребро чорного квадрата і викликав дух Олени.
        Опалення в будинку працювало чудово, але цієї миті Сергій Олексійович відчув, як у кімнату почав просякати якийсь потойбічний холод. Несподівано легко хитнулися важкі портьєри на вікнах. Затремтіло полум’я свічки, і Орлов відчув поряд з собою чиюсь присутність, а квадрат разом з його пальцями зарухався по буквах.
        «Я з’явилася, любий!»
        Сергію Олексійовичу здалося, що він не лише прочитав цю фразу по буквах, а навіть почув її.
        — Я дуже за тобою скучив,  — промовив він уголос.  — Мені так тяжко без тебе, Олено…  — І відразу отямився.  — Що за дурниці я плету?
        І, вже не очікуючи відповіді на сентиментальні фрази, запитав:
        — А чим ти доведеш, що це саме ти, моя люба?
        Квадрат під його пальцями знову почав рухатися по дошці:
        «Коли ми були в мене вдома, ти поклав записку у третій том вибраного Бальмонта і сказав мені, що ми з тобою разом прочитаємо її на Різдво. Після твого від’їзду я не втрималася і прочитала її. Там були вірші».
        — Але ти, якщо ти дух Олени, можеш знати це з духовного архіву Господа, а якщо ти — інший дух, то можеш прочитати все це з душі моєї коханої.
        Сергій Олексійович недаремно боявся. Він знав, що інколи замість духа померлої людини приходить або стихійний дух, або, в ліпшому випадку, чужий дух, який вирішив просто розважитися.
        «Ти можеш мені не вірити, любий,  — знову запрацював квадрат під пальцями Орлова,  — але я знаю, навіщо ти мене викликав. Відповідаю: я померла, і не своєю смертю.
        У день відкриття моєї виставки я чекала на тебе, а вже увечері, на бенкеті, з’явився Венчеслав Боголюбський разом зі своєю дружиною та пасербицею. Венчеслав Іванович вибачився, що не зміг прийти на виставку, і запросив мене до себе додому. Єдине, про що він просив,  — нікому не говорити про мій майбутній візит, бо хоче, мовляв, зробити для своїх гостей сюрприз. Для мене було честю відвідати дім Венчеслава Боголюбського, адже там буває багато відомих письменників і митців. Я пообіцяла прийти. Це мав бути вечір на мою честь.
        Любий, я прочекала тебе цілісінький день, я дзвонила до Москви, але телефоністки весь час говорили, що зв’язок через хуртовину обірваний. Я двічі виходила зустрічати поїзд з Москви. А другого дня увечері мені зателефонувала пасербиця Венчеслава Івановича і запитала, чи дотримала я слова тримати у секреті мій сьогоднішній візит до них. Я підтвердила, що так. Тоді вона призначила мені зустріч на кінцевій зупинці трамваю на Васильєвському острові, пообіцявши під’їхати туди на авто. Я навіть не подумала, любий, про те, навіщо мені їхати на трамваї у таку далечінь, якщо вони можуть забрати мене з дому автомобілем. І я поїхала.
        Вероніка чекала на місці нашої зустрічі, але без авто. Сказала, що він стоїть на сусідній вулиці, і вибачилася, що не змогла приїхати за мною додому, бо, мовляв, ще не дуже добре водить автомобіль. І я знову повірила.
        Автомобіль вона вела чудово. Ми зробили велике коло і під’їхали до їхнього замку з боку болота, там, де чорний хід. На нас вже чекала дружина Венчеслава Крістіна. Я вийшла з машини, а Вероніка поїхала далі. Крістіна дуже тепло мене привітала, ми зайшли на подвір’я і рушили, але не до замку, а до одноповерхового будинку. Крістіна відчинила двері і взяла до рук свічник, який лежав біля входу. Вона пояснила мені, що з цієї будови є підземний хід до замку. Гості не знають про те, що я приїхала, а оскільки свято на мою честь, то я повинна переодягтися у білий урочистий одяг і лише після цього з’явитися у вітальні.
        Ми спускалися до підземелля, проминули сходовий майданчик, величезну арку з чудовим вітражем, напевне, польської роботи. Я ще здивовано подумала: навіщо у підземеллі вітраж? І ще згадала, як стояли ми з тобою в варшавському костьолі Святого Хреста, притиснувшись одне до одного, ніби два маленьких горобчики, і розглядали божественно прекрасні польські вітражі.
        Ми зійшли униз і потрапили до величезної зали, обкладеної кам’яними плитами, напевне, з базальту. Вона нагадувала залу короля Артура та його лицарів „круглого столу“. Крістіна запалила смолоскипи на всіх стінах, показала мені й справді дуже красиву білу сукню і попросила переодягтися. Я почала роздягатися, та раптом до зали увійшов Венчеслав. Я скрикнула і хотіла руками прикрити свою голизну, але він накинувся на мене. Його дружина байдуже дивилася на це. З якоюсь надлюдською, майже диявольською силою він зірвав з мене увесь одяг і зґвалтував. А потім гострими, як лезо, зубами перегриз мої артерії і почав пити кров…»
        Від несподіванки і напруження Сергій Олексійович випустив з рук квадрат і підвівся. Квадрат завмер на літері «в». Трохи постоявши, квадрат почав рухатися сам.
        «Венчеслав — опир! Я — не єдина його жертва. Я закликаю тебе до помсти. Якщо ти мене кохаєш, знищи його! Ти мусиш врятувати від нього усіх!»
        Квадрат зупинився. Сергій Олексійович раптом відчув страшну втому і підійшов до вікна. Сходило криваво-червоне зимове сонце. Він повернувся і побачив, що свічка вже давно розтанула.
        — Але ж я не міг читати у темряві, — промовив він сам до себе.  — Це мені, мабуть, наснилося. Піду спати, бо так можна збожеволіти…



        Розділ другий

        I

        Мадлена Роземблюм, яка всім своїм клієнтам була відома як Наташа Кандалова, мріяла вирватися з пазурів першого сутенера Петербурга Хорена Туманова. Темно-карі очі, біла шкіра і лискучі чорні коси а, головне, гарні стрункі і довгі ноги робили її королевою борделю. Наташі щедро платили і російські купці, і заїжджі дипломати, але кожного разу про це дізнавався Хорен і забирав усе собі. Кілька разів жінці пропонували вийти заміж, але Хорен Туманов і тут був напоготові. Він знав її справжнє ім’я і, коли якийсь черговий іноземний дипломат пропонував жінці шлюб, Хорен натякав цьому жениху, що Наташа є агенткою того самого закладу, з яким краще не мати справ, і жених зникав на віки вічні.
        Але нині у неї з’явився шанс. У Хорена померла мати, і він поїхав на похорон. Тож кілька днів у розпорядженні Наташі було. І от зараз на вулиці біля неї зупинився автомобіль. Високий інтелігентний іноземець із золотими кучерями з-під соболячої шапки і у пенсне зупинив біля неї свій автомобіль і запропонував підвезти додому. Вона була за двадцять метрів від борделю, але сказати такому респектабельному чоловікові, що її дім ось він, поряд, вона не змогла чи просто не схотіла і назвала адресу будинку, який для неї знімав Хорен на той випадок, коли якийсь міністр, генерал чи депутат Державної думи захоче усамітнитися з Наташею.
        Чоловік поводився дуже чемно, розмовляв весело і легко, лише, прощаючись, трохи довше, аніж це слід було б, потримав її руку у своїх долонях і попросив дозволу з нею зустрітися. Наташа була на це готова хоч зараз, але вона мусила грати роль порядної жінки і тому призначила зустріч на завтра.
        Другого дня автомобіль незнайомця під’їхав точно на призначену годину і зупинився біля під’їзду. Наташа прискореним кроком спустилася сходами до нього. Чоловік був чемний, як і вчора, але в його очах і рухах, обережних, неквапливих, Наташа відчула хижака, що вже приготувався для нападу. І це їй навіть сподобалося:
        — Венчеславе Івановичу, а куди ви мене зараз везете?
        — У свій замок.
        — Замок?  — вона розсміялася.  — Що, з величезними стінами?
        — …кам’яними келіями і жахливим підземеллям. У мене таке враження, що ви у мене вже бували.
        — Та ні, це я Вальтера Скотта читаю, але я завжди думала, що такі замки є лише у Шотландії.
        — Ні, вони є і в Росії. Хоча я боюся, що ви читали Вальтера Скотта у моїх далеко не досконалих перекладах, але в одному я вас не розчарую — замок точнісінько такий, як у його книжках.
        Наташа замовкла і задивилася у вікно.
        — Наташо, сподіваюся, ви дотримали слова і нікому не сказали про нашу зустріч?
        — Венчеславе Івановичу, це ж і у моїх інтересах. Я чесна дівчина.
        Венчеслав зиркнув на неї, і в його очах на мить спалахнули іронічно-хижі іскри.
        — Ви можете мені довірити вашу честь. Обіцяю, поки я живий, ніхто не дізнається про таємницю сьогоднішньої ночі.
        А Наташі вже не терпілося запитати, чи є у нього дружина, чи буде у замку ще хтось, окрім них. Вона вже уявляла собі його дворецьких, одягнених у парадні камзоли…
        — Венчеславе Івановичу, я думаю, ви розумієте, як важко мені було погодитися на таку пізню зустріч з вами? Я навіть не знаю, що зі мною сталося. Я, як правило, не поводжу себе так з незнайомими чоловіками («Проговорилася!  — подумала Наташа.  — Якого дідька мені треба було казати „як правило“? Це ж означає, що існують винятки. Треба бути обережнішою»). Але я не шкодую. Ви якийсь такий рідний, свій…
        Вона замовкла. А Венчеслав дивився уперед. Вітрове скло заносило снігом, тому треба було бути дуже уважним. Потім він повернув до неї обличчя, взяв її довгі тонкі руки у свої, ніжно стиснув.
        — Я не звикла з чоловіками отак, відразу,  — говорила Наташа, і голос її тремтів.
        Недосвідчений чоловік міг би подумати, що вона каже правду, але Венчеслав відразу здогадався, що ця розбещена жінка збирається відкрити йому якусь свою жіночу таємницю. Так воно й сталося.
        — …я хотіла сказати,  — продовжувала Наташа,  — що вам доведеться взяти мене силою.  — Вона дуже уважно подивилася на Венчеслава.
        — Ви хочете, щоб я вас зґвалтував?
        — Так, хочу! Тобто інакше я вам не віддамся. Але якщо ви справжній чоловік, якщо ви прагнете мене усім серцем, то ви досягнете свого!
        Венчеслав ледь посміхався.
        — А може, вас ще й зв’язати?
        — Так…
        — Що, прив’язати до ліжка? Мотузками? За руки й за ноги? Але чому мотузками? Можна й ланцюгом до кам’яної холодної стіни, вниз головою, як у часи середньовіччя невірних дружин чи відьом у катакомбах вішала інквізиція,  — іронічні слова Венчеслава трохи зачепили самолюбство Наташі.
        — Ви жартуєте,  — промовила вона.  — Ви знущаєтеся з мене, з моїх почуттів. Ох!
        — Я не жартую. Для мене важливо, щоб вам зі мною було добре…
        Наташа замовкла. Вона знову дивилася у вікно автомобіля, за яким було видно лише світло фар і зустрічні сніжинки, що розбивалися об скло.
        Машина зупинилася. Фари згасли. Наташа вийшла на сніг і побачила темне громаддя кріпосної стіни з бійницями. В стіні була хвіртка.
        — Ми могли б з парадного входу, але тоді довелося б кликати сторожа,  — пояснив Венчеслав.
        — Ні-ні, я не хочу, щоб мене у вас побачив навіть сторож,  — згадала Наташа свою роль чесної дівчини.
        Венчеслав відчинив хвіртку, і вони увійшли до величезного двору. Наташа побачила обриси готичного замку з такими ж розмитими контурами, як на ілюстраціях у книгах Вальтера Скотта. Але вони пішли не до замку, а до кам’яного одноповерхового будинку. Здалеку почувся шум автомобіля, який від’їхав. Венчеслав зачинив двері і запалив смолоскип. Вони спускалися донизу кам’яними сходами, але Наташа нічого не помічала, крім власної тіні, яка звивалася і ламалася на стінах і, здавалося, не стільки супроводжувала її, скільки опиралася і тягла жінку назад.
        Вони увійшли до кам’яної зали, і Венчеслав запалив усі смолоскипи, які були в отворах на стінах. Лише тепер Наташа відчула істинні масштаби цього зовні невеликого будинку.
        — Ну як, подобається?  — запитав Венчеслав.
        Наташа з дитячим захватом обвела очима залу. Щось подібне вона бачила у снах, і ось воно збулося. Зараз її прив’яжуть, битимуть, знущатимуться з неї, а потім прийде любов, справжня, велика, така, що зробить її щасливою.
        — А тепер ходімо у ту саму кімнату, про яку ти так мріяла,  — сказав Венчеслав.
        Наташа зняла взуття, розпустила волосся і ступила назустріч власній долі. У тій іншій кімнаті було темно і вогко. Вгорі тьмяно горів один-єдиний смолоскип, ледве освітлюючи усе довкола. Наташа побачила ланцюги, якими, напевне, колись приковували до цієї стіни полонених чи слуг, які завинили. Поряд лежали диби. Скільки разів вона бачила таку кімнату у своїх снах…
        Зненацька Венчеслав зірвав з неї весь одяг, зв’язав мотузкою їй руки за спиною і вдарив по щоці. Вона відлетіла вбік, до стіни, а Венчеслав, підбігши, обв’язав їй ноги ланцюгами, а потім смикнув за інший ланцюг і вона зависла у повітрі вниз головою. Цієї миті до приміщення зайшла якась дівчина, взяла шкіряний плетений батіг і почала щосили бити Наташу. Била мовчки, але люто. Біль був нестерпний і не приносив жодного задоволення. Скоро Наташа знепритомніла.
        Коли вона розплющила очі, то побачила, що вже лежить на холодній підлозі. Біля неї сидів Венчеслав і дивився в її обличчя таким потойбічним поглядом, що вона відразу зрозуміла все. Він провів язиком по її тремтячій, холодній шиї, і Наташа, знову знепритомнівши, вже не відчула ніякого болю…
        II

        Виходячи з кімнати, Орлов зустрівся з Борисом Буревим.
        — Ви вже встали, Сергію Олексійовичу?
        — Та ні, хочу зараз лягати.
        — Боюся, вам це не вдасться.
        — Господи, а що сталося? Чому ви не в ліжку? Котра година?
        — Зараз початок на п’яту. Я йшов вас будити.
        — Тобто?
        — Та так, дрібниці, — криво посміхнувшись, промовив Буревий.  — Мене викликали на дуель, і я хочу, щоб ви були моїм секундантом.
        — І з ким же у вас дуель?
        — У мене не одна, а дві дуелі, — вже засміявся Буревий.  — Так що приймайте душ. У нас — хвилин десять-двадцять. За нами приїде автомобіль.
        Орлов підставив обличчя під холодну воду і відчув, як до нього повертається здатність щось розуміти. Взагалі-то, в цій дуелі не було нічого дивного, адже російські поети мали першість у всій Європі не лише за кількістю універсально освічених людей, а ще й за кількістю викликів на дуель, і що найцікавіше — за кількістю дуелей, які не відбулися. Тож і зараз, випивши каву, Орлов був переконаний у тому, що дуелі можна буде уникнути. А Буревий чекав на нього вже у машині.
        Автомобіль рушив. В ньому, крім Буревого і Орлова, був ще й другий секундант Буревого, грузинський князь Іван Абашидзе.
        — Ну, то й що у вас там вчора сталося?  — запитав Сергій Олексійович.  — 3 ким стрілятися їдемо?
        — Так от, якщо перша дуель у нас буде не з Олександром Ярославлєвим, то він має шанс дожити до свого наступного скандалу, тому що друга дуель у мене — з осавулом Мілітарьовим.
        Мілітарьов був членом Спілки архангела Михаїла, сумно відомим у літературних колах ретроградом і, що набагато гірше, графоманом, але треба визнати, що його популярність як поета і літературного критика охоплювала не лише вузьке коло письменників-шовіністів, а й багатьох політичних та військових діячів, які мріяли зміцнити і розширити імперію.
        — А що у вас з Ярославлєвим трапилося?
        — Він привселюдно звинуватив мене у тому, що в моїй книжці знайшов риму, вкрадену мною з його ненадрукованих віршів.
        — Ясно, а з Мілітарьовим?
        — З цим козацьким осавулом річ серйозніша: нещодавно він разом зі своїми друзями опублікував статтю, а потім видав її брошурою «Табель про ранги у сучасній російській поезії».
        — Неймовірно,  — сказав Орлов.  — Мені ця брошура не потрапляла до рук.
        — У цьому немає нічого дивного. Статтю вони надрукували у своїй газеті «Метрополь», а брошуру видали лише вчора, і перший примірник Мілітарьов подарував мені з дарчим написом.
        — І про що ця брошура?
        — Наш козацький осавул з «істинно» російським прізвищем поділив усю сучасну російську літературу на кілька категорій по відношенню до «істинного» російського духу. По-перше, це — жиди. До цієї категорії потрапили всі російськомовні поети єврейського походження на чолі з юним Пастернаком з Москви і петербуржцем Мандельштамом; потім — «пожидовлені», тобто люди російського походження, але ті, що нав’язують російському народові чужі цінності. На чолі цього списку стоять Валерій Брюсов з Москви та В’ячеслав Іванов з Петербурга. Далі — реваншисти. Сюди потрапили представники народів, завойованих Російською імперією. Оскільки вони нездатні перемогти Росію військовим шляхом, то прагнуть підірвати її зсередини, увійшовши в її літературу.
        — А хто в цю групу потрапив?
        — Юргіс Балтрушайтіс, московський литовець, Анна Ахматова, дівчина з Петергофа.
        — Вона що, татарка?
        — Та ні, малороска, справжнє прізвище Горенко.
        — Ніколи б не подумав.
        — І я також, але Мілітарьову можна вірити. Він всю інформацію з третього відділення отримує.
        — Четверта група складається з іноземців, так званих «диверсантів», які прийшли у російську літературу, аби пропагувати перевагу своїх власних культур і насаджувати росіянам почуття власної неповноцінності. Не повірите, але на чолі цього списку…
        — Невже Бальмонт?
        — Так. А п’ята група — це власне російські поети. Щоправда мало хто там опинився — Бунін, Микола Клюєв. Ще цей хлопчик — Єсенін.
        — У нього ж ще навіть перша книжка не вийшла…
        — Не має значення. У цього поета є майбутнє. Шкода лише, що всі вони потрапили до цього списку разом з Мілітарьовим.
        — А про класиків що, нічого не сказано у цьому списку?
        — І про класиків згадали. Всім нагадали про походження: і Пушкіну, і Дельвігу…
        — І ви купилися на це?
        — Та, знаєте, Сергію Олексійовичу, воно все так дивно сталося. Підійшов до мене якийсь чоловік у формі козацького офіцера, дав брошуру і сказав: «Борисе Миколайовичу, я перепрошую, що ми не встигли виправити помилку в цій книзі, яка стосується і вас».
        — І яка ж це була помилка?
        — О, помилка була дуже суттєвою. Вони занесли мене до списку «пожидовлених» поетів, а сьогодні дізналися про моє чеченське походження. Мілітарьов висловив мені своє співчуття і перепрошував, що не встигли перенести мене у список реваншистів.
        — А далі?
        — А далі він отримав від мене ляпас. І ось тепер він викликав мене на дуель.
        Орлов чудово розумів, чим може це закінчитися.
        …На місці дуелі було дві групи людей: одна у військовій формі, друга — у цивільному. Обидві групи пожвавішали, коли під’їхав автомобіль. Борис Буревий залишився у машині, а секунданти пішли обговорювати умови двох дуелей.
        Буревий прислухався до їхньої розмови і зрозумів, що, головним чином, сперечаються про те, хто перший стрілятиметься з Буревим — Мілітарьов чи Ярославлєв.
        — Звичайно ж, ми повинні першими стрілятися,  — кричав військовий старшина,  — вам же краще!
        — Осавул його не дивлячись застрелить!
        — Досить того, що ви, солдафони, вбили стількох російських поетів, тепер дайте нам з’ясувати взаємини поміж собою,  — кричали секунданти Ярославлєва.
        Галас, мабуть, тривав би і далі, але під’їхали офіцери від козацьких офіцерських зборів і разом з ними поет Гумільов — чомусь у військовій формі англійських колоніальних військ. Представник козацьких офіцерських зборів сказав:
        — Ми вповноважені сповістити вас, що сьогодні вранці офіцерські збори козацького війська вирішили: у випадку смерті чи поранення на дуелі осавула Мілітарьова члени офіцерських зборів будуть по черзі викликати на дуель Бориса Буревого і битися з ним до смерті.
        І поки хтось встиг отямитися, секундант Бориса Буревого заявив:
        — Я уповноважений заявити те ж саме від імені наших письменників. У випадку поранення чи смерті Бориса Буревого кожен з нас також по черзі викликатиме пана Мілітарьова на дуель до його смерті.
        На збуджених обличчях козацьких офіцерів читалася готовність взяти й перестріляти письменників. Борис Буревий сказав заспокійливо:
        — Панове, не потрібно стільки розмов. Я готовий почати битися з паном Мілітарьовим, якщо лише пан Ярославлєв поступиться йому чергою.
        Завжди п’яний Ярославлєв, який і сьогодні не втримався від алкоголю, несподівано сказав:
        — Я поступаюся своїм правом на перший двобій пану Мілітарьову, але залишаю за собою право у випадку смерті Бориса Буревого стрілятися з Мілітарьовим. У випадку смерті Мілітарьова я стрілятимусь з Буревим.
        Такого повороту подій ніхто не чекав. Всі знову почали радитися. Несподівано хтось запропонував Буревому і Мілітарьову двобій на конях. Буревий, навіть не радячись із секундантами, погодився. Вибравши коня, він зняв шубу і запитав, чи може він битися своєю шаблею. Уважно її оглянувши, офіцери дали згоду. Сівши на коней, дуелянти очікували на сигнальний постріл, але все закінчилося несподівано, швидко. Кінь Мілітарьова за щось перечепився, і вершник вилетів із сідла. Буревий, зіскочивши з свого коня, підбіг до нього, все ще тримаючи шаблю в руці.
        — Не вбивайте, заради Бога!  — прошепотів через силу побілілими губами Мілітарьов.
        — Я лежачих не добиваю,  — відповів Буревий, стаючи на коліно і намагаючись підняти суперника. Було зрозуміло, що Мілітарьов має кілька переломів.
        Офіцери стояли, розмірковуючи: що тепер робити? Мілітарьова не вбили, не поранили. Тож немає потреби тепер комусь з них битися на дуелі.
        Тим часом офіцери поклали Мілітарьова до автомобіля і повезли в місто, а його секунданти підійшли до секундантів Буревого і сказали, що з їхнього боку інцидент вичерпаний, а оскільки Мілітарьов був поранений не на дуелі, то вони не вповноважені без згоди офіцерських зборів приймати якесь рішення.
        Далі почали з’ясовувати стосунки між Буревим та Ярославлєвим. І тут до них підійшов Микола Гумільов:
        — Панове, я цілком випадково дізнався про вашу дуель. Добре знаючи й поважаючи вас обох, я хочу сказати, що ви, Олександре Сергійовичу, повинні вибачитися перед Борисом Миколайовичем, оскільки вчора ви його привселюдно образили, звинувативши в крадіжці рими з вашого ненадрукованого вірша.
        — Я давав йому читати рукопис, і він цього не зможе заперечити.
        — Та не крав я у вас ніякої рими!
        — Я в цьому не сумніваюся!  — відповів Гумільов.  — І тому я так поспішав на вашу дуель. Річ у тому, що ця рима існувала ще за багато років до вас, Олександре Сергійовичу. Я приніс видану у вісімнадцятому столітті книгу поетів-розкольників. І ось ця рима!
        Він обережно дістав з широкої кишені книгу в шкіряній оправі, в яку був застромлений аркуш паперу. Відкривши книгу на потрібній сторінці, Гумільов показав присутнім рядки, де злощасна рима була підкреслена червоним олівцем.
        Ярославлєв спалахнув від сорому і підійшов до Буревого:
        — Борисе Миколайовичу, Бог — свідок, я не боюся стрілятися, але я був неправий. Прийміть мої вибачення!
        — З приємністю!
        III

        У темній кімнаті біля величезного вікна на третьому поверсі стояла Вероніка і нетерпляче чекала на Венчеслава. З відведених на поїздку до міста двадцяти п’яти хвилин минуло вже дев’ятнадцять. Вероніка нервувала: адже, якщо Венчеслав затримається у місті довше цього часу, гості можуть помітити його відсутність. Казала ж вона, що краще сама поїде, але він не послухався.
        Надворі було світло від снігу, і тому, незважаючи на пізній час, все було добре видно. Ліс, який починався по той бік дороги, добре захищав замок від вітрів і снігу. Кілька разів Вероніці здавалося, що з цього лісу хтось виходив на дорогу. Вона уважно вдивлялася, але усе ніяк не могла зрозуміти — чи то була людина, чи ведмідь. Адже ходили чутки, що в довколишніх лісах є ведмеді.
        Нарешті засвітилися фари автомобіля, і Вероніка поглянула на годинник. У них лишалося ще хвилин зо три. Задоволена, вона накинула кожушок і швиденько спустилася сходами, у саду стала за деревом біля хвіртки і почекала, поки Венчеслав з молодою жінкою пройдуть повз неї. Потім швидко сіла в автомобіль, завела мотор і у світлі фар раптом знову побачила фігуру людини, яка швидко заховалася у тіні дерев. Вероніка заїхала у двір, а за кілька хвилин вона була вже у підземеллі і через отвір у стіні спостерігала за Венчеславом і молодою чорнокосою жінкою…
        Вероніка увійшла до кімнати, щоб дати Венчеславові можливість піднятися нагору, до гостей, з кожним обмінятися кількома фразами і знову спуститися у підземелля. Все було розраховано так, що у випадку будь-якої несподіванки кожен з гостей, зайнятий своїми проблемами і дискусією, все ж міг би навіть під присягою підтвердити, що господар нікуди не виходив.
        Вероніка дочекалася Венчеслава, який виніс з підземелля тіло своєї чергової жертви, а потім разом з матір’ю вони відтягли труп до кріпосної стіни, яка межувала з болотом. Тут стояв привезений з Німеччини деревосадильний комбайн фірми «Кюрбювайт і К». Місцевість біля північного боку стіни була болотиста, тож їм і порадили тут насадити дерев. Влітку це не робили через те, що було дуже мокро, тому й саджали взимку. Головним чином, ялини та сосни. Саме Вероніка, яка захоплювалася технікою, саджала ці дерева. Ями вона викопувала до трьох метрів у глибину, і на це у неї були вагомі причини. Вночі вона в кожну таку яму вертикально спускала тіло чергової жертви, а зверху саджала дерево.
        Гості цей парк називали парком принцеси Вероніки. У ньому вже росло багато дерев. У теплиці знаходилися саджанці секвої, кедра, ялини, а у Венчеслава на стіні висів проект саду, розроблений спеціально для цього запрошеними англійцями.
        Раптом Вероніка почула, як хтось тихо й обережно наближається. Вона різко повернулася і побачила молодого гусара. Це був Володя Морозов, який ходив навіть не до них, а до поета Святослава Александрійського, який роками жив у їхньому замку. У своїй останній книзі Святослав Кузьмич присвятив молодому гусарові дванадцять віршів, і Володя з цією книжкою не розлучався, як майже не розлучався і з самим Александрійським. Всі знали про їхнє кохання.
        — Вероніко, це ви?! І ви тут, Крістіно Камількарівно? Боже, що ви тут робите такої пізньої години?
        — Як я злякалася, Володю,  — відповіла Вероніка з непідробним переляком на прекрасному обличчі, а потім кокетливо додала: — А ми ось планове дерево саджаємо…
        Слово «планове» вона промовила іронічно, аби надати відтінок буденності тому, що вони з матір’ю роблять.
        — А мені здалося, що хтось чужий ходить довкола,  — сказав Морозов.
        Вероніка, зауваживши на обличчі юнака якусь тривогу, злякалася: а може, він бачив, як ми тягли тіло? То, може, краще його вбити?
        Юнак знову уважно подивився на хвіртку і сказав:
        — Я бачив з вікна Святослава Кузьмича, як хтось вийшов з лісу і підійшов до стіни. Я згадав, що тут хвіртка, і поспішив сюди. Щось недобре серце відчуває.
        Вероніка згадала силует чоловіка, який вона також помітила у лісі.
        — Я візьму смолоскип, підемо подивимося.
        — Ні, я сам піду. Я не хочу, щоб вам щось загрожувало,  — і Морозов рушив до хвіртки.
        — Заждіть,  — гукнула Вероніка, підбігаючи до нього.  — Ви не відчиняли хвіртку?
        — Та ні! Хіба вона була зачинена?
        — Була,  — відповіла Вероніка.  — Я її сама зачинила. Ще вдень.
        Хвіртку вона і справді зачинила на ключ, але вже пізно увечері, коли відганяла автомобіль у гараж. Хто ж міг відчинити її? А може, хтось стежить за Венчеславом?  — страх підкотив їй під груди. Вона пошукала у кишені кожушка ключі і знову зачинила хвіртку.
        Крістіна Камількарівна тремтіла. По її щоках текли сльози.
        — Маман, що з вами?
        — Я втомилася, я більше не можу. Я боюся, Вероніко…
        Вероніка обійняла матір за плече, з іншого боку її підтримував Морозов. Вони рушили до замку. Вероніка, яка ніколи не любила своєї матері, відчувала, що та вже на межі нервового зриву, а отже, з нею треба щось вирішувати.
        Вони зайшли у замок, де, як завжди вночі, вирувало інтелектуальне життя. Коли Крістіна Камількарівна пішла до своєї кімнати, Вероніка звернулася до Морозова:
        — Володю, я хочу вийти і оглянути усе довкола замку. Ви не хочете зі мною за компанію? Я зараз переодягнуся і вийду…
        За кілька хвилин вона повернулася. На ній були шкіряні брюки автомобіліста, такі ж чобітки, шкіряна куртка, великі шкіряні рукавиці і кепка. Вона була трохи схожа на хлопчика і у очах Морозова з’явилося захоплення…
        Вони вивели машину, і корнет сів за кермо. Об’їхали замок і зупинилися там, де вона бачила людський силует.
        — Цей чоловік тут стояв,  — сказав Морозов, підходячи до одного з дерев. Потім він взяв пальцями зі снігу попіл, розтер його і понюхав: — Це — дешевий тютюн для люльки. Отже, палили люльку.
        На дорозі і біля хвіртки слідів незнайомця знайти не пощастило. Але там був жіночий слід.
        — А це я ходила, коли зачиняла хвіртку,  — пояснила Вероніка. Вона уважно оглянула двір крізь хвіртку і нарешті полегшено зітхнула. Звідси неможливо було роздивитися те, що відбувалося за кам’яним одноповерховим будинком на задньому дворі.
        IV

        Наступного дня Вероніка поїхала до міста у справах. Виїжджаючи, уважно обдивилася ліс праворуч дороги. Одного вона вже могла не боятися. Понюхавши тютюн, Володя Морозов промовив: «Тютюн дешевий!» Отже, це — не карний розшук! Працівники карного розшуку не палитимуть люльку. Вони палять дорогі сигари… Отже, це — злодій! Ха-ха, саме злодіїв вони з Венчеславом бояться найменше. Більше того, Венчеслав лише й чекає, коли один з них потрапить до його рук. При згадці про Венчеслава у Вероніки занило серце.
        … Вперше вона його побачила ще зовсім маленькою дівчинкою. Венчеслав був другом материного брата. Коли він приходив до них додому, тобто приїздив разом з дядьком на студентські канікули, то завжди приносив їй подарунки — цукерки, іграшки. Грався з нею, розмовляв. Вона відчувала його особливу любов до себе, на відміну від її завжди серйозних і суворих бабусі й дідуся. Батькові з матір’ю, здавалося, вона взагалі була байдужа. У їхньому домі часто було багато гостей, і про неї батьки згадували лише тоді, коли вона щось псувала або робила не так, як їм того хотілося.
        А Венчеслав, щойно вони познайомилися, запитав у неї весело:
        — А ти вмієш уже читати?
        Читати вона не вміла, лише вчилася. І Венчеслав почав надсилати їй листи з малюнками, які розповідали Вероніці про його веселі й сумні пригоди у Берліні. Вероніка дуже раділа тим листам і у відповідь надсилала свої малюнки, оскільки писати ще не вміла, а мама вже надсилала її малюнки Венчеславові.
        А потім він одружився на її матері. Вероніці було вже тринадцять років. Всі ці роки вона листувалася з Венчеславом і берегла його листи як щось найдорожче у своєму житті. І раптом — це весілля. Вона зненавиділа матір відтоді і вже назавжди, як, до речі, зненавиділа й батька, який підняв руку на Венчеслава. А коли вона дізналася, що єдиний порятунок Венчеслава — у споживанні людської крові, то з радістю погодилася йому допомагати. Щодня вона виїздила із замку, аби знайти нову жертву, і у доборі цих жертв була дуже уважною. Жертва мала бути здоровою, аби не заразити Венчеслава ні сухотами, ні холерою, ні сифілісом, ні ще бозна-якими хворобами. Тому найчастіше Вероніка їздила по місту і шукала жертву серед молодих курсисток, які вели здоровий спосіб життя і не шукали любовних пригод на вулиці. Інколи Вероніка їздила на вокзал і звідти привозила до замку також здорових продавщиць квітів, пообіцявши їм хорошу роботу. Інколи їй щастило привозити до замку молодих чоловіків, яким вона дозволила до себе позалицятися. Рідше — циганок, а ще підбирала на вулицях п’яненьких чоловіків, видаючи себе за повію.
Одного разу біля замку вона навіть підстерегла немолодого і, напевно, доброго лікаря, який повертався додому від породіллі. По дорозі він все розповідав їй про пологи, був дуже задоволений і кілька разів повторив:
        — Коли будеш народжувати, клич мене. У мене дуже легка рука…
        Сьогодні їй треба було знайти нову жертву для Венчеслава, який пише нову книжку віршів і потребує багато енергії. І Вероніка вже знала, де вона шукатиме джерело цієї енергії. Вона їхала до костьолу, куди вони з Венчеславом ходили на католицьке Різдво. Саме там вона й видивилася ксьондза, а потім познайомилася з ним. Він тоді наполегливо запрошував її на сповідь:
        — Невже ти думаєш, що у такої шляхетної дівчини, як ти, нема чого сказати ксьондзу на сповіді?
        — Отче, звідки ви знаєте щось про мої гріхи і чесноти?
        — Про твої чесноти можна говорити, лише зазирнувши у твої очі.
        — Невже?  — вона злякано опустила очі додолу.
        — Дитино моя, у другому столітті був такий єпископ Амбросій, який звернувся до Бога і запитав: «Як я можу відрізнити людину Господа від людини диявола?» І відповів йому Господь Бог вустами янгола: «У всьому може людина диявола бути подібною до людини Бога. Як людина Господа може вилікувати хворого, так і людина диявола. Як людина Господа може воскресити мертвого, так і людина диявола. Як людина Господа може пройти крізь вогонь і піти по воді, так і людина диявола. Але є одна річ, одна дещиця, в якій людина диявола ніколи не дорівняється людині Господа. Це — любов! Поглянь людині у вічі, і якщо в неї в очах є любов, то знай, це — людина Господа, а якщо немає любові, то це — людина диявола».
        І ксьондз знову уважно подивився в очі Вероніці, а зазирнувши, з жахом відсахнувся. Вероніка, глянувши на ксьондза, сподівалася, що в її очах є любов ну хоча б до Венчеслава, але зрозуміла, що це всеохопне почуття було чим завгодно, але не любов’ю.
        «Не треба було пити,  — подумав ксьондз.  — Начебто й випив небагато, а таке приверзлося».
        Під час розмови вони непомітно підійшли до входу в костьол і він, щоб розвіяти в собі якусь незрозумілу і явно безпричинну тривогу, сказав:
        — Людина диявола не посміє увійти до костьолу.
        — Так, звичайно,  — підтвердила Вероніка і подумки продовжила: «Якщо, звичайно, церква не знаходиться під єрессю». Це були слова Венчеслава.
        Вони увійшли до костьолу, і вона з посмішкою подивилася на Венчеслава, який сидів у середньому ряду поряд з набожною бабусею і, закривши очі, повторював слова молитви.
        А молодий ксьондз тим часом так натхненно схиляв Вероніку до сповіді, наче до кохання. Судячи з усього, він знав таємниці усіх грішниць приходу і користувався цим.
        А Вероніка вже дивилася на набридливого спокусника очима Венчеслава. І раптом вона сказала:
        — А чи не могли б ми, отче, зустрітися у мене вдома. Я й справді маю що вам сказати. Чи закон забороняє сповідуватися за межами цих священних стін?
        — Такої заборони немає, дитино моя. Коли ж ми це зробимо? Коли я зможу полегшити твою душу?
        — Чи, навпаки, поглибити мій гріх?  — і Вероніка тоді ж взяла номер телефону ксьондза і пообіцяла подзвонити. Останні слова Вероніки не насторожили, а, навпаки, надихнули ксьондза.
        Сьогодні вона збиралася йому зателефонувати, але не хотіла робити це у замку. Їхню розмову міг почути хтось із гостей. Тож вона зателефонувала з міста. Ксьондз сказав, що він повинен увечері причастити італійського шарманщика і звільниться лише пізно ввечері. Вероніка запитала, в якій частині міста живе шарманщик, і, дізнавшись, сумно сказала:
        — Мабуть, не судилося. Я вам зателефоную потім, коли знову залишуся сама.
        Вероніка заїхала до видавництва з новим рукописом книги віршів Венчеслава. Там вона побачила кількох молодих поетів, які наввипередки почали висловлювати своє захоплення не лише новою книжкою Венчеслава, а й вродою Вероніки. Це було вперше, коли про неї і про вірші Венчеслава говорили як про одне ціле, і не лише зі слів Венчеслава, а й своєю жіночою інтуїцією вона відчувала, що кожен рядок у цій книзі надихнутий нею.
        — О, Вероніко!  — до кімнати увійшло двоє чоловіків. Уславлений В’ячеслав Іванов і власник видавництва. Молоді поети шанобливо підійшли до Іванова, а видавець забрав Вероніку до себе у кабінет.
        — У мене сюрприз для Венчеслава. Бачила цей примірник книги? Він щойно з друкарні. Я хотів занести його увечері, але якщо ти вже зайшла, то сама доля вирішила, аби саме ти повідомила йому цю приємну звістку. Ось десять примірників книжки, інші я сам привезу. А ось гроші і папери, які Венчеслав Іванович мусить підписати. Вероніко, чи ти маєш куди це все покласти?
        Вероніка похитала головою:
        — Може, їх загорнути? Я нічого з собою не брала.
        — О, я зараз,  — і видавець дістав з шафи коробку від дамського капелюшка. Він був великий, і в ньому помістилося все — книжки, гроші й ділові папери.
        Вероніка начебто й недовго пробула у видавництві, а час проминув. Вона передумала телефонувати ксьондзові і вирішила підстерегти його на вулиці. Коли б ще знати, де вулиця того шарманщика…
        Коли вона нарешті знайшла потрібну вулицю, то злякалася. Вона була вузька, на колодах побіля дерев’яних будиночків сиділа молодь, яка Вероніку з машиною могла легко запам’ятати, і тому дівчина, не зупиняючись, спустилася на сусідню багатолюдну вулицю. Сидячи в авто, Вероніка уважно видивлялася свого ксьондза і несподівано побачила його просто біля вікна власної машини. Він, щоправда, дивився в інший бік на двох молодих жінок, які йшли йому назустріч, і коли вони проминули машину, він рушив за ними, але цієї миті Вероніка відчинила дверцята машини:
        — Отче!
        З обличчя ксьондза було видно, що вином він не лише причащав, а й причащався сам. Ксьондз зробив непевний крок до Вероніки:
        — Ангеле мій, як ви тут опинилися?
        — Напевне, цього хотів Бог,  — при згадці про Бога у Вероніки щось кольнуло у серці.
        Ксьондз заліз у машину, а Вероніка уважно огледілася довкола — свідків начебто не було.
        — То куди — до тебе чи до мене?
        — До мене,  — і Вероніка увімкнула мотор, а ксьондз почав розповідати про те, як він причастив італійця, як сини італійця завели його до льоху з червоним вином, пригощали, а потім від винних випарів ожив вмираючий шарманщик, спустився до них у льох і пив не менше за своїх синів. Те вино було густе, як кров…
        Ксьондз задрімав. Вероніка швидко їхала до замку. Снігопаду вже не було. Світив великий повний місяць. Біля хвіртки Вероніка зупинила автомобіль і вийшла. Лише тут вона згадала, що ключі від хвіртки забула вдома. Вести ксьондза через парадний хід було ризиковано, його б помітили і запам’ятали гості замку.
        — Отче,  — Вероніка відчинила дверцята машини,  — почекайте мене тут. Я зараз ключі принесу.
        Ксьондз, який ще не протверезів, слухняно вийшов і прихилився до хвіртки. Вероніка вскочила у машину і об’їхала стіну. І знову десь на повороті їй здалося, що промайнув чорний чоловічий силует.
        А коли Вероніка з ключем повернулася до хвіртки, ксьондза там вже не було.
        V

        Орлов з Буревим повернулися додому, де на них вже чекав Кримський-Корсаров, а у вітальні нервово ходила з кутка в куток схвильована Інна Іванівна. Побачивши чоловіків, вона кинулася їм назустріч:
        — Боже мій, куди це ви їздили ще поночі?
        — Справи, Інночко, справи. Я потім тобі розповім,  — Орлов обняв за плечі дружину.  — А зараз ходімо снідати. Ми дуже голодні.
        І справді вони їли дуже багато, а Інна Іванівна все підставляла і підставляла їм нові страви:
        — Борисе Миколайовичу, ви майже нічого не їсте! Ну зовсім нічогісінько!
        Буревий раптом засміявся дзвінким хлоп’ячим сміхом.
        — Зараз я пригадав, як гостював у Олександра Рога. До речі, вперше. Виходить до нас вранці його дружина у рожево-зеленому халаті, і всі сідаємо за стіл.
        — Кажуть, дружина у нього просто красуня.
        Це був голос Інни Іванівни.
        — Про це потім. Я був голодний, наче вовк. І їв, їв усе, що давали, але при цьому ще примудрявся говорити. І знаєте, що Рог записав у свій щоденник після мого від’їзду?
        Усім стало цікаво, адже Олександр Рог був окрасою літературного Петербурга.
        — «Я не розумію, що це за людина. Він не їсть. Не п’є. Чи не опир він?..» І це про мене? Який знищив усе, що було на столі.
        — Ви б посоромилися,  — раптом роздратовано сказала Інна Іванівна.  — Я не чекала, що ви так спокійно можете видати таємницю, яку вам довірила жінка.
        — Яка жінка?!
        — Забава Базаргіна, дружина Рога.
        — Інно Іванівно, я такого не казав.
        — Казали!
        — Інно, люба, він же цього не казав.
        — Він це сказав.
        — Коли я це сказав?!  — у голосі Буревого вже був відчай.
        — Ви розповіли про те, що записав Олександр Рог у своєму щоденнику після вашої зустрічі з ним. Єдина людина, яка має доступ до цього щоденника, його дружина. І взагалі… — Інна Іванівна підвелася.  — І взагалі мені набридло слухати ваші чоловічі плітки,  — вона пішла, ледь хитнувши головою на прощання.
        За столом запала мовчанка. Всім було незручно. А Сергій Олексійович був просто стривожений. Це не було пов’язано з витівкою дружини, яка начебто викрила Буревого. Не було там чого викривати, про роман Буревого і Базаргіної знали і Москва, і Петербург. Хоча сам Буревий начебто тримав цей роман у секреті. Орлова у розповіді Буревого схвилювало слово «опир», хоча поїздка на дуель начебто й розвіяла його думки про цих-таки опирів.
        — До речі, про опирів,  — промовив він.  — Я б хотів з вами поговорити, але, мабуть, увечері, коли ми відпочинемо. Максиміліане Олександровичу, можете вибрати будь-яку кімнату.
        — Ні, ні, я у готелі, — швидко відповів Кримський-Корсаров, який, чекаючи Орлова і Буревого, вже встиг відчути на собі атаки Інни Іванівни.
        — Наполягати не буду, але мені здається, що ви скоро переконаєтеся у тому, що в мене краще. Зараз я вас залишаю. Останнім часом щось з Інною коїться, боюся її одну залишати.  — і Орлов пішов до кімнати дружини, а Кримський-Корсаров, прямуючи до виходу, у дверях зіштовхнувся з жінкою, обличчя якої було сповнене водночас і відчаю, і обурення.
        — Де Сергій Олексійович?  — запитала вона.
        — Вдома. Зараз покоївка його покличе…
        — О, Єлизавето Петрівно!  — з кімнати вийшов усміхнений Орлов і чемно поцілував жінці руку.
        — Сергію Олексійовичу, допоможіть! Лише ви можете мене врятувати. Таке нещастя, така ганьба!
        — Ходімо до мого кабінету. Там усе розповісте…
        Кримському-Корсарову стало цікаво, що ж привело цю даму до Орлова, і він залишився. А тим часом Сергій Олексійович намагався заспокоїти Єлизавету Петрівну, дружину генерала Шеншина, яка плакала і просила допомоги.
        — Боже мій, якщо Володимир Юрійович дізнається про це!.. А цей поліцейський хам… Та як він смів!..
        Хвилин за десять вона все ж змогла більш-менш зрозуміло розповісти про причину свого візиту. Її дочку звинувачують у вбивстві і забрали до поліції. Чоловік зараз у Англії в складі делегації генералітету, а тут таке нещастя. Дочку взяли під варту. Це бачило все місто. Це дійде до вух міністра, головнокомандуючого, його імператорської величності. А що буде з дочкою? Ці поліцейські такі грубі, вони можуть її дівчинку побити, познущатися з неї, навіть зґвалтувати, а єдина людина, яка може допомогти,  — це Сергій Олексійович…
        — У чому ж підозрюють вашу дочку, Єлизавето Петрівно? У чиєму вбивстві?
        — Вбили викладачку моєї дочки, професора математики Іванову… Господи, та ще ж невідомо: чи її вбили, чи вона самогубця. Але головне — моя дівчинка, її треба визволити, вона не витримає цієї ганьби…
        Заспокоюючи жінку, Орлов зателефонував до поліцейського управління і з’ясував, хто веде справу дочки генерала Шеншина, потім попросив Єлизавету Петрівну їхати додому і чекати на нього. Повернувшись до вітальні, Орлов побачив Буревого і Кримського-Корсарова, які дивилися на нього з неприхованою цікавістю.
        — Панове, мені так хотілося з вами поспілкуватися увечері, але, мабуть, це доведеться відкласти. Приходила дружина генерала Шеншина, мого друга. Судячи з усього, помилково заарештували їхню дочку, а матір перелякалася. Я поїду в управління. Якщо запізнюся, Інна Іванівна не дасть вам нудьгувати. А зараз я маю іти…
        І заклопотаний Орлов рушив до виходу.
        VI

        Ховаючись у кущах на узбіччі лісу, якийсь чоловік у чорному одягу уважно спостерігав за тим, як зупинилася машина і з неї вийшов ксьондз. Машина швидко від’їхала, і чоловік зрозумів, що зараз ксьондзу зсередини відчинять хвіртку.
        Місяць добре освітлював засніжений ліс, і незнайомець побачив, як пастор несподівано повернувся обличчям до кущів і невпевнено рушив просто на нього. Тепер поміж ними були лише кущі. До його ніздрів несподівано долетів запах алкоголю. «Таж він п’яний!» — зрадів чоловік у чорному і міцно стиснув ручку кортика. Ксьондз однією рукою спирався на дерево, а іншою вже обсмикував одяг. «По малій нужді сходив»,  — зрозумів чоловік у чорному і рушив до ксьондза. Почувши майже нечутне порипування снігу позаду, ксьондз хотів озирнутися, але не встиг — невідомий схопив його міцними, наче лещата, руками і, притискаючи до грудей, поніс через засніжений ліс.
        …В дитинстві цей чоловік у чорному був звичайним сільським хлопчиком і нічим не відрізнявся від інших дітей. Але у п’ятнадцять років з ним почало коїтися щось незрозуміле. Вдень, коли світило сонце, його охоплював нестерпний біль у всьому тілі, який зникав лише вночі. Щоб захиститися від сонця, хлопець ховався у льосі або у монастирі, куди мати часто його посилала віднести ченцям птицю, рибу чи яйця. У темних підземних келіях хлопцеві ставало значно краще, і згодом він залишився там жити. Так минуло кілька років.
        А якось ігумен взяв його з собою до міста. Коли вони поверталися, на них напали розбійники. Ігумен намагався боронитися і був поранений ножем. Коли хлопець підійшов до пораненого ігумена, той був непритомний — забагато втратив крові. А хлопець, не знаючи, як зупинити кров, що все ще продовжувала текти з ран, несподівано навіть для самого себе почав її злизувати з грудей ігумена… І варто було йому лише відчути смак крові у роті, як він зрозумів: це саме те, чого йому так бракувало в житті. Він злизував кров і відчував, як біль у його тілі минає, і навіть сонячне світло вже не таке нестерпне, як раніше.
        Ігумен так і помер, не опритомнівши. Ченці його поховали, а до монастиря незабаром прислали нового ігумена. Хлопець запам’ятав цю подію лише тому, що кров померлого ігумена прибрала біль з його тіла на кілька днів. Після цього людської крові він не пив. Потім знайшов собі печеру неподалік від монастиря і попросив дозволу жити там у нового ігумена. Він став братом Андрієм. І, напевне, так би й жив він у монастирі, якби не чернець Василь, величезний, незграбний чоловік, якого багато хто у монастирі побоювався, а дехто розповідав про нього такі страшні речі, що Андрієві в них не хотілося вірити. І от якось одного вечора цей чернець Василь, вже добряче напідпитку, з’явився у печері Андрія:
        — А йди-но сюди, дурню! Я тебе хоч роздивлюся…
        Андрій здивувався — ченці поміж собою так не розмовляли.
        — Ти що, мене не чуєш?!  — несподівано розлютився брат Василь, підійшов до Андрія і вдарив його в груди. Хлопець упав, а коли спробував підвестися, брат Василь вдарив його знову, уже в обличчя, а потім по голові. Андрій знепритомнів, а коли прийшов до тями, побачив, що брат Василь скидає з себе рясу.
        — Ну що, мій красеню, думав, що втечеш!? Від дядька Василя ще ніхто не втік. Але ти ще дурний, ти свого щастя не розумієш. Скільки людей у монастирі за мною тужить, видивляються, чи не прийду, а ти тікаєш. Я тебе побачив ще тоді, коли ти нам харчі носив. А ти тікаєш. Від сьогоднішнього дня ти мій!  — і Василь, абсолютно голий, рушив до нього. Цієї миті Андрій зрозумів, що у світі є речі, жахливіші за його біль, за сонячне світло, за його нестерпну, ніякими постами й молитвами не приборкану жагу людської крові. Василь здер з юнака одяг і, однією ногою притискаючи до землі ноги Андрія, почав його пестити, але раптом зупинився:
        — Щось випити в тебе є? Бо в мене чомусь чи не вперше у житті нічого не виходить. Це буває, коли когось дуже любиш… А я ж тебе, мій красунчику, дуже люблю!
        — Навіщо ж ти мені руки зв’язав? Я вже нікуди не втечу. Куди мені тікати?.. А горілку братчики заховали у криниці, що біля моєї келії. Вона там висить на мотузці.
        Чернець Василь, вже зрозумівши, що переляканий хлопець нікуди не втече, розв’язав йому руки. Вони підійшли до криниці.
        — Ось на цій мотузці висить штоф горілки. Він важкий, допоможи дістати.
        І коли Василь обома руками потяг мотузку з двадцятилітровим штофом горілки з криниці, Андрій швидко взяв інший кінець мотузки, зробив з нього петлю і накинув її на шию брату Василю, а іншим кінцем мотузки перев’язав його зігнуті ноги.
        В очах Василя з’явився страх. І тоді Андрій зняв зі своїх грудей великого хреста з гострими кінцями і вдарив ним з усієї сили Василя у шию. Кров залила його рясу, а Андрій, за якусь мить забувши про все, припав до цієї крові. З кожним ковтком йому ставало все краще і краще, і в його тіло вливалася якась нелюдська, диявольська сила…
        Тієї ночі він викопав яму, взяв Василя під пахви і, притиснувши до власних грудей, поніс до могили. Так само він ніс зараз тіло п’яного ксьондза…
        У цьому лісі був закинутий будинок, і, напевно, колись тут жив єгер. Під будинком знаходився підвал, заповнений величезною кількістю різних клунків, ящиків, коробок. Андрій кожного разу проминав їх з цілковитою байдужістю. Найголовнішим для нього було те, що ліс з одного боку межував з міським парком і в будинку постійно ховалися закохані пари, яким будь-що хотілося усамітнитися, і саме вони ставали жертвами колишнього ченця Андрія.
        Він давно вже не дивився на себе в дзеркало, а коли інколи зазирав, то у нього відразу псувався настрій. Його обличчя заросло густим кошлатим волоссям, шкіра стала зеленкувато-жовтого кольору, а два верхніх зуби перетворилися на ікла і тепер, не вміщаючись, біліли на тлі яскраво-червоного рота.
        Ось зараз ксьондз опритомніє. Чоловік у чорному з садистичним задоволенням чекав саме цієї миті. Його очі чудово бачили в темряві. І справді ксьондз, покладений на один з ящиків, нарешті підвів голову і обдивився довкола себе. Тоді Андрій чиркнув сірником і запалив перед собою свічку. Ксьондз, лише раз глянувши в його обличчя, перелякано скрикнув і знову знепритомнів. Але Андрієві вже було все одно. Він досяг свого — побачив нелюдський жах на обличчі чергової жертви. Андрій став на коліна, взяв ксьондза за підборіддя і, відкинувши його голову назад, ножем провів по горлу…
        VII

        — Ксьондза немає!  — тьохнуло серце в грудях Вероніки, і в пам’яті знову промайнув високий чорний чоловічий силует на дорозі. Вона швидко зачинила хвіртку на ключ і побігла до одноповерхової кам’яної споруди, звідки підземний хід вів до замку. Піднявшись нагору, усміхнена Вероніка спочатку підійшла до гостей, поспілкувалася з ними і лише потім підійшла до Венчеслава.
        — Ксьондз зник,  — сказала вона.  — Він залишився біля хвіртки. А коли я повернулася, його вже не було. Сліди вели до лісу. І цей чоловік у чорному, про якого я тобі вже говорила…
        Не дослухавши, Венчеслав лагідно посміхнувся до неї, погладив по голові і відповів:
        — Зник, то й зник… Знайдемо завтра когось іншого. Не переймайся так. Я сьогодні ще можу обійтися без крові.
        — Гаразд,  — відповіла Вероніка.  — А знаєш, я маю для тебе сюрприз. Він у машині. Зараз я його принесу. Почекай на мене в кабінеті.
        Коли Венчеслав зайшов до себе і побачив на письмовому столі велику коробку від жіночого капелюшка, то зблід.
        … Венчеслав народився у заможній сім’ї дворянина Івана Боголюбського. Батьки його дуже любили, оскільки він був пізньою і єдиною дитиною. Ріс Венчеслав у розкошах, з няньками та гувернантками і нічим особливо не переймався. Але, коли йому виповнилося чотирнадцять років, сталася подія, яка багато що змінила в його долі згодом.
        Якось взимку Венчеслав поїхав на коні провести свого дядька на військові маневри і, вже повертаючись назад, вирішив, скоротивши шлях, навпростець перейти напівзамерзлу Москва-ріку. Але кінь провалився під лід і разом з конем під льодом опинився Венчеслав. Його ледве врятували випадкові перехожі.
        Коли ледь живого хлопця привезли додому, завжди спокійна і врівноважена гувернантка Надя розридалася.
        Батьки Венчеслава були у Петербурзі, оскільки батькові дали орден Володимира і його з цієї нагоди було запрошено до царського палацу. Тож увесь будинок з прислугою залишився під наглядом Наді. Батьки Венчеслава будуть лише завтра, а тут таке лихо. Надя відразу вклала хлопця у ліжко, накинула на нього пухову ковдру і послала за лікарем.
        Венчеслав був блідий, посинілий, а лікаря все не було. Гувернантка вже мало не рвала на собі волосся, а потім, в якомусь напівбожевільному розпачі, зачинила двері, роздяглася і лягла у ліжко до Венчеслава, намагаючись зігріти його теплом власного тіла. Вона обіймала його, цілувала, притискала до серця у самозабутті, і це подіяло ліпше за будь-які ліки. У Венчеслава порожевіли щоки, він розплющив очі і, побачивши у своєму ліжку прекрасне тіло гарної жінки, несподівано збудився і захотів цієї жінки. І вона віддалася йому, забувши про все на світі. Саме тієї ночі вона й розповіла Венчеславові таємницю його походження і згадала той далекий вечір, коли надворі була гроза з дощем. Вона сиділа у своїй кімнаті і раптом почула дитячий крик. Схопивши свічник, вийшла з будинку і побачила ту коробку з-під дамського капелюшка, на яку вже лилася вода з даху. І якби вона запізнилася ще на кілька хвилин, дитина б захлинулася…
        Гувернантка говорила й говорила, цілуючи волосся, обличчя, груди Венчеслава, і нічого не запідозрила навіть тоді, коли у голосі Венчеслава з’явилося роздратування:
        — Чи знає ще хтось про це?
        Хто ж міг знати про це, окрім Наді? Кухар знає свою справу. Конюх — свою. Коваль — свою. Лікар? Так, родинний лікар Антон Петрович. Це ж саме він все влаштував так, ніби приймав пологи у Ганни Боголюбської. О, надійна була людина, царство йому небесне. Коли у молодого панича у два рочки горло заболіло, пані перелякалася, думала, скарлатина. Але, слава Богу, це була лише ангіна. Ну от, задоволені Іван Сергійович з Антоном Петровичем і посиділи добре за чаркою. А лікар потім зібрався додому. Він був старим військовим лікарем, служив колись разом з паном у війську, любив їздити верхи. І того вечора, мабуть, заснув у сідлі чи коня щось налякало. Тож і випав з сідла. Одна нога лікаря застрягла у стремені, так і доволік його кінь додому.
        Чи знає ще хтось про походження Венчеслава?
        Та ні, ніхто не знає. А Надя про це нікому не скаже. Не скаже вона й про те, що сьогодні таке вчинила з маленьким паничем. Спокусила маленького хлопчика доросла жінка, гріх великий вчинила. Якщо пані про це дізнається, вижене бідну Надю з дому. Так їй і треба. Що? Маленький панич любить Надю, лише нехай вона нічого нікому не розповідає. Надя також його дуже любить. Шістнадцять років тому її зґвалтував заїжджий пан, вона завагітніла і її так бив батько, що всі думали: Надя помре. А пані її захистила, навіть до себе взяла.
        Чому Надя не вийшла заміж? А хто ж її візьме? Щоправда, сватався наш коваль. Чоловік він спокійний, непитущий. До цього дня умовляє її… Що? Ні, Надя Венчеслава не покине. Маленьким його не покинула, то хіба тепер покине?
        А чи не знає Надя, хто його батьки? Звідки ж їй це знати? Але вона думає, та, швидше за все, так воно й є, що батько Венчеслава — це, напевно, дядько Владислав, брат його названої матері. А хто матір? Мабуть, якась курсистка чи гімназистка. А чому Владислав забрав дитину і підкинув її рідній сестрі, це таємниця, якої вона не знає…
        А погода яка сьогодні! І дощ, і вітер, і блискавки такі ж, як і тієї ночі. Цей дощ, мабуть, ітиме кілька днів. Чого Венчеслав хоче? Щоб Надя те місце показала, де його знайшла? Завтра, завтра покаже вона те місце, коли Венчеслав краще себе почуватиме. Нехай маленький пан не наполягає. Завтра, завтра… Ой яка дурна Надя, лише зараз здогадалася, якого вона болю завдала Венчеславові, розповівши про все. Ой, дурна, дурна! А якщо пані про це дізнається? Що ж вона наробила!
        Нехай Надя не хвилюється, все добре, все дуже добре! Але якщо Надя його любить, то нехай зараз же покаже те місце, де знайшла його. Вони навіть вийдуть крізь задні двері другого поверху через балкон, щоб їх ніхто не побачив…
        Другого дня тіло Наді знайшли за будинком з боку саду, біля дверей скляної галереї. Дощова вода з труби всю ніч лилася на її красиве обличчя і змивала кров із сокири, що застрягла в її голові. Злива змила всі сліди. Ця частина будинку була нежилою. Якби жертва навіть кричала, її все одно б ніхто не почув. Свідків не було. Всі добрими словами згадували Надю. А підозра впала на коваля, за якого вона відмовилася вийти заміж.
        Лікар, який прийшов аж вранці, побачив, що стан дитини ще важкий, але криза вже минула. Тож є надія…
        Роздратований Венчеслав скинув коробку від дамського капелюшка зі столу і пішов до гостей. У появі цієї коробки він відчув якесь недобре знамення…
        VIII

        В управлінні поліції Орлов з’явився вже за п’ятнадцять хвилин. Він не нервував, бо особливих причин для цього не було. Дочку генерала Шеншина він знав з дитинства як спокійну за вдачею дівчину, абсолютно нездатну до агресії, а тим паче до вбивства. Крім того, Аблаутов, до якого він зараз поспішав, був людиною доброю, чуйною, уважною до чужих доль і, крім того, його другом.
        — О, Сергію Олексійовичу!  — Аблаутов перший простяг руку Орлову.  — Я без вас не допитував Вікторію Шеншину, бо знав, що ви прийдете. А до того ж я хочу, щоб ви потім залишилися. Я хочу з вами порадитися.
        «Навіщо я йому? Він же ас у своїй справі. Значить, тут щось не так»,  — подумав Орлов.
        — Не була я в неї, не ходила туди,  — плакала на допиті Вікторія і намагалася не дивитися в бік Орлова.
        — Але, Вікторіє Володимирівно,  — Аблаутов показав їй папір, підписаний її матір’ю.  — Ось ваша матір твердить, що приблизно в цей самий час, коли померла професор університету Лілія Федорівна Іванова, ви відпросилися і пішли до неї.
        Вікторія зблідла:
        — Так, але потім я передумала і не пішла туди. Ходила на ставок і дивилася, як люди на ковзанах катаються.
        — На які ставки ви ходили?
        — На Патріарші.
        — Ви там бачили знайомих, які могли б це підтвердити?
        — Ні, знайомих там не було.
        — А ви знаєте, Вікторіє Володимирівно, чому там не було знайомих?
        Вікторія уважно-вичікувально дивилася на слідчого.
        — Бо вчора до сьомої години вечора катання на Патріарших ставках заборонила поліція, оскільки були знайдені великі розломи і тріщини у кризі. Так що, окрім двох поліцейських, ви б там все одно нікого не побачили, якби, звичайно, там були. Може, ви були на інших ставках?
        Вікторія тихо заплакала.
        — А ось свідчення двірника, який твердить, що бачив вас, коли ви виходили з під’їзду професора Іванової.
        — Я не вбивала її, Сергію Олексійовичу.
        — Сергію Олексійовичу, поясніть, будь ласка, Вікторії Володимирівні, що поки що ми лише підозрюємо її у вбивстві, а не звинувачуємо і тому нам треба лише з’ясувати, коли точно вона бачила Лілію Федорівну, бо за даними, які ми маємо, вона остання з тих, хто міг бачити небіжчицю.
        Орлов погладив Вікторію, наче маленьку дівчинку, по голові:
        — Люба моя, я розумію, що тобі страшно, але задля того, щоб з’ясувати, що ж насправді відбулося, ти повинна нам розповісти все, що знаєш.
        — Може, двірник вас з кимось сплутав?
        Вікторія похитала головою.
        — У чому ж річ? Ви ж самі бачили двірника і навіть віталися з ним.
        — Так, я приходила, але її не було вдома. Я дзвонила у двері, але до мене ніхто не вийшов.
        — А її сусідка Валентина Костянтинівна дала свідчення, що ви увійшли до квартири Іванової, але за кілька хвилин вийшли.
        — Я її не бачила.
        — Кого — її? Лілію Федорівну чи Валентину Костянтинівну?
        — Валентину Костянтинівну.
        — Вона сиділа у своїй інвалідній колясці у дверях власної квартири, чекаючи, поки служниця вигуляє собаку.
        Вікторія уважно глянула на обох слідчих.
        — Я ходила до Лілії Федорівни за книжкою.
        — За якою?
        — Пуанкаре.
        — І де ця книжка тепер?
        — У мене вдома.
        — Отже, ви бачили Лілію Федорівну і брали в неї книжку?
        — Так.
        — А от Валентина Костянтинівна пише, що ви вийшли з квартири Лілії Федорівни схвильована і з порожніми руками.
        — Але книжка в мене вдома і я можу її показати.
        — У бібліотеці Лілії Федорівни є журнал, в який вона записала, що книгу Пуанкаре вона вам дала не вчора, а чотири дні тому.
        Вікторія мовчала і дивилася на чоловіків великими порожніми очима.
        — Я не вбивала її.
        — Я вас не звинувачую у вбивстві, але, зрозумійте, ви були останньою, хто бачив її живою. І якщо вона покінчила життя самогубством, то лише ви можете сказати, в якому вона була тоді стані. А якщо це не самогубство, то лише ви можете знати, чи був хтось у неї в квартирі. Неможливо, щоб ви нічого не помітили. Зрозумійте, якщо це вбивство, то убивця, якого ви могли навіть не помітити, міг вас побачити і запам’ятати. А це означає, що він може вбити вас як свідка.
        Але Вікторія вже нічого не розуміла. У неї почалася істерика. Після того, як її вивели, Аблаутов звернувся до Орлова:
        — Я боюся відпускати її додому.
        — Ви думаєте, що це вбивство?
        — Я не зовсім впевнений, але, поки не з’ясуються всі обставини цієї смерті, про щось твердити зарано.
        — А чи не краще її разом з матір’ю кудись відправити на кілька днів? Ну хоча б на мою дачу. Це дуже близько, під Москвою. Там вона заспокоїться, згадає всі подробиці, її охоронятиме мій дворецький, а якщо цього буде недостатньо, то ви можете виділити ще й поліцейського.
        — Гаразд, Сергію Олексійовичу. Мабуть, так ми і зробимо.
        Орлов відразу написав листа своєму дворецькому, і Вікторію разом з поліцейським відвезли додому.
        Коли чоловіки залишилися самі, Аблаутов сказав:
        — Сьогодні важкий день. Вчора у Москві стільки всього сталося, що я вибився із сил. Сьогодні вранці знайшли убитого професора Лозинського…
        — Юрія Олександровича?
        — Так, Юрія Олександровича. За дуже дивних, якщо не сказати страшних і загадкових обставин. Зник візник зі своїм фаетоном, тобто фаетон знайшли, а візника немає. Зарізали дружину і дітей обер-кондуктора Остахова. Був озброєний напад на будинок колекціонера старожитностей Кімамова…
        — Сергія Петровича?
        — Дякувати Богові, ні. Старий несподівано вистрелив з китайської корабельної гармати, і всі грабіжники втекли… І ось самовбивство чи вбивство професора Іванової.
        — Мда!  — І Орлов мимоволі пригадав події минулої ночі, а потім, згадавши слова Аблаутова, з цікавістю запитав: — А про що ви хотіли зі мною порадитися?
        — Насамперед я хотів би, щоб ми поїхали разом на квартиру Лілії Федорівни, якщо маєте вільний час…
        — Гаразд…
        Але, перш ніж зайти до квартири професорки, вони постукали у двері її сусідки Валентини Костянтинівни, старої хворої жінки, прикутої до інвалідного візка. Аблаутов прочитав їй підписаний нею ж акт допиту і запитав, чи не хоче вона чогось додати до своїх свідчень.
        — Та ні, я ж усе розповіла.
        Богдан Іванович з хитрою посмішкою сів ближче до Валентини Костянтинівни:
        — Ви ж усе на світі знаєте…
        — Ви лестите мені, любий, всього ніхто не знає.
        — Ну, хоча б про своїх сусідів ви все знаєте.
        — Я не ходжу. Інколи служниця дещо розповідає мені, а інколи сама сиджу біля вікна чи на порозі квартири, чекаючи на прислугу. Тоді деколи із сусідами розмовляю.
        — Мені здається, що ви знаєте про Лілію Федорівну те, чого ніхто з сусідів не знає.
        — Але ж вона живе поверхом нижче.
        — Зате з ваших дверей видно її сходовий майданчик.
        — Ой, щось ви про мене дуже поганої думки. Чи я не маю чим більше зайнятися, як за сусідами стежити?
        — Та боронь Боже! Просто ми хотіли запитати про те, чи ця дівчина, яка вчора виходила з квартири Лілії Федорівни, грюкнула дверима, чи ні?
        — Віка Шеншина? Звичайно, ні! Вона добре вихована для того, аби грюкати дверима.
        — Ось бачите, і це ваше невеличке спостереження має для нас дуже важливе значення, адже двері були відчинені, коли знайшли тіло Іванової.
        Валентина Костянтинівна уважно, з іронічною посмішкою подивилася на Аблаутова і Орлова:
        — А хіба я сказала, що двері не зачинилися, я сказала лише, що Віка Шеншина дверима не грюкала.
        Орлов аж підскочив:
        — Що, Віка зачинила двері ключем?
        — Та ні! Господи, як вас псує професія! Ви з цієї невинної дівчинки хочете зробити вбивцю. Коли Віка, схвильована, вийшла, вона не відразу побігла по сходах, а зупинилася, вийняла хусточку і приклала до очей. Ось у цьому проміжку я й почула, причому дуже виразно, що двері зачинилися зсередини.
        Орлов мало не підскочив, але Богдан Іванович притримав його за руку і знову з хитрою посмішкою запитав у жінки:
        — А хто ходив до Лілії Федорівни?
        — Професори, доценти різні, студентки, родичі.
        — Ви мене, напевне, не так зрозуміли, Валентино Костянтинівно. Я хотів запитати, чи до Лілії Федорівни інтимні друзі ходили?
        — У вас, чоловіків, одне лише на думці. Хоч вона й була людиною неприємною, гадюкою була, чесно кажучи, але як жінку її шкода було, бо чоловіки чомусь до неї не ходили. І, чесно кажучи, я цих чоловіків не розумію — гарна, освічена, з грошима! Не розумію…  — Валентина Костянтинівна помовчала якусь мить, а потім продовжила: — А взагалі вона була страшною боягузкою. Років чотири тому до мене родичка з дочкою приїхала з села, а я кудись поїхала. Вони до неї й подзвонили у двері, а вона їм запропонувала у неї заночувати.
        — Так це ж, навпаки, свідчить про її сміливість, адже не кожна жінка наважиться впустити до себе в дім майже незнайомих людей.
        Валентина Костянтинівна тихо захихотіла:
        — Ой, не розумієте ви нас, жінок! Так саме тому і впустила, що боялася залишатися вдома сама. В неї, до речі, завжди хтось вдома ночував: то родичка, то студентка, то гостя з-за кордону. Так от, вона такою боягузкою була, що з дочкою моєї родички, сімнадцятилітньою дівчиною, в одне ліжко лягла, хоча в домі є й інші ліжка. Ось яка боягузка була!
        Виходячи з квартири, чоловіки подякували Валентині Костянтинівні за розмову, але, щойно старенька зачинила за собою двері, Богдан Іванович сказав:
        — Тепер ви розумієте, чому Віка Шеншина не хотіла зізнаватися у тому, що вона ходила до Іванової.
        — Здогадуюся, хоча мені це так важко уявити!
        Аблаутов засміявся:
        — Мабуть, вам це легше уявити, аніж тій провінційній жінці чи Валентині Костянтинівні.
        Двері квартири професорки Іванової їм відчинив поліцейський.
        — Я хотів би разом з вами проглянути її листи і особисті папери,  — сказав Аблаутов Орлову.  — А потім я скажу вам, чому я попросив вас супроводжувати мене сюди.
        Листів було дуже багато, але Орлову і Аблаутову допомогла розібратися у них сама небіжчиця, тобто її звичка педантично розкладати все по поличках. Частина архіву виявилася науковим, частина — діловим, а частина — інтимним листуванням Іванової. Серед інтимних листів, які найбільше зацікавили Орлова і Аблаутова, було багато фотографій, малюнків, віршів. Ці листи були від жінок. Коханій Лілечці освідчувалися у любові, її ревнували, перед нею виправдовувалися, їй присягалися у вірності, благали про зустріч, сповіщали про приїзд. На фотографіях були жінки різного віку і різного суспільного стану — театральні знаменитості, готельні покоївки, студентки, міщанки…
        Аблаутов почав складати список цих жінок. Особливо його зацікавили останні за часом написання листи, де адресатки сповіщали пані професорку про їхній розрив і про те, що кожна з них виходить заміж. Аблаутов висував самогубство як одну з можливих версій смерті Лілії Федорівни. А Орлов почав шукати записник з повним списком її коханок. І таки — знайшов. Він лежав у сейфі разом з коштовностями та грошима, але поліція не знайшла цього сейфа. Орлов же виявив його цілком випадково, стоячи біля бронзової фігури Гермеса. Йому здалося, що вона стоїть на занадто великому як для неї п’єдесталі. Він підійшов до Гермеса, машинально натиснув на його простягнуту уперед руку, і фігура почала повільно обертатися за годинниковою стрілкою. Коли Гермес зробив повний оберт, Сергій Олексійович покликав Аблаутова і показав циліндр з різьбою, на якому й стояв Гермес. Саме цей циліндр і був потайним сейфом.
        Там лежав записник професора Іванової. У ньому чоловіки знайшли понад сто жіночих прізвищ з адресами, телефонними номерами, з зазначенням національності, віку, дівочого прізвища, датами любовних зустрічей. Тепер треба було звірити цей список зі списком, складеним Аблаутовим за листами, щоб дізнатися, хто міг бути причетним до смерті Лілії Федорівни. Два листи були без імені, але явно написані однією рукою і привернули до себе особливу увагу. В першому з них молода жінка повідомляла, що виходить заміж, а у другому листі, напевно у відповідь, вона писала, що коли шановна Лілія Федорівна буде їй погрожувати розголошенням їхньої таємниці, то їй нічого не залишиться, як її вбити.
        Орлов з сумом дивився на список, де останнім стояло прізвище Віки Шеншиної. Це його вже не здивувало, бо ще раніше у паперах він знайшов істерично-ревнивого листа, підписаного ініціалами «В. Ш.».
        Серед одягу виявилося багато чоловічих речей, які явно були придбані лише з однією метою — пані професорка одягала їх під час інтимних зустрічей. Але найголовнішим було те, що у шафі несподівано знайшли чоловічу шубу і чоботи з оленячої шкіри, які, судячи з усього, одягали ще вчора — вони були мокрі, а під чоботами ще не встигли висохнути сліди від розталого снігу.
        — Це не її речі, — відразу сказав Орлов.  — Вона б собі за розміром підібрала. У цій шубі і чоботах сюди приходив хтось інший.
        Аблаутов, вислухавши Орлова, сказав:
        — У мене є міркування,  — і провів колегу до ванної кімнати.  — Іванова лежала у цьому басейні. Тут стояла нерозкоркована пляшка шампанського, і тут же, на срібній тарілці, лежав помаранч. А ось — ніж. Можна було б подумати, що вона лягла у басейн і перерізала собі артерію. Але якщо вона була схвильована і збиралася заподіяти собі смерть, то навіщо їй знадобилося тут шампанське і помаранч. Отже, вона на когось чекала. Можливо, на Шеншину. А та відмовила їй у любові, хоча навряд. Тут якраз усе було навпаки. Шеншина прийшла кохатися, але їй довелося піти звідси.
        — Ви хочете сказати, що у Лілії Федорівни не було причин різати собі артерію?
        — Ні, звичайно. До речі, як правило, самогубці ріжуть собі вени на руках, а тут чомусь артерію на шиї. У Юрія Олександровича Лозинського, до речі, також була перерізана артерія. Чимось гострим. Можливо, склом від розбитої пляшки. І, знаєте, у Лозинського теж було дуже мало крові. Тут зрозуміло — чому: Іванова лежала у воді і кров могла витекти з водою, а там — незрозуміло! Знаєте, я хочу, аби ви, Сергію Олексійовичу, поїхали зі мною до лабораторії Лозинського, якщо маєте на це час, і побачили все на власні очі. До речі, Лозинський також мав сексуальні проблеми.
        — Які?
        — Його знайшли голого у морзі, де він проводив експерименти. Тієї ночі привезли чергову небіжчицю, тіло якої потім зникло, а він, мертвий, зі слідами проведеного статевого акту, валявся на підлозі.
        — Можливо, його застали за цим заняттям родичі покійної і вбили, а її тіло забрали?
        — Ви мене неуважно слухаєте, Сергію Олексійовичу. Якби навіть родичі мертвої жінки і застали Лозинського за цим заняттям, то вони могли б його застрелити, встромити йому ніж у спину, зрештою, побити до смерті, ну навіть задушити, але — не перерізати йому сонну артерію та ще й викачати з нього як мінімум півтора літри крові. Та й, до речі, родичів цієї покійниці не було знайдено. Її тіло лежало у канаві на узбіччі дороги.
        — Що ви хочете цим сказати?!
        — Я хочу, аби ви разом зі мною поїхали до лікарні і оглянули лабораторію Лозинського у морзі, щоб зробити якісь висновки.
        — Я до ваших послуг!
        IX

        «То й добре, що Орлова немає вдома»,  — думав тим часом Борис Буревий. Хоч як намагався він тримати себе в руках після ранкової дуелі, все ж нервував. Що могло його зараз заспокоїти? Можливо, інтелектуальна бесіда у колі друзів? О ні, для цього він занадто спустошений і змучений. Жінка? Також ні, особливо, якщо собі уявити у власному ліжку Інну Іванівну з її худючою, чомусь принадною для багатьох, фігурою. Ні, тіло цієї жінки холодне, у ньому зовсім немає ніжності, тепла, світла, лише якась тваринна хіть і пристрасть, яка збуджує лише спочатку, а потім від цього хочеться звільнитися і зникнути. Звичайно ж, його взаємини з Інною Іванівною — це моральне падіння, та ще й так незручно перед Орловим…
        Маргарита Холодова — ось кого він хоче зараз бачити, їхня історія була смішною і трагічною водночас. Вперше він її побачив ще студентом, коли разом з батьками слухав концерт заїжджого німецького органіста Олендорфа. І от саме тоді він побачив у залі на тлі відомого мільйонера Сави Холодова красивий профіль його дружини і тієї ж миті закохався в неї. Йому уявився земний лик Софії премудрої, про який на своїх лекціях говорив Володимир Соловйов, учнем котрого вважав себе Буревий. І саме відтоді почалася ця містична і щира закоханість Буревого, на той час ще без взаємності.
        Холодова часто їздила з чоловіком за кордон. І лише зрідка Буревий бачив її на концертах симфонічної музики чи на мистецьких виставках.
        Але Холодов помер і відразу в Росії з’явилося цікаве соціальне явище, яке звалося «женихи Холодової». Цих женихів ставало все більше і більше. Але Холодова не поспішала виходити заміж. Гроші в неї були, і вона тепер, як усі багаті люди, прагнула слави і елітного кола біля себе.
        Холодова почала влаштовувати у себе вдома щочетверга мистецькі зустрічі, куди запрошувала письменників, художників, композиторів, мистецтво- і літературознавців. А якось вона зателефонувала й Борису Буревому. Цей телефонний дзвоник справив на нього таке ж враження, як на істинно віруючого, який молиться перед іконою якогось святого,  — прихід цього святого наяву.
        Буревий з’явився у домі Холодової рівно о сьомій вечора, як вона й запросила. І перше, що він побачив, були обличчя його літературних ворогів. Але велична, ніби сонце, Холодова у цьому будинку примирювала і осявала всіх.
        Звісно, він дуже хотів сподобатися Холодовій і приклав до цього всіх зусиль: жартував, коментував, відповідав на чиїсь запитання — і нарешті зрозумів, що досяг своєї мети. Господиня вирізнила його з-поміж усіх.
        Але тут стався казус. Зателефонувала мати Бориса, чого вона, до речі, ніколи не робила ні до, ні після цього випадку. Сказала, що вже пізно, вона хвилюється, і запитала, коли він прийде додому. Він, розлючений, нічого кращого не зміг придумати, як чемно відповісти матері:
        — Мамо, тут почалася дуже серйозна дискусія. До ранку мене, мабуть, не буде…
        Коли він поклав трубку і озирнувся, то побачив хижо-примружені очі Холодової. Навіть у її рухах з’явилося щось від лісової кішки. А коли Буревий увійшов до вітальні, гості вже швиденько розходилися, хоча за кілька хвилин до цього тут кипіли пристрасні розмови.
        Здивований, він також зібрався додому, але Холодова несподівано сказала:
        — Борисе Миколайовичу, ви прийшли останнім, останнім і підете.
        І він залишився, а коли всі роз’їхалися, до нього підійшла Холодова:
        — Борисе Миколайовичу, ви часто брешете?
        Буревий відповів:
        — Брехати треба лише у двох випадках: коли справа стосується честі жінки і коли тебе запитують про твоїх знайомих у третьому відділенні.
        — В такому разі я вам не дам збрехати ні матері, ні мені. Адже щойно ви сказали матері, що залишитеся тут до ранку.
        Так містичне кохання Бориса Буревого стало цілком реальним. Коли ще мокра Холодова увійшла з ванної кімнати до нього і, розстебнувши китайську коричневу сорочку, почала з неї виходити, перед Буревим виникли кадри з його дитинства.
        Йому було три роки, коли у маєтку свого батька він загубився. Довго йшов кудись, потім переліз через якийсь паркан і опинився на задвірках чужої садиби. І раптом побачив за будинком величезну діжку, в якій хлюпотіла вода. Він завмер, бо з цієї діжки повільно почала підніматися сонцелика пишна діва. Казкова велетша, переступивши діжку, побачила хлопчика і засміялася. Так він і запам’ятав її на все життя.
        Вранці він розповів про це Холодовій. Вона поцілувала його, засміялася і сказала:
        — Це ж я була. Мої батьки знімали там дачу щоліта. Мені років шістнадцять було. І цього хлопчика я пам’ятаю…
        І раптом Бориса Буревого, який давно втратив здатність дивуватися, вразила жіноча реакція на його розповідь:
        — Господи, це ж наскільки я старша за тебе!
        З його розповіді можна було зробити будь-який висновок, але не цей. Проте жіноча логіка завжди має власні закони. Років півтора після цього Буревий доводив їй, що вона ще не стара і він її любить. Все це миттєво спалахнуло у мозку Бориса Буревого, і його нестримно потягло до Маргарити Холодової…
        X

        Єлизавета розплющила очі і побачила, що за вікнами вже темно.
        — Вечір,  — зрозуміла вона і спробувала підвестися. Тіло було сильне і легке, але якесь ніби чуже. Чи то вона до нього ще не звикла, чи її просто нудило. «Та це ж вагітність. Я постійно про це забуваю,  — згадала і провела рукою по вже трохи опуклому животу.  — Дитя повинно народитися…»
        Пройшлася по тітчиному будинку, глянула на себе у дзеркало:
        — А таки красуня! І хто може подумати, що я небіжчиця?!  — у яскраво-білій посмішці зблиснули яскраво-білі ледь видовжені ікла.  — Я мушу народити цю дитину. І тому мені потрібен помічник, той, хто допомагатиме мені знаходити людську кров…
        Задзвонив телефон, і вона здригнулася: хто б це?
        — Алло,  — її голос був м’яким і приємним, але на іншому кінці мовчали.  — Алло, я вас слухаю!
        Трубку повісили. «Хм, може, не треба було брати?» Вона покрутила трубку в руці і раптом пригадала: сьогодні ж четвер і у Холодової збираються гості на літературну вечірку, а це означає, що там будуть самотні чоловіки і серед них я знайду собі помічника. Десь було запрошення від Холодової. Та де ж це воно? Вона його отримала від Холодової, коли їх познайомив її батько на виставці у Істлера, яку організували московські символісти. Але ж де запрошення? Треба зателефонувати Холодовій і нагадати про себе.
        Спочатку Маргарита Холодова ніяк не могла пригадати, про кого йдеться, а потім, згадавши, почала щиро і тепло запрошувати Єлизавету бути у неї і стати окрасою вечора.
        — Мені соромно,  — відповіла Єлизавета.  — Але у мене немає кавалера, а вже так пізно.
        — Цю проблему я зараз вирішу,  — почула Єлизавета сміх Холодової. — За кілька хвилин за вами заїде молодий офіцер. Де ви живете?
        — Мені незручно, але я хотіла б зустрітися з ним біля Сухаревої башти.
        — І як він вас впізнає?
        — Якщо він мене не побачить, не помітить і не впізнає, тоді мені нічого у вас робити!
        Холодовій сподобалася ця відповідь:
        — Тоді чекайте!
        …Хорунжий Рєпін, якого вперше було запрошено на мистецьку вечірку, приїхав на військовій вантажівці, оскільки іншої вільної увечері машини він не знайшов у гаражі. І щоб не привертати уваги гостей Холодової до машини, поставив її подалі від будинку і поспішив до дверей. Але, увійшовши, відразу зрозумів, що прийшов найперший.
        — Ви з машиною?  — запитала привітно Холодова.
        — Так.
        — Тоді у мене для вас дуже відповідальне доручення…
        І Рєпін поїхав до Сухаревої башти.
        …Щойно Єлизавета повісила трубку, як телефон знову задзвонив. Вона більше не підходила, хоч телефон дзвонив дуже довго. У тітчиній спальні вона вибирала сукню для сьогоднішнього вечора. Але встигла лише одягнути панчохи і корсет, як почула брязкіт розбитого скла. Вона відразу вимкнула світло і прислухалася.
        — Я ж казав тобі, першого разу нас неправильно з'єднали. У цьому домі давно нікого немає. Я вже днів п’ять дзвоню сюди щогодини, і ніхто не знімає трубку.
        — Видно, таки ніхто не живе. Але якщо все ж хтось буде вдома, запам’ятай, я на мокру справу не піду.
        «їх — двоє»,  — здогадалася Єлизавета і знову прислухалася до голосів.
        — Я ж тобі казав: ніхто тут не живе. Бачиш, яке павутиння!
        — Давай я до підвалу спущуся, а ти тут подивися!
        Почулося рипіння дверцят шафи і дзенькіт кришталю.
        «Цей, у кімнаті, довго морочитися буде,  — подумала Єлизавета,  — треба зайнятися тим, що у підвалі. Ще труп знайде».
        Боса Єлизавета побігла до підвалу. Там не було світла, і тому хатній злодій з ліхтарем розглядав пляшки марочного вина, брав їх у руки, роздивлявся і знову ставив на полиці. І раптом він побачив ноги кучера:
        — О Господи!  — і дістав з кишені револьвер, потім підійшов ближче.  — Та він, здається, мертвий.  — І нахилився над небіжчиком, та цієї ж миті, побачивши чиюсь тінь на стіні, озирнувся.
        Перед ним стояла молода гарна жінка в одному корсеті та в панчохах.
        Він спрямував на неї револьвер:
        — Ти хто?
        Вона злякано прошепотіла:
        — Я боюся. Боюся…
        Злодій запитав:
        — А він що, мертвий?
        Злодій відчував все безглуздя ситуації, стоячи між покійником і напівголою жінкою.
        — Як мертвий? Мені здається, він просто п’яний.
        Злодій недовірливо подивився на неї, потім нахилився над трупом і, почувши раптом, що вона йде до нього, хотів озирнутися, але не встиг. Вона зубами вп’ялася у його горло, з такою силою перед цим обхопивши його тіло і руки, що він ще встиг почути хруст власних кісток.
        Кров додала їй сил, та вона знала, що треба ще дочекатися другого злодія. І той з’явився. Ліхтар тьмяно освітлював підвал.
        — Ну що, знайшов що-небудь?
        Відповіді не було. Тоді він швидко спустився сходами і відразу побачив два мертвих тіла. Одне він одразу впізнав і вихопив ножа, та цієї ж миті з-за полиці, з-поміж пляшок, висунулися жіночі руки, схопили його за голову і з нелюдською силою притягли до себе…
        …Хорунжий Рєпін уважно вдивлявся в обличчя людей, які прогулювалися біля Сухаревої башти. Ніякої вродливої, як змалювала Холодова, панянки там не було — прості, дурненькі московські дуняші. Та раптом йому стало неприємно і якось холодно, ніби у нього хтось націлився з гвинтівки. Рєпін озирнувся — і відразу зрозумів: це саме та, про яку говорила Холодова. Господи, але як же такій дівчині запропонувати сісти до армійської вантажівки, та відступати було пізно і він підійшов до неї:
        — Хорунжий Рєпін…
        XI

        — Куди ж подівся ксьондз?  — ця думка не давала спокою Вероніці. Вона вже кілька разів цього вечора намагалася підійти до Венчеслава, але спочатку він був схвильований своїми власними спогадами, навіяними коробкою з-під дамського капелюшка, а потім дискутував з гостями на чергову модну тему про блаженного Августина. І тоді Вероніка згадала про корнета Морозова, але його ніде не було.
        — Ха, та він, мабуть, у Станіслава Кузьмича!  — і вона спробувала достукатися у кімнату, яку займав поет.
        Двері ніхто не відчинив, і Вероніка, зрозумівши, що там нікого нема, почала спускатися сходами. Раптом двері нагорі відчинилися і з них вистромилася лисіюча, з великими чорними очима і гострою борідкою голова Кузьмича. Він уважно огледівся і, нікого не побачивши, знову зачинився.
        Від злості Вероніка почервоніла.
        — Отже, Морозов знову там…
        Вероніка була настільки закохана у Венчеслава, що у її серці ні для кого не залишилося місця, навіть для рідної матері, але той факт, що розумний і вродливий молодий офіцер кохається з чоловіком, обурював її до глибини душі. Інколи їй здавалося, що Станіслава Кузьмича вона давно викреслила зі списку живих, принаймні у власній душі. І раптом на сходах вона зіштовхнулася з рум’яним від холоду Морозовим.
        — А я вас шукала.
        — Я затримався, виконуючи доручення генерала, але щойно звільнився, як відразу поспішив до вас.
        Вероніка, звичайно ж, відразу зрозуміла, до кого поспішав Морозов і не пропустила шансу познущатися:
        — До мене чи до Станіслава Кузьмича?
        — До вас, звичайно!
        — А якщо до мене, то чому піднімалися цими сходами?
        Він знову почервонів.
        — Я просто звик до цих сходів. А що у вас сталося? Чому ви мене шукали?
        — У мене справа серйозна, і розповідати треба довго. Але мені здається, що ви чомусь також дуже схвильований. Що у вас сталося?
        — Вероніко, здається, що зараз лише ви можете допомогти мені! Мабуть, я скоро помру! Сьогодні мені про це сказала циганка, яка нещодавно з’явилася у нашому полку і всім нашим віщує майбутнє. Увечері я зайшов до більярдної, а вона, побачивши мене, схопилася на ноги, простягла руку в мій бік і майже закричала: «Це офіцер, якого дуже скоро уб’є опир!» Всі довкола засміялися, а я раптом пригадав, як у дитинстві їздив у гості до бабусі аж під Румунію, і там одна чи то циганка, чи то румунка мені сказала: «Тебе ніхто не врятує від опиря, окрім молодої шляхетної дівчини, яка живе у замку, але за однієї умови — ти повинен будеш відмовитися від спілкування з лисим чорнооким чоловік, який також оселився у тому ж замку…» Вероніко, врятуйте мене!  — Морозова трясло, і він був не на жарт переляканий.
        Вероніка розгубилася:
        — Невже ви вірите в існування опирів?
        — Ще й як вірю! Я з дитинства чув, як у Румунії опирі виходили з могил і нападали на людей. А скільки я чув од селян оповідей про найстрашнішого з опирів, графа Дракулу!
        — «У дитинстві»,  — передражнила корнета Вероніка.  — Це ж, мабуть, було рік чи два тому. Ви ж ще зовсім хлопчик!
        — Але ж ми з вами однолітки!
        — Майже. До речі, я не слов’янка, тому в існування опирів не вірю.
        — Вероніко, моя покійна мама подарувала мені хрест з омели, коли мені було сім років, і відтоді я носив його не знімаючи. Вона казала, що такий хрест захищає від опирів.
        — То чого ж ви боїтеся?
        — Як тільки циганка мені сказала про опиря, я схопився рукою за груди і не знайшов хреста. Загубив…
        — А може, ви його залишили у Станіслава Кузьмича?  — Вероніка це сказала машинально, бо вона зараз вирішувала для себе, що їй у цій ситуації з корнетом робити далі.
        — Ні, я лише сьогодні виявив пропажу!
        Нарешті Вероніка отямилася, і їй навіть стало приємно, що цей молодий і хоробрий офіцер просить у неї захисту:
        — Гаразд, якщо це й справді залежить від мене, я обіцяю вас врятувати. Але там, наскільки я зрозуміла, є ще одна умова, пов’язана з Кузьмичем…
        За весь цей час вперше по обличчю Морозова ковзнуло щось на зразок посмішки:
        — Я вам обіцяю!
        — А тепер, після того, як я зобов’язалася врятувати вас від опиря, ви повинні вислухати те, що я вам скажу, і тримати це у секреті.
        Морозов хитнув головою.
        — Я сьогодні зустріла недалеко від кірхи лютеранського пастора і попросила його приїхати до нас додому, до моєї матері.
        — А хіба ваша мати не католичка?
        — Ні, вона лютеранка і попросила мене привезти пастора додому. Я привезла, а машину залишила біля хвіртки, яку ми з вами вчора знайшли відчиненою. У мене не було ключів, і я сказала пасторові зачекати, а сама пішла у замок…
        — А чому ви пастора залишили, а не взяли з собою?
        — Це також одна з моїх таємниць. Річ у тому, що мама хотіла зустрітися з ним конфіденційно ось у цьому одноповерховому будинку. Ви розумієте, мама офіційно прийняла православ’я, вінчалася з Венчеславом у церкві, але у душі залишилася лютеранкою. Так її виховали. Вона не хотіла, аби приїзд протестантського пастора став темою для обговорення і пліток наших гостей.
        Вероніка і Морозов під час цієї розмови підійшли до хвіртки і відчинили її. Снігопаду вже не було, і повний місяць з-за хмар освітлював усе довкола. Після ксьондза і Вероніки тут проїздила лише одна машина — Морозова. І все ж Вероніка запалила смолоскип.
        — Ось тут я його залишила.
        На снігу залишилися сліди, з яких одні належали Вероніці, а інші — ксьондзу.
        — Ваш пастор тут стояв,  — промовив Морозов, а потім, уважно вдивляючись у сліди, перейшов на той бік дороги і, діставши пістолет, простяг його Вероніці: — Це вам про всяк випадок!
        — А ви що, без зброї?
        Морозов дістав з-під шинелі ще й револьвер.
        — Сподіваюся, зброя нам не знадобиться,  — відповіла Вероніка.
        Вони йшли по слідах, які вели до кущів на узбіччі лісу.
        — Ось тут він стояв,  — сказав Морозов.  — Видно, по малій нужді ходив. А ось тут він упав. А ось дивіться: тут багато слідів. Це його, напевно, тягли по снігу. Ось і ось, бачите? А той, хто нападав, сидів перед цим у кущах — просто навпроти хвіртки. Ви хочете, щоб ми пішли по сліду далі?
        — Ні, — відповіла Вероніка.  — У мене таке відчуття, що цей хтось і зараз за нами стежить.
        Як підтвердження її слів у кущах щось ворухнулося.
        — Там хтось є!  — закричала Вероніка.
        Морозов швидко підійшов до кущів, і з них, почувши кроки, щось низько і важко вилетіло просто на Вероніку.
        Морозов вистрелив. Коли вони підбігли, то побачили на дорозі прострелену наскрізь сову. Вероніка підібрала вбиту птаху.
        — З неї вийде гарне опудало.
        — Не вийде! Сова ж прострелена…
        Вони рушили до хвіртки.
        — А ми вже почали хвилюватися. Вас так довго не було,  — почули вони голос. Біля хвіртки стояв Венчеслав.
        XII

        Орлов ніяк не міг зрозуміти, чому Аблаутов постійно водить його за собою. Якщо у випадку з дочкою генерала Шеншина все було зрозуміло, це були його друзі, то навіщо йому йти до лабораторії Лозинського — цього він ніяк не міг збагнути. І взагалі, чому Аблаутов прагне збудувати один ланцюг з абсолютно різних, хоча і подібних трагічних випадків, які сталися за останні кілька днів?
        Біля дверей шпиталю на них очікувала асистентка Лозинського Надія Борзова. Орлов відразу пригадав, чим йому за життя запам’ятався Лозинський. Пахощами дорогих парфумів, якими він зловживав. Від цієї жінки пахло так само. По скорботному погляду жінки Орлов відчув, що у неї велике горе, і, як здалося йому з розмови, цим горем була смерть Лозинського.
        Вони спустилися до лабораторії при моргу, туди, де вчора вранці знайшли тіло професора. Ще по дорозі сюди Сергій Олексійович уважно вивчив протокол опису місця події, тож, коли у лабораторії побачив окреслене крейдою на підлозі місцезнаходження тіла, все дуже чітко собі уявив.
        — А де тіло Лозинського?  — запитав він тихо.
        — Тут,  — відповів Аблаутов.  — Ці двері виходять у морг.
        Коли вони туди зайшли, Сергій Олексійович був вражений — ще ніколи у житті він не бачив на обличчі мертвої людини виразу такого жаху.
        — А ось і рана на шиї, про яку я вам казав.
        Орлов уважно придивився. Рана була невелика, але глибока. Різали чимось не дуже гострим, краї рани були неправильної форми.
        — Бачите, яка дивна рана. І жодних слідів боротьби! Жодних!
        Орлов уважно слухав Аблаутова.
        — Лозинський виконував у нас, окрім своєї основної роботи, ще й обов’язки судового експерта. Надіє Миколаївно, прошу вас повторити при Сергієві Олексійовичу свої свідчення. Розкажіть, що ви побачили, коли вранці зайшли сюди?
        Жінка, тиха і бліда, повільно і вже якось відсторонено почала розповідати про вчорашні події:
        — Ви вже знаєте, що поліція знайшла тіло молодої жінки на вулиці у канаві і привезла її сюди на експертизу. З’ясувалося, що в крові жінки був смертельно високий вміст снодійного. Юрій Олександрович хотів з’ясувати, які саме були ці таблетки. До того ж він мав ще й свої наукові інтереси. Лозинський завжди проводив досліди без нас,  — продовжувала Борзова.  — Запрошував лише тоді, коли робив дуже складні операції.
        — І ви, звичайно, не знаєте, якою була тема його досліджень?
        — Я вже казала вам: він займався питаннями реанімації вмираючих клітин і часто говорив про те, що коли вони ще не перейшли межу необоротності, то можна відновити їхній зв’язок з живими клітинами і врятувати людину. Причому він вважав, що легше досягти успіху при цілковитій смерті тіла.
        Борзова запитально подивилася на Аблаутова: продовжувати чи досить?
        — І яких результатів, на вашу думку, досяг ваш учитель?
        — Я не знаю. Але при його наполегливості він цілком міг досягти позитивних результатів, адже експерименти проводилися щодня.
        — А де ж результати експериментів?  — раптом запитав Орлов.
        — Частину ми знайшли, але останні за часом проведення досліди датуються початком минулого місяця. Отже, результати двох минулих місяців зникли.
        — Хто знайшов труп?
        — Я… Я знайшла.
        — І…
        — Відразу зателефонувала до поліції.
        — Ви нічого не чіпали?
        — Ви хочете звинуватити мене у крадіжці й у привласненні праць мого вчителя?!  — розгнівані очі Борзової глянули на Орлова.
        — Боронь Боже, ні! Сергій Олексійович просто цікавиться, чи не міг хтось, крім вас і його учня Івана Михайловича, знати про таємні досліди вашого вчителя — поспішив заспокоїти жінку Аблаутов.
        — Ніхто! Ніхто, крім нас.
        — Добре, тоді я хочу запитати ще про таке: коли ви прийшли сюди, то що вас найбільше вразило? Я хочу, аби ви детальніше про це розповіли Сергію Олексійовичу.
        Борзова заплакала:
        — Він лежав голий, абсолютно голий, у дуже дивній позі і з цією раною на шиї. Але на рану я не відразу звернула увагу, мене першої миті дуже вразило те, що Юрій Олександрович був голий,  — вона знову заплакала.
        — Ви хочете сказати, що професора вбили після статевого акту?
        — Так, саме це.
        — Більше того,  — додав Аблаутов.  — Ми маємо версію, що його вбила саме та жінка, з якою він і мав цей статевий акт. Надіє Миколаївно, продовжуйте.
        — Тут, на підлозі, були сліди Юрія Олександровича, сліди босих жіночих ніг, а також мої. Це все вказано у протоколі. Жінка підійшла до умивальника і змила з себе кров. Ось сліди змитої крові. Ось чіткий слід босої ноги. Він зафіксувався завдяки тому, що вона вступила у закривавлену воду.
        — Це відповідь на ваше запитання, Сергію Олексійовичу,  — додав Аблаутов,  — чи не застали тут родичі покійної професора. Надіє Миколаївно, а куди подівся одяг професора?
        — Весь його одяг повезли до поліції. Є повний опис. Я добре пам’ятаю, як був одягнений того дня професор. Цей одяг був на місці, окрім оленячих шуби і чобіт, які йому подарував хтось з учнів і яких він так жодного разу й не вдягнув. Не було взято ні грошей, ні золотого портсигара, ні персня з його пальця.
        — Так, складна ситуація,  — промовив Орлов.  — І яка ж у вас версія?
        — Я маю лише одну версію. Вона видається фантастичною. І я боюся, що, коли я переповім її комусь, мене засміють.
        Орлов з цікавістю запитав:
        — Якщо я правильно вас зрозумів, то ви маєте версію Пігмаліона?
        — Ви дуже вдало назвали мою версію. Ось вона. На вулиці, точніше, у стічній канаві знайшли тіло молодої жінки. Тіло, до речі, було ще тепле. Поліцейські відразу привезли його сюди, і вже тут Іван Михайлович і Юрій Олександрович підписали папір, який засвідчив смерть невідомої. У жінки не було жодних документів. Вона, за словами Надії Миколаївни, була дуже красива.
        — Я цього не казала. Я сказала, що Юрію Олександровичу вона здалася дуже красивою. Мені особисто подобаються жінки іншого типу,  — Борзова помітно нервувала, а Аблаутов тим часом продовжував:
        — Юрій Олександрович спустився сюди провести черговий секретний експеримент, але він уже був закоханий у покійницю. І ця любов допомогла йому зробити усе можливе і неможливе, щоб експеримент вдався. Вона ожила. А вже після цього й розігралася любовна драма, яка закінчилася так трагічно. Ось вам і історія Пігмаліона, який закохався у власне створіння.
        Орлов мовчав. Він чекав чого завгодно, лише не цього.
        — Надіє Миколаївно,  — звернувся Аблаутов до Борзової, — прошу вас зателефонувати до лабораторії і з’ясувати, коли ж приїде Іван Михайлович. Це — другий асистент і також учень Лозинського,  — пояснив Аблаутов Орлову.
        Надія Миколаївна з такою несподіваною для ситуації радістю погодилася на це доручення, що відразу було видно: вона прагне якнайшвидше піти з лабораторії. І щойно вона зникла, Орлов раптом промовив:
        — А тепер, коли ми самі, я хочу почути, яку ж насправді версію ви хочете мені розповісти.
        — Сергію Олексійовичу, я вдячний, що ви мовчки вислухали мою першу, можливо, фантастичну версію. Але ви звернули увагу, що мені не заперечила й Надія Миколаївна. Отже, вона також припускає, що таке насправді могло б відбутися. Але ви, звичайно, помітили й чимало недоліків у моїй версії. Ну, по-перше, такий експеримент вимагає, напевно, чимало часу. А від моменту, коли Лозинський зайшов до лабораторії, до моменту його смерті, який встановили Надія Миколаївна й Іван Михайлович, минуло лише хвилин п’ятнадцять. Ви розумієте мене?
        Орлов розуміюче хитнув головою, і Аблаутов продовжив:
        — Борзова — жінка розумна. Якщо вона не вказала на мою помилку, то цьому є дві причини. Одна — вона дуже схвильована і не помітила такого короткого терміну, інша — її це влаштовує. Тому я припускаю, що існує ще одна версія. Зникли результати експериментів Лозинського. Це може говорити про те, що його вбив хтось з учнів — чи самі, чи з чиєюсь допомогою задля того, аби привласнити праці вчителя. Цим кимось могла бути, до речі, й так звана небіжчиця. Цілком можливо, що вона була під дією снодійного, і не виключено, що підпис на документі, який засвідчував її смерть, Лозинський поставив автоматично, довіряючи своєму учневі, до речі, найкращому, Іванові Михайловичу Петрову. До того ж у цих можливих крадіїв була можливість потрапити до лабораторії непомітно, і не лише через ці двері, а й через морг. Є й ще одна версія. Лозинського могла убити Надія Миколаївна, яка його любила понад усе на світі, але навіть не підозрювала про його статеве збоченство. Ви ж пам’ятаєте, було лише три сліди: Лозинського, «небіжчиці» й Надії Миколаївни. Тепер ви розумієте, що вбивство Лозинського — не така проста річ?
        — А вам не здається, Богдане Івановичу, що це вже схоже на зневагу до цих людей?
        — Ви про що, Сергію Олексійовичу?
        — Почнемо з другого варіанта. Борзова — професіонал, медичний працівник. Якби вона захотіла вбити Лозинського, то могла б передбачити те, що не вона одна визначатиме час його смерті, а й Петров. До речі, в неї немає алібі, наскільки я зрозумів, і вона остання, хто бачив Лозинського і хто знайшов його тіло.
        — До речі, час смерті Лозинського вони з Петровим визначали абсолютно однаково і незалежно одне від одного. Ми про це потурбувалися.
        — Ось бачите. Якби вона, професійний експерт з криміналістики, захотіла вбити Лозинського, то забезпечила б собі повне алібі.
        — Так. Але вона могла бути у стані афекту, побачивши Юрія Олександровича у пікантній позі з трупом.
        — Але в такому разі як ви поясните калюжу крові і сліди ніг незнайомки?
        — Та все це могла проробити й вона сама. До речі, розмір ноги небіжчиці й Надії Миколаївни однаковий.
        Орлов задумався, а Аблаутов продовжував:
        — До того ж Надія Миколаївна могла потримати тіло Лозинського, поки кров стече…
        Було зрозуміло, що Аблаутов проробляє чергову версію.
        — А він їй допомагав, так?!  — вже розізлився Орлов.  — І не чинив жодного опору? Ви ж знаєте, що у мертвої і у живої людини кров витікає неоднаково. З нього кров витікала тоді, коли він ще був живий. І це стало причиною його смерті. І, до речі, куди подівся труп жінки?
        Аблаутов відчинив двері у морг і увімкнув світло:
        — Ви бачите той маленький басейн?
        — Так.
        — Він прикритий зверху кришкою. Кришка ця скляна. Вам це про щось говорить?
        — Там щось, що активніше за формалін?
        — Так, у цьому басейні сірчана кислота. Труп могли кинути й сюди…
        Сергій Олексійович зробив рукою знак Аблаутову про те, що хтось зайшов, і вони повернулися до лабораторії. Біля письмового столу, в кутку лабораторії, стояв червоний з морозу чоловік.
        — Іване Михайловичу, ви вже приїхали? А я послав Надію Миколаївну вам телефонувати…
        — Якщо задля того, щоб я привіз результати експертизи, то я їх привіз.
        Аблаутов і Орлов почали уважно проглядати папери.
        — Іване Михайловичу,  — нарешті відірвався від паперів Аблаутов.  — А де, на вашу думку, результати і протоколи останніх експериментів вашого вчителя?
        — Експериментів не було. Особливо останнім часом.
        — Ви впевнені в цьому?
        — Впевнений. Ось тут все,  — він кинув на стіл пачку паперів зі свого портфеля.
        — Що це?
        — Це те, чого я досі ніяк не міг зрозуміти. Це аналіз сперми, яку ми знаходили протягом останніх трьох років на трупах. Він тотожний аналізу сперми Юрія Олександровича.
        — А звідки у вас ці папірці?  — Аблаутов з подивом проглядав якісь папери.
        — У лабораторії стояв портфель Лозинського. Ці папірці лежали там. І поряд з ними — тека з результатами його експериментів.
        — Але ж тут порожні сторінки.
        — Так, хоча всі вони пронумеровані, стоять дати. У портфелі був також його заповіт, завірений у нотаріуса, де сказано, що всі результати своїх наукових експериментів і всі свої папери він залишає нам з Надією Миколаївною, а все своє майно — шпиталю.
        — Але чому він не проводив експериментів?
        — Важко сказати. Мабуть, останнім часом він просто не мав ні фізичних, ні духовних сил.
        — І ви, звичайно, здогадувалися, що це так?
        — Не зовсім. Мені просто здавалося, що він нам більше не довіряє. Але сьогодні, коли я відкрив його портфель і виявив цю теку, я був вражений так само, як і ви. Мій вчитель був некрофілом, а ці секретні експерименти — звичайнісіньким ґвалтуванням трупів.
        — Мені б, Іване Михайловичу, хотілося поставити ще одне запитання,  — м’яко прозвучав голос Аблаутова.  — Що може означати те, що ви написали у ваших висновках про рани Лозинського?
        — Ходімте покажу… Ось рана на шиї Юрія Олександровича. Спочатку я не міг встановити, чим вона нанесена, але тепер, після лабораторних досліджень, можу сказати точно. Рану нанесено людськими зубами, а потім з неї висмоктали кров. Там залишилася людська слина…
        Голос Івана Михайловича в морзі звучав монотонно-механічно, ніби розмовляла не жива людина, а манекен.
        — Опис зубів ви знайдете у матеріалах експертизи. Я сьогодні здав на дослідження відбитки зубів своїх і Надії Миколаївни.
        — Іване Михайловичу, не треба було цього робити, адже вас ніхто й не підозрював.
        — Теоретично Юрія Олександровича вбити могли й ми з Надією Миколаївною, тож я виконав лише свій обов’язок. І ще. Рана професорки Іванової також нанесена гострим предметом, швидше за все ножем, але на ній не залишилося крові, оскільки тіло знаходилося у воді. Та зверніть увагу на бліді краї рани, наче й тут хтось висмоктував кров. І ще. Ось результати аналізу кривавої плями, яка залишилася біля басейну у ванній кімнаті Лілії Федорівни.
        — І що?  — засвітилася цікавість у очах Аблаутова і Орлова.
        — Ця пляма складається з суміші крові Лілії Федорівни і тієї ж слини, яка була на шиї Юрія Олександровича.  — Іван Михайлович поклав на стіл результати дактилоскопічного аналізу.  — А це відбиток ноги, який ми знайшли біля умивальника. Слід добре відбився завдяки тому, що нога стояла в калюжі крові. І такий самий відбиток ми знайшли в домі Лілії Федорівни. Лише коли ваші судмедексперти з управління також зробили аналізи і передали мені їх, я зітхнув з полегшенням, нарешті відчувши, що ми з Надією Миколаївною поза підозрою. Це не наші сліди.
        — Іване Михайловичу, ви й так були поза підозрою…
        Орлов, який весь цей час проглядав папери, раптом схопився з місця і запитав схвильовано:
        — Звідки я можу зателефонувати додому?
        ХIII

        Врода Єлизавети вразила Рєпіна. Але ще більше — її сором’язливість і скромність, а окрім цього, було зрозуміло, що дівчина з заможної родини і за нею дадуть великий посаг. Але найголовніше — це кар’єра, яку здобувають саме завдяки шлюбу з такими ось дівчатами.
        Рєпін все не міг позбутися почуття незручності: цю красуню у розкішній шубі, яка, напевне ж, звикла до модних дорогих автомобілів, він змушений буде зараз посадити у свою вантажівку.
        — То й що?  — посміхнулася осліплююче білою посмішкою Єлизавета.  — Вантажівка, то й вантажівка!
        Рєпін здивовано поглянув на дівчину. Він же, здається, вголос нічого не сказав.
        Єлизавета вже зрозуміла, що перед нею молодий, недосвідчений хлопець. А отже, вона знайшла те, чого хотіла,  — можливого помічника. За вікном вантажівки знову хурделило, і на склі з’явилася паморозь.
        Коли Рєпін хотів зупинити автомобіль, Єлизавета сказала:
        — Не треба тут зупинятися, адже, якби не я, ви поставили б авто там, де поставили перед тим, як їхати за мною.
        — Звідки ви це знаєте?!
        — Це ж так зрозуміло! Ви страшенно переживаєте, що приїхали на цій машині. А гості Холодової — сноби і зневажають нас, людей, пов’язаних з військовою службою. Мій батько теж військовий, і я це добре розумію.
        Серце Рєпіна мало не вистрибнуло з грудей: «Вона — своя, їй не треба нічого пояснювати!», і хорунжий поставив авто на те саме місце, де й першого разу, а потім допоміг Єлизаветі вийти.
        До будинку Холодової було метрів п’ятдесят. Вони йшли мовчки, але несподівано Єлизавета зупинилася і, ніжно взявши Рєпіна за руку, запитала:
        — Чи обіцяєте ви мені, що будете моїм кавалером цього вечора і не глянете на жодну, навіть найвродливішу, жінку?
        — Там не буде жінки, вродливішої за вас,  — як гімназист відповів Рєпін.
        — Це не має значення. Ви пообіцяйте мені!
        І Рєпін відповів уже голосом козачого офіцера, коротко і рішуче:
        — Обіцяю до смерті бути вашим вірним кавалером і вважатиму за щастя померти за вас!
        А вітальня Холодової була вже переповнена гостями, і чекали лише на Єлизавету і Рєпіна. Коли Рєпін про це дізнався, його самолюбство було дуже потішене. Вперше в житті таке шляхетне товариство, такі знаменитості очікували на нього. Єлизавета ж справила неабияке враження на гостей Холодової. Всі чоловіки з захопленням дивилися лише на неї, підходили, цілували руку, говорили компліменти. Підійшов і Буревий. Він поцілував руку Єлизаветі й, уважно подивившись на Рєпіна, хитро-притишеним голосом поцікавився:
        — Як там здоров’я Мілітарьова?
        Рєпіну нічого не залишалося, як розвести руками, адже він був другом і секундантом Мілітарьова на сьогоднішній дуелі.
        А у салоні Холодової обговорювали вчорашню лекцію Буревого. Тут було більше його противників, аніж там. Почалася дискусія. Але оскільки салон Холодової вважався «нейтральною смугою», то все відбувалося спокійніше. Сама ж Маргарита дивилася закохано-захопленими очима на Буревого, який, як завжди, легко відбивав літературні напади гостей салону і нападав сам. Словом, дискусія була в розпалі.
        Але Холодова не забувала й про те, що вона в цьому салоні господиня. Особливо уважна вона було до Єлизавети, яка їй дуже сподобалася з першої ж миті. Дівчина хоча й усвідомлювала, що вона надзвичайно гарна, але з першого ж кроку підкреслила перевагу господині і повне небажання конкурувати з нею. Холодова це відразу відчула і оцінила. І вже коли гості сиділи за вечерею, вона помітила, що Єлизавета нічого не їсть:
        — Красуне моя, невже тобі нічого не сподобалося?
        Єлизавета глянула на Холодову дитячими, наївними очима:
        — Щось я себе не дуже добре почуваю.
        — Може, тобі гарячого чаю?
        — Краще — меду.
        Єлизаветі принесли на вибір кілька сортів меду, і вона почала його смакувати.
        …Вечір наближався до кінця, і Єлизавета підійшла до господині:
        — Мені вже час додому, а завдяки вам мене є кому провести.
        — Заходьте до мене частіше,  — обняла Холодова Єлизавету за плечі.
        — Я ще хочу зателефонувати своїм,  — відповіла Єлизавета, підходячи до телефону. Набрала номер, запитала у служниці, чи є батько. Служниця відповіла, що генерал дуже сердитий і про неї не хоче навіть чути.
        — Я дзвоню від Холодової. Світ не без добрих людей, та й у батька серце не кам’яне. Ти все ж скажи, що я телефонувала.
        — Ви б краще звістку яку прислали, а то, якщо я скажу генералу, він розлютиться ще більше,  — і служниця заплакала…
        Нарешті Рєпін і Єлизавета попрощалися з гостями і вийшли на засніжену вулицю. Рєпін був щасливий, як ніколи в житті. Єлизавета здавалася йому найвищою нагородою з усіх, які він мав у житті. Вищою навіть за ту, яку він, знявши з грудей, поклав до кишені і не наважився одягнути у Холодової, аби не привернути загальної уваги. Це був Георгіївський хрест. Нехай четвертого ступеня, але все ж Георгіївський. Він лише зараз пошкодував, що не одягнув його, а дівчина, ніби читаючи його думки, сказала:
        — Не переймайтеся так тим, що не одягли свою нагороду. Я й так знаю, що ви хоробрий офіцер…
        Рєпін знову з подивом глянув на Єлизавету. Звідки вона знає про Георгіївський хрест? Але дівчина не відповіла.
        Було вже пізно. Снігопад не припинявся, і авто Рєпіна їхало повільно. Він боявся потрапити у сніговий замет. Раптом на дорозі перед ними замахав руками поліцейський.
        — Господи, що там трапилося?
        — Допоможіть! Не можу зі снігу вибратися! Мій водій вже з сил вибився…
        Рєпін вийшов з авто і разом з водієм почав чіпляти поліцейську машину до своєї, а Єлизавета з посмішкою запитала у поліцейського:
        — Звідки це повертаєтеся так пізно?
        Поліцейський був напідпитку і скоро розповів їй про те, що через людську дурість не може виконати важливе доручення. Сьогодні йому наказали охороняти на дачі відомого письменника і видавця Орлова одну дівчину з матір’ю. Ця Віка Шеншина — важливий свідок убивства якоїсь жінки-професорки. Він і поїхав на дачу разом з водієм на поліцейській машині, але ці дурепи туди чомусь не приїхали. Дякувати Богові, дворецький Орлова виявився порядною людиною, пригостив їх, нагодував, напоїв. От і з’їхав водій з дороги. Цілісінький день втратили. Зараз піде і скаже шефові все, що він думає про цього Аблаутова. Це ж треба було тягтися бозна-куди і бозна-навіщо такого холоду!
        Машину зі снігу витягли, і Єлизавета попросила Рєпіна швидше завезти її додому. Коли вона зупинила автомобіль і вийшла, хорунжий подумав: «Господи, невже ця казкова ніч закінчилася і зараз ця дивовижна дівчина зникне назавжди?» А вголос запитав:
        — Невже я вас більше ніколи не побачу?
        — Я вам зателефоную.
        — Я не взяв з собою візитки, тобто я її взагалі не маю.
        — Це не має значення. Я запам’ятаю ваш номер. Кажіть.
        Єлизавета простягла руку для поцілунку. Рєпін нарешті неохоче сів до авто і поїхав, а Єлизавета, дивлячись йому вслід, задумливо сказала:
        «Отже, мене все ж таки бачила Віка Шеншина, а це означає, що попереду сьогодні ще один візит…»
        XIV

        «Вероніка знову тиняється з цим Морозовим довкола замку. І як чарівно вона до нього сьогодні посміхалася»,  — чи не вперше задумався про свої взаємини з пасербицею Венчеслав. Він стояв біля квітучої троянди і дивився повз неї у засніжене вікно. Всі гості дивуються з цієї троянди, і ніхто навіть не здогадується, чому вона так пишно квітує і влітку, і взимку. Це вже й не кущ трояндовий, а справжнісіньке трояндове дерево. Таємницю ж цієї троянди знає лише він, Венчеслав. Вона перестане квітувати лише в разі Венчеславової смерті, але чи розвіються чари, які береже в собі цей кущ? Хто зна. Навіть він, Венчеслав, могутній маг і опир, не знає. Скільки ж це років минуло відтоді, як він посадив троянду у маленький горщик, наповнений землею зі слідами ніг Крістіни і маленької Вероніки? Вісім? Десять, здається. Але чари діють, як і тоді. Венчеслав замислився.
        …Вже маючи ступінь магістра білої магії, Венчеслав вступив до Берлінського університету. Одного разу вночі, повертаючись додому, він побачив, як на вулиці п’яна ватага оточила самотнього перехожого. Венчеслав, не задумуючись, поспішив йому на допомогу, і вже після бійки незнайомець, посміхнувшись до Венчеслава, сказав:
        — Мене звати Вертер Вельф. Я студент Берлінського університету…
        Це був брат Крістіни Камількарівни, з якою Венчеслав також незабаром познайомився. Вони з Вертером щиро потоваришували, і якось Вертер запросив Венчеслава до себе у батьківський дім. У поїзді багато розповідав про своїх предків, про те, як під час нашестя Наполеона його дід заховав кудись усі гроші і коштовності, зібрані німецьким дворянством. Але Наполеон несподівано швидко взяв місто і ці коштовності кудись поділися. Зруйнований під час війни будинок дід Вертера згодом відбудував, а точніше, збудував заново. Зрештою, це було нескладно, адже залишилися зображення фасаду будинку, а також старовинні гравюри внутрішніх кімнат і зал. Єдине, що залишилося недоторканним, це мармурові і мозаїчні підлоги першого поверху. А остаточно, у первісному вигляді, будинок відбудував нещодавно вже батько Вертера, і байдуже, що будинок забрав майже всі кошти родини. Головне, що їхнє самолюбство було задоволене. Саме з цього будинку згодом і почалося все найжахливіше у житті Венчеслава.
        У родині Вертера Венчеслав сподобався всім. Особливо батькові, старому Вельфу, який з листів сина вже багато знав про Венчеслава. Він показував гостеві свої бібліотеку, ліс, поля. Вони багато спілкувалися, і з розмов Венчеслав довідався, що, окрім них з Вертером, родина Вельфів чекала ще й дочку з чоловіком та онукою. До того ж він сподобався гарненькій покоївці, яка нещодавно була взята у сім’ю. І коли всі спали, вона піднялася на другий поверх і попросила Венчеслава спуститися вниз, бо, мовляв, чула там якісь кроки.
        Вони спустилися на перший поверх у кімнату покоївки. З-поза засклених дверей і вікон майже від підлоги до стелі струменіло якесь хвилясте жовто-синє мерехтливе світло.
        — Це хмарки пробігають на тлі місяця,  — пояснив Венчеслав покоївці.
        — Та ні, чути кроки! Прислухайтеся,  — наполягала схвильована дівчина.
        Так, це були кроки, і Венчеслав їх нарешті почув. О, вони в цьому будинку ніколи не зникнуть. Це кроки предків, які завжди з’являються у передчутті якоїсь небезпеки для дому і родини.
        А покоївка, вже забувши, навіщо покликала Венчеслава, обняла його ніжно за шию, притулилася до нього, і скоро вони злилися в жагучому поцілунку, а потім одягнені впали на ліжко, забувши про все. А коли перша хвиля пристрасті відійшла, покоївка вирішила, що їй треба ж таки роздягнутися.
        Венчеслав дивився на неї і милувався. Таки гарна дівка, що тут і казати! Та й жагуча яка! Хоча йому це і не потрібно, він дописує поему. Зараз він подивиться на дівчину, скориставшись набутими магічними знаннями, і вона засне! Але щось йому заважало зосередитися. Здивований, він почав дошукуватися причини у собі, а потім зрозумів — причина була саме в оцих кроках, які продовжували ще й досі лунати. Незаспокоєні душі вельфівських предків відчули якусь небезпеку. Господи, що ж вони могли залишити тут без догляду, що їх мучило і повертало до цього дому? І замість того, аби змусити дівчину заснути, він за допомогою ясновидіння вирішив подивитися, що ж вони охороняють. Венчеслав начебто дивився на покоївку, але одночасно і крізь неї, крізь стіни, наче все було прозоре… Ось нарешті дівчина зняла з себе останній одяг і легким порухом руки відкинула вбік. Погляд Венчеслава метнувся за ним, і там, де впав жіночий одяг, крізь підлогу з мармурової мозаїки, крізь товщу плит він раптом побачив коштовності. Це були саме ті коштовності, які зібрали німецькі аристократи під час війни, але, як вони опинилися в
домі Вельфів і чому ніхто з Вельфів про це не знав, Венчеслав, мабуть, так ніколи й не дізнається. Нарешті він отямився і посміхнувся до покоївки, яка уже йшла до нього. І за мить вони забули про все…
        А другого дня до старого Вельфа завітала дочка Крістіна. Дивлячись на цю високу жінку з розумними карими очима й приємною посмішкою, Венчеслав думав: «Крістіна — ось мій шлях заволодіти і цим будинком, і тими коштовностями, які він зберігає в собі…»
        … — Венчеславе, тебе гості вже зачекалися,  — зазирнула у кімнату Крістіна, або, як її тепер називали у Росії, Крістіна Камількарівна.  — Про що ти тут думаєш?
        — Про тебе. Останнім часом я все більше думаю про тебе…
        XV

        Орлов повернувся після телефонної розмови з розгубленим обличчям.
        — Хотів дещо перевірити, але не вдалося.
        — Що саме перевірити?  — запитав Аблаутов.  — Може, я чимось допоможу?
        — Тут скоріше я міг би бути вам корисний, але про це потім. Скажіть, як ці папери до вас потрапили?  — і він простяг Петрову кілька папірців.
        — А це мені передав Єфремов спеціально для вас,  — відповів Петров.  — Єфремов — це помічник Богдана Івановича.
        — Так, я вам, здається, говорив про візника,  — сказав Аблаутов.  — Я до нього у родину послав свого помічника Єфремова, щоб він зібрав і привіз деякі матеріали.
        Орлов тим часом ніяк не міг відірватися від якогось паперу:
        — Тут його словесний портрет. І, знаєте, у мене таке відчуття, що я бачив цю людину. Ось і зараз телефонував додому, щоб запитати Інну Іванівну, чи пам’ятає вона чоловіка, який віз нас вчора з лекції Буревого додому. Заметіль вчора була така, що не приведи Бог, а він, уявляєте, на фаетоні…
        Аблаутов його зупинив:
        — Сергію Олексійовичу, те, що ви кажете,  — це дуже важливо. Поїхали до мене і поговоримо.
        — Сьогодні вже не вийде. Інна Іванівна погано себе почуває, мушу повернутися. Одне лише хочу запитати, навіщо я вам потрібен?
        — Сергію Олексійовичу, мені й так соромно, що я у вас стільки часу забрав. Відкладемо нашу розмову на завтра. До речі, я для вас ще дещо цікаве маю. А зараз я вас відвезу додому. Дякувати Богові, і Шеншина з матір’ю у безпеці, і ми вже в дечому почали розбиратися…
        Коли Орлов вийшов з машини і підійшов до під’їзду, він чомусь знову згадав калюжу крові й слизу, яку вони вчора побачили біля входу в будинок, а які моторошні були слова Інни Іванівни:
        — Кров… Буде багато крові…
        Від запаху моргу, трупів, від цих спогадів про слиз і кров Орлова вже нудило. А тут він ще дізнався про те, що славетний Лозинський був некрофілом, професор Іванова, яку він дуже поважав, виявилася лесбіянкою, а дочка його друга генерала Шеншина — коханкою Іванової. Це ж здуріти можна! Зараз зателефонував додому, а його жінка, п’яна як чіп, навіть говорити не змогла. А сьогоднішня дуель? Все! Він втомився. Втомився смертельно. Зараз би з кимось поговорити про вірші, про літературу, аби лише забути про весь цей бруд, про всю цю гидоту!
        У себе вдома у м’якому кріслі Орлов побачив Кримського-Корсарова, який дрімав, але, почувши кроки, відразу відкрив очі:
        — Як ми й домовилися, я повернувся ввечері, але вас не було. Борис Миколайович також пішов. Я сподівався, що ви скоро приїдете, розмовляв з Інною Іванівною. Мабуть, набрид їй, але вас все не було. І все ж я вирішив дочекатися.
        — Були термінові справи, я не міг вирватися. Але я хотів вас запитати…
        — Мабуть, про Париж,  — посміхнувся Кримський-Корсаров.
        — Ні, про Петербург.
        — О, я там давно не був, Сергію Олексійовичу. Востаннє десь півроку тому. Їздив знайомитися з Венчеславом Боголюбським.
        Орлов відразу пожвавішав:
        — І яке він на вас справив враження?
        — Це — унікальний чоловік! Набагато легше перерахувати все те, чого він не читав, не знав і не міг, аніж те, що він читав, знає і може.
        — А який він як людина?
        — Людина він, наскільки я зрозумів, складна. Відразу важко щось сказати. Високий, золотоволосий, голубоокий. Розмовляє спокійно, впевнено, з повагою до співрозмовника. Але живе якось дивно. Навіть у Європі так не живуть. Я маю на увазі його нічний спосіб життя. Уявіть собі, коли від одних господарів гості роз’їжджаються, то в цей час у нього вони з’являються. І взагалі, коли хтось хоче з Венчеславом поспілкуватися, то найкращий час для цього від сьомої вечора до шостої години ранку.
        — А що він робить вдень?
        — Вдень він відпочиває, пише, робить коректуру.
        — Ви сказали, що він має дивний спосіб життя, але хіба не так живе і В’ячеслав Іванов?
        — Мабуть, ви маєте рацію! А взагалі, ви знаєте, В’ячеслав Іванов терпіти не може Боголюбського. Тому, що частина людей, які збиралися у нього вдома, зараз збираються у замку Венчеслава. І якщо раніше В’ячеслав Іванов був один такий унікальний, то тепер з’явився Боголюбський і ефект унікальності Іванова зник,  — в очах Кримського-Корсарова вже не було й крихти сонливості.
        — А чогось дивного, несподіваного у поведінці Венчеслава ви не помічали?
        — Ні, нічого. До речі, в його замку тижнями, місяцями, роками живе багато митців. В основному, письменники. Станіслав Кузьмич двокімнатні апартаменти ангажує. Ще там живе письменниця Кузьміна. Ви її повинні пам’ятати. Вона дитячі книжки пише. Ще якийсь дивний художник… Багато людей… Боюся, й сам Венчеслав Іванович точно не знає, скільки їх у нього в замку. До речі, він і грошей з них не бере. Я сам двічі ночував у цьому замку. Там затишно і приємно.
        «Це стихійний дух, мабуть, наді мною так познущався під час спіритичного сеансу,  — подумав Орлов.  — Ох, люблять же вони викидати такі коники. Якби все було так, як казав дух моєї коханої, то Венчеслав жив би відлюдником десь у лісі, адже за такої кількості людей неможливо приховати, що ти опир».
        І вже за інерцією Орлов запитав у Кримського-Корсарова:
        — Ви вірите у духів?
        — ?
        — Ну, в духів померлих, які з’являються під час спіритичних сеансів?
        — Я — віруючий, а Бог, як відомо, забороняє викликати духів померлих.
        «Так, Бог мене покарає і жорстоко покарає за все це,  — знову подумав Орлов.  — Але це буде не єдине, за що він мене каратиме, так що одним гріхом більше, одним менше…»
        Хід його думок знову перервав Кримський-Корсаров.
        — До речі, моя валіза зникла. Мені розповіли про ваше захоплення спіритичними сеансами…
        — Можу собі уявити, що вам наговорили!
        — Ніхто мені нічого не казав, просто Бакулін написав, що коли я хочу зробити вам приємність, то маю привезти щось окультне. Я у Парижі, у спеціальному магазині для спіритистів накупляв для вас всілякої всячини, але…
        — Справді шкода,  — зітхнув Орлов.
        — Але я до вас не зовсім з порожніми руками. Подарунок у мене скромний і, мабуть, безглуздий, але для мене це дуже дорога реліквія,  — і Кримський-Корсаров зі своєї дорожньої сумки дістав невелике кишенькове люстерко, схоже на ті, які чоловіки беруть з собою у дорогу, аби підправити вуса чи бороду. Але, на відміну від звичайних дзеркал, це мало форму книжки. Обкладинка його була з червоного дерева, прикрашена дорогою інкрустацією і з пентаграмами з обох боків.
        Орлов уважно розглядав дзеркало.
        — Судячи з написів і пентаграм, це магічне дзеркало?
        — Так. До речі, зверніть увагу на дату, яка стоїть збоку.
        — «1221 рік від Різдва Христового»,  — прочитав Орлов.  — Та це ж дуже дорогий подарунок! Я не можу у вас його прийняти,  — і простяг дзеркало Кримському-Корсарову.
        — Сергію Олексійовичу, спочатку я розповім історію цього дзеркала, а потім ви вирішите — брати чи не брати. Це дзеркало — словенського походження.
        — Дозвольте, словени 1221 року?
        — Слухайте ж! Дзеркало було зроблено словенськими майстрами в Німеччині на території нинішньої Австрії чи Богемії. А до мене воно потрапило від моєї бабусі, та й історію цю вона мені розповіла. Рік, який ви прочитали збоку, це рік не за християнським літочисленням, а за Хіджрі. Інкрустація була зроблена сербом-мусульманином, який цю дату й поставив. Так що це лише минуле століття. Але найцікавіше — це властивості цього дзеркала. Подивіться уважно!
        Як не приглядався Орлов, ніякої різниці між двома сторонами дзеркала не побачив.
        — Як на мене, вони абсолютно однакові!
        — Ви знаєте, для мене вони також абсолютно однакові, але моя бабуся казала, що одна з сторін цього дзеркала має дивовижну властивість. Як на мене — ось ця. Якщо ви звернули увагу, на обкладинках дзеркала — пентаграми. З одного боку пентаграма правильна — одним гостряком угору, а з іншого — вгору двома гостряками. Саме на цьому, другому, боці, як казала моя бабуся, і проявляється дивовижна властивість дзеркала — у ньому не видно опиря.
        При слові «опир» Орлов здригнувся, а Кримський-Корсаров засміявся.
        — Бачите, що я ношу з собою — подарунок моєї бабусі, старої відьми.
        — Що, ваша бабуся справді була відьмою?!
        — Як усі київські жінки! Хм, та ще й відьма родима, але я її любив більше за всіх.
        — Вона сама казала про те, що вона відьма?
        — Ну, спочатку я про це почув від своєї матері, бо поза спиною вона свекруху інакше й не називала, а потім вже бабуся сама розповіла. І це химерне дзеркало подарувала.
        — А звідкіля воно в неї взялося?
        — Вона його отримала в спадок від своєї матері, яка була католичкою зі Словенії, а батько був священиком і міг виганяти з одержимих диявола. Потім він став головним «гонителем» диявола по всій Словенії. Так що це дзеркало ще від нього. Бабуся казала, що за допомогою цього дзеркала він колись не раз знаходив опирів.
        — А ви самі в опирів вірите?
        — Звичайно ж, ні! Мені здається, що все пішло від нас, слов'ян. До Німеччини це потрапило через Польщу і Чехію, а до католицької Європи, через хорватів і словенів. Це наші власні жахи.
        — Дозвольте з вами не погодитися, Максиміліане Олександровичу, але ж і Чарльз Лідбітер згадує про них.
        — Але ж він каже про енергетичних опирів, а не про тих, кого називають живими мерцями і які висмоктують у людей кров.
        Орлов дістав з полиці книгу Лідбітера.
        — Ви знаєте, що існує сім планів астрального світу, але є ще й восьмий, про який ніхто нічого не знає. Кажуть, що саме він є найстрахітливішим з усіх. Туди потрапляють і тяжко мучаться — або душі людей, які померли не своєю смертю, або душі самогубців, тому вони намагаються всіляко уникнути цього плану. Послухайте, що пише з цього приводу Лідбітер: «Для того, щоб стати настільки зіпсутою і абсолютно втратити людську подобу, смертна людина повинна цілковито заглушити у собі всі альтруїстичні і духовні спрямування. Розглядаючи особистості навіть найбільших злочинців, знаходиш у них і хороші риси. Але, як з’ясовано, особистість, яку покинуло власне вище „я“,  — явище надзвичайно рідкісне. І саме поміж такими особистостями зустрічається найбільш рідкісний розряд — опирі.
        Настільки розбещена особистість не може довго залишатися в астральному світі і відразу після смерті переходить до восьмої таємничої сфери, свого законного місця перебування, щоб там повільно розкладатися і мати такі моторошні відчуття, які не надаються жодному опису. При насильницькій смерті чи при самогубстві суб’єкт, володіючи знаннями з Чорної Магії, може іноді уникнути такої долі і набути іншого, не менш жахливого, життя в смерті, яке і є суттю існування опиря.
        А оскільки дія восьмої сфери починається лише після того, як фізичне тіло розкладеться, то маг його підтримує у стані каталепсії за допомогою жахливого способу взяття крові з організму іншої людини і за допомогою цього частково матеріалізує своє астральне тіло…»
        Таке правдоподібне пояснення явища опирів Лідбітером вразило Кримського-Корсарова, і він запитав:
        — А чому при нещасних випадках і самогубстві?
        — Я зараз пошукаю. Тут є спеціальна глава. Ось: «…людина у розквіті сил і здоров’я, раптово позбавлена життя при нещасному випадку чи самогубстві, опиняється на астральному плані у абсолютно інших умовах, аніж та, що померла від хвороби чи від старості.
        Адже за смерті випадкової чи при самогубстві організм ще не був підготовлений до виділення вищих принципів з їх фізичної оболонки, і це можна порівняти з вириванням кісточки з нестиглого плода. Велика кількість грубої астральної матерії ще є на фізичному тілі особи, і тому це фізичне тіло затримується на сьомому підплані…»
        Кримський-Корсаров раптом підвівся. Думка, яка його пронизала при читанні Орловим Лідбітера, була жахливою. Він підсвідомо відчув, що якщо Інна Іванівна помре внаслідок нещасного випадку чи самогубства, то стане опирем. Але він, ясна річ, не міг цього сказати Орлову.
        — Сергію Олексійовичу, мені вже час іти до готелю,  — промовив Кримський-Корсаров, рушаючи до дверей.
        — Залишайтеся, я вас дуже прошу.
        — Ні, я краще поїду…
        Після того, як Орлов одвіз Кримського-Корсарова до готелю і повертався додому, він подумав: «Кримський-Корсаров був таким наляканим. Це, мабуть, Інна намагалася і цього нещасного спокусити. Швидше за все…»



        Розділ третій

        I

        — Ти мене кликав?  — голос покоївки був ніжний і солодкий.
        — Маріє-Луїзо, у мене до тебе велике прохання,  — Венчеслав обійнявши, дівчину за плечі, зазирнув у її великі блакитні очі.
        — Все, що ти хочеш, любий, я зроблю.
        — Але обіцяй нікому нічого про це не казати.
        — Ой, та кажи вже!  — в очах Марії-Луїзи горів вогник нетерпіння і бажання.
        — Люба, кохатися будемо вночі, а зараз знайди, будь ласка, горщик з геранню, але щоб на ній не було жодного жовтого чи зіпсованого листочка і квіточки. І не запитуй, прошу, навіщо. Згодом розповім.
        Вона подивувалася такому химерному проханню Венчеслава, але принесла йому з теплиці Вельфів на вибір кілька горщиків з геранями. Він, взявши найзеленішу і найквітучішу квітку, сказав:
        — Оцю занеси й постав у кімнаті Крістіни на підвіконня.
        Покоївка крутнулася перед Венчеславом на підборах, війнула рясною спідницею і вийшла з горщиком у коридор, а задоволений Боголюбський спустився у вітальню до родини старого Вельфа. Крістіна з чоловіком саме збиралася на полювання…
        За кілька днів, прогулюючись з Веронікою парком, що належав старому Вельфові, Венчеслав подумав, що час уже поглянути на герань у кімнаті Крістіни. Він знав, що вона з чоловіком, як завжди, ще зранку поїхала на полювання. А Вероніка дуже хотіла показати Венчеславу книжки, які зараз читає. Вони піднялися у кімнату батьків Вероніки і серце Венчеслава мало не вистрибнуло з грудей. Деякі листочки герані взагалі засохли, а на багатьох з'явилися жовті смуги. Герань не могла брехати. Він це знав напевно.
        «Хм! Не так у тебе, Крістіночко, в сімейному житті все вже й добре! Я тепер у цьому переконаний. Незабаром я тебе з чоловіком і взагалі розлучу. Ти станеш моєю жінкою і все багатство, яке є у цьому домі, стане теж моїм»,  — вже весело розмірковував Венчеслав, розглядаючи книжки, які йому показувала Вероніка.
        А увечері за столом Венчеслав повідомив, що збирається їхати до Берліна. І, звертаючись до старого Вельфа, сказав:
        — На згадку про чудові дні, які я провів у вашому маєтку, я хотів би взяти з собою у Берлін трохи землі і посадити у неї квітку, яка б про вас постійно нагадувала.
        Хоч як дивно прозвучало це прохання, воно потішило старого Вельфа.
        — Венчеславе, звідки в тебе таке глибоке почуття до землі?  — запитав він.
        Венчеслав зняв з шиї красивий срібний медальйон і простяг на долоні старому аристократові.
        — У цьому медальйоні моя рідна земля. Я її завжди ношу з собою. Це мені допомагає жити і завжди нагадує, звідки я прийшов і куди мушу повернутися.
        Старий Вельф притиснув його до грудей і сказав:
        — Я був би щасливий мати такого сина, як ти…
        У медальйоні справді була земля, але земля ця була не московська, як і медальйон не Венчеславів. Коли він ще жив у Фрайбурзі, то познайомився з молодим тушинцем з Кавказу, який завжди носив цей медальйон у себе на грудях. Незабаром горець захворів на сухоти і помер. Коли приїхали його родичі, щоб забрати тіло на батьківщину, Венчеслав показав їм медальйон, знятий з померлого. Брат тушинця сказав:
        — Допоки людина жива, рідна земля потрібна їй на чужині як оберіг і, крім того, вона повинна нагадувати людині, звідкіля вона і куди має повернутися. Ми забираємо тіло нашого брата на батьківщину і там він поєднається з рідною землею. Тож можеш взяти цей медальйон на згадку про нього.
        Відтоді Венчеслав постійно носив цей медальйон з собою, і кожного разу при згадці про тих горців у екзотичних черкесках, які так само вільно володіли різними європейськими мовами, як і він, розбиралися у філософії Канта, навчалися в тому ж університеті, що й Венчеслав, але чомусь поверталися у гори, де ні філософія, ні освіта, за наявності кривавої помсти і постійної дружби-ворожби гірських племен, нікому не були потрібні, він думав: «Невже ця земля і цей спосіб життя могутніші за цивілізацію, яку ці дикі горці мали б всотати тут за роки навчання?» І саме тоді Венчеслав повірив у землю. А зараз, до речі, вона змусила заплакати старого, твердого, як кремінь, німця, і Венчеслав знову вкотре подивувався силі землі…
        «Завтра повинен піти дощ,  — дивився у небо Венчеслав.  — Лише з мокрої землі я зможу взяти слід Крістіни. На сухій землі його не буде видно…»
        Він стояв біля вікна у кімнаті Марії-Луїзи і вдивлявся у небо. Покоївка стелила для них ліжко. Вона навіть не здогадувалася, що Венчеслав викликає дощ.
        Раптом хтось тихо, але наполегливо постукав у двері. Так стукає лише той, хто знає: його тут напевно чекають. І не вперше. Так міг стукати лише давній коханець. Венчеслав глянув у очі Марії-Луїзи і вмить усе зрозумів. Дівчину порекомендував Вельфам саме той, хто стукав зараз у двері.
        — Не бійся, я зараз зникну,  — сказав він і вистрибнув через вікно у сад, а потім, заховавшись за деревом, побачив, як до вікна підійшов чоловік Крістіни і зачинив його.
        «Цього треба було чекати. Тим краще для мене»,  — у Венчеслава навіть не здригнулося від ревнощів серце…
        А над маєтком Вельфів вже збиралися дощові хмари і сіявся дрібний дощ.
        Родина Крістіни також від’їздила вранці. Венчеслав спустився попрощатися і зібрати з вогкої після дощу землі сліди Крістіни. Але людей було дуже багато і Венчеслав зрозумів, що так він слідів не збере. Що ж робити? І Венчеслав придумав. Побачивши фотоапарат, привезений Вертером з Берліна, він сказав:
        — Давайте сфотографуємося разом…
        Вертер відразу погодився, і Венчеслав порадив, де краще стати. Вони відійшли від натовпу до старих дерев…
        З вокзалу до маєтку Венчеслав повернувся раніше за інших і непомітно зібрав у мішечок землю зі слідами Крістіни. Але як він не шукав бодай одного сліду Крістіни без слідів малої Вероніки, так і не знайшов. Дитина всюди ступала слід у слід за матір’ю. «Отже, Крістіна і Вероніка — дві закохані жінки…» — зрозумів Венчеслав, заходячи до своєї кімнати, щоб зібрати речі.
        У Берліні Венчеслав у привезену землю посадив троянду, а вже за кілька місяців вона розквітла, і водночас з її квітуванням до Берліна приїхала Крістіна. Вони зустрілися у Вертера. Венчеслав бачив, що вона ще не розуміє, чому приїхала до Берліна, але відчував, що їй хочеться його бачити, спілкуватися з ним і боротися з цим бажанням жінка вже не могла.
        У день від’їзду з Берліна Крістіна разом з братом зайшла до Венчеслава попрощатися.
        — Я вас без чаю не відпущу,  — тепло й лагідно посміхнувся до неї Боголюбський.
        — А який у вас чай — індійський чи китайський?
        — Не той і не той, у мене чай з Росії. Такого чаю ви ніколи не пили.
        Такого чаю Крістіна й справді ніколи не пила. Він був смачний, приємний, але трохи гіркуватий. Крістіна не знала, що разом з чаєм Венчеслав заварив спеціально для неї магічні трави, від яких вона відчула приплив якоїсь незвичайної енергії і легкості у всьому тілі.
        — Я ніколи не забуду наше чаювання,  — посміхнулася вона до Венчеслава і несподівано для себе додала: — І вас також не забуду.
        Він лише загадково посміхнувся їй у відповідь…
        II

        Вранці Орлов прокинувся пізно. «О Господи, хоч би Інна зараз не зайшла»,  — було його першою думкою. Вона дратувалася, коли він десь дуже затримувався чи взагалі не приходив додому ночувати. Ревнощі доводили її до сказу. Покоївка вчора встигла сказати Орлову, що Інна знову шукала револьвер, хотіла застрелитися.
        За дверима почулися чиїсь кроки, але зайти цей хтось не наважувався. «Не Інна»,  — зрозумів Орлов і пішов відчиняти двері. У коридорі стояв Бакулін.
        — Ви, Василю Яковичу?! Так рано?
        — Сергію Олексійовичу, я не хотів вас будити, але вчора я не міг вас знайти.
        — Я зараз одягнуся і вийду до вас. Зачекайте мене у кабінеті.
        — Ні, я — щодо позавчорашнього.
        — Але мені незручно розмовляти з вами у такому вигляді!
        — Мені б не хотілося зустрітися тут з Інною Іванівною. Якщо ви не проти, я заберу свій револьвер, який здуру подарував вашій дружині.
        Орлов холодно відвернувся, підійшов до шафи і почав шукати дамський револьвер у кишені свого фрака. Там його не було.
        — Ходімо до кабінету, Василю Яковичу. Мабуть, він у мене в сейфі.
        Револьвер справді був у сейфі. Орлов простяг його без жодного слова Бакуліну.
        — Дякую!
        — Василю Яковичу, це не порада, а прохання. Ніколи нікому не даруйте револьверів. Рано чи пізно зброя стріляє.
        — Я врахую ваше побажання. До побачення.
        І Бакулін так само несподівано зник, як і з’явився. До кімнати зазирнула Інна Іванівна.
        — Це що, у тебе Бакулін був?
        Орлов ствердно хитнув головою.
        — І ти його не вбив?!  — вона презирливо грюкнула дверима, але за кілька хвилин відчинила їх і в її очах була тривога.
        — Телефонує Аблаутов, напевно, сталося щось жахливе.
        — З чого ти взяла? Він що — схвильований?
        — Та ні, у нього голос, ніби у буддійського монаха, але мені вчора снилися різні жахи. Сергійку, я відчуваю, сталося щось моторошне.
        Орлов переключив телефон і підняв трубку.
        — Нам треба зустрітися,  — сказав Аблаутов тихим і спокійним голосом, але Орлов відчув, сталося щось таки справді страшне. І перш ніж піти, він присів поряд з дружиною на м’якому дивані і, обнявши її за плечі, запитав:
        — Що за сон ти бачила, люба?
        — Пам’ятаєш ту гидку калюжу крові і слизу перед нашим під’їздом?
        — Так, люба.
        — Ти знаєш, я її бачила уві сні. Вона була величезна, наче ставок, і в ній тонули люди. Я бачила і впізнавала обличчя — там була дружина генерала Шеншина і їхня дочка Віка, ще якась молода жінка, тоненька така, не наша. Я бачила тебе на березі цього ставка. Але чи то ти йшов до нього, чи то цей ставок перетікав, щоб поглинути тебе. Я щось кричала, але не могла докричатися. Поміж нами був якийсь крижаний простір, ніби ми були у різних світах. Я до тебе бігла, але не могла добігти…  — Вона заплакала.
        — Заспокойся, люба, все буде добре. Не хвилюйся. Якщо я затримаюся, то зателефоную тобі.
        Йому було шкода Інни, хоча у їхньому спільному житті було дуже мало приємного. Він відчував, що вона гине, що рано чи пізно закінчить життя або божевіллям, або самогубством, але нічим не міг допомогти дружині. Це було не в його волі. Тож, єдине, що залишалося,  — не завдавати їй зайвого болю…
        З неба знову падав густий лапатий сніг. Орлов вийшов з дому і рушив до гаража по автомобіль, але раптом перед ним зупинилася машина:
        — Сідайте до мене, Сергію Олексійовичу,  — це був Аблаутов.  — Ви, звичайно ж, не телефонували до себе в маєток?
        — Це не маєток, Богдане Івановичу. Це моя дача. Там нікого немає, окрім слуги. А мій маєток — у Володимирській губернії. Я туди зараз рідко їжджу. Там, до речі, знаходиться і маєток генерала Шеншина. Ще мій покійний батько з ним товаришував.
        — Судячи з вашого спокійного обличчя, ви ще не телефонували на свою дачу і не знаєте, що Віка Шеншина туди так і не приїхала.
        Очі Сергія Олексійовича округлилися, і в горлі йому пересохло.
        — Що з нею?!
        — Я ще точно не знаю. Вона начебто зникла. Мені про це щойно повідомили, а я вже вам зателефонував і по дорозі вирішив заїхати за вами. Я просив би вас нічого не чіпати, в квартирі Шеншиних два трупи,  — це Аблаутов говорив поблідлому Орлову, вже піднімаючись сходами.
        «Це моя провина,  — подумав Орлов.  — Мені самому треба було завезти Шеншиних до себе на дачу…»
        — Ми всі винні у цих смертях,  — ніби продовжуючи його думки, сказав Аблаутов.  — І передусім я сам, бо навіть уявити собі не міг, що це може бути настільки серйозно. Хоча передчував.
        — Як же це сталося?
        — Та все дуже просто. Поліцейський, якого ми послали до Шеншиних, з’явився до них, передав усе, що ми сказали, але генеральша Шеншина сказала, що дочка поїхала до Петербурга, тож їхати їм немає чого. Мій поліцейський повернувся на службу і, написавши рапорт, спокійнісінько повернувся додому. А інший поліцейський, який мав їх охороняти на дачі, поїхавши туди і не заставши там нікого, крім вашого слуги, також повернувся назад. І як наслідок — два трупи.
        — Чому два? Ви ж сказали, що Віка поїхала до Петербурга?
        — Зараз дізнаємося…
        Трупів Аблаутов у своєму житті бачив чимало і різних — після садистських катувань, розчленованих, напівзогнилих, але те, що побачив у квартирі Шеншиних, потрясло навіть його. У передпокої генерала, пристрасного любителя полювання, висіла голова лося з такими велетенськими рогами, що вони були предметом особливих гордощів Шеншина, і саме на одному з цих рогів зараз висіла наскрізь прохромлена молода покоївка Шеншиних. Кров уже не капала.
        «Ріг з її грудей стирчить, ніби рука якогось монстра чи як закривавлене крило. Майже як на страхітливих малюнках Босха»,  — мимоволі подумав Орлов і відвернувся.
        Аблаутов глянув на Орлова якось дуже пильно, і знову Орлов відчув у його погляді щось дивне, щось дуже значне, щось, про що вони так досі й не поговорили.
        — А тепер ходімо сюди,  — і Аблаутов відчинив двері до іншої кімнати. Поліцейські розступилися, і перед чоловіками постала нова, не менш страхітлива картина: голова Шеншиної лежала, швидше, не лежала, а просто валялася на столі відрубана, а тіло, перерізане навпіл, було кинуте на диван і дві закривавлені половини були з’єднані лише тонкою смужкою шкіри.
        — Цю голову відрубали одним ударом,  — промовив, перехрестившись, один з поліцейських.  — Мій покійний батько так ось, одним ударом шаблі, рубав молоді дерева, але він рубав навскоси, а тут — так ось прямо…
        Орлова занудило. Він вийшов до ванної кімнати і довго стояв біля вікна. Згодом до нього підійшов Аблаутов. Трупів уже не було. Їх відправили на експертизу, і зараз експерти продовжували робити виміри й фотознімки.
        — Сергію Олексійовичу, нам треба зайти до сусідки по поверху. Вона щось хоче нам розповісти.
        У квартирі сусідки Шеншиних Орлов і Аблаутов відчули себе у реальному, звичному світі. Господиня була молодою, гарною жінкою, явно не слов’янкою. Говорила з м’яким і приємним акцентом.
        — Я хочу зробити заяву,  — сказала вона.  — Дуже важливу, хоча, напевно, й дуже небезпечну для мене.
        Чоловіки хитнули головами і приготувалися слухати. В цей час служниця принесла чай, і він був дуже вчасно. Аблаутов і Орлов з вдячністю подивилися на господиню.
        — Я живу у цьому будинку тому, що так хотів генерал Шеншин. Я — грекиня. Мене звати Аріадна Теодофілос. Ми з генералом познайомилися на Балканах, і він привіз мене сюди. А оскільки він був одружений, то не міг на мені одружитися, хоча й дуже хотів. Оскільки зараз його дружина мертва, то я є зацікавленою особою,  — вона уважно поглянула на чоловіків.  — Ви не здивовані?
        — Можна лише позаздрити генералові, — сказав Аблаутов.
        — У генерала дуже добрий смак,  — підтримав його Орлов.
        — Ну, слава Богу, що після того, що ви побачили у тій квартирі, ви ще здатні говорити жінці компліменти. Хоча… Генерал примудрився зробити мені комплімент навіть біля труни мого батька… Так ось, генерал привіз мене сюди і купив дві квартири у цьому будинку. В одній жила його родина, а у другій — я. Небіжчиця навіть не здогадувалася про наш зв’язок. У будинку є два входи, і генерал міг цілісінькими днями бути у мене, телефонуючи час від часу з моєї квартири до сусідньої і обіцяючи дружині, що скоро повернеться з маневрів чи відрядження. Але генерал був дуже ревнивий, причому ревнував не лише мене, хоча в мене, крім нього, й знайомих більше немає, а й власну дружину. А моя служниця була його шпигункою,  — жінка почервоніла і перепитала: — Я погано знаю вашу мову. Мабуть, треба вживати якісь інші слова, щоб не образити мою служницю? Вона дуже порядна, працелюбна і слухняна. Так ось, бачите цей апарат?
        Жінка показала на апарат з телефонною трубкою, який стояв на невисокому східному стільчику.
        — Саме через цей апарат моя служниця, а інколи і я за компанію з нею, підслуховувала розмови у квартирі дружини генерала Шеншина. Коли в їхньому домі дзвонить телефон, дзвоник чути і в нас. Піднімаєш трубку і чуєш розмову. А коли хтось дзвонить у їхні двері, то цей дзвоник і розмови у вітальні чути і в нас.
        В очах Орлова і Аблаутова вже з’явилася надія, що ось зараз вони почують ім’я вбивці.
        — І що далі? Що ви чули?  — мало не разом вигукнули чоловіки.
        — Моя служниця все записує, записала і вчорашню розмову.
        Служниця простягла Аблаутову аркуш паперу.
        — Це я спеціально для вас переписала. Я не можу дати весь журнал з записами. Там багато такого, що передати вам я не маю права.
        Аблаутов взяв папір і попросив підписати. Служниця підписалася.
        — І що ж ви чули?
        — Там все написано.
        — Це я прочитаю потім. Ви розповідайте, у мене можуть виникнути запитання.
        — Вночі пролунав дзвоник. Господиня прокинулася, а я підбігла до апарата. У Шеншиних спали. Дзвоник пролунав вдруге. До дверей підійшла покоївка і запитала: «Хто там?» Приємний жіночий голос відповів: «Я покоївка графа Орлова Сергія Олексійовича». Потім було чути, як відчинили двері. «Проходьте»,  — сказала Женя. Так звали покоївку Шеншиних. «Я зараз скажу пані». І тут я почула якийсь незрозумілий шум. Потім все змовкло. Мені здалося, що гостя зачепилася об щось. В усякому разі, я зрозуміла, що вони пішли до вітальні, і більше я нічого не чула. А оскільки це ніяк не могло бути причиною для ревнощів генерала, то я пішла спати.
        Аблаутов слухав покоївку, а очима проглядав текст на папері, який вона йому перед цим дала.
        — Ви ким раніше працювали? Вибачте, як вас звати?
        — Я — Марія Іллівна Ломановська, раніше працювала радисткою, приймала шифрограми. Я двадцять років пропрацювала у штабі, — по-воєнному відповіла покоївка.
        — Вона дуже сумлінна,  — сказала господиня.  — Її дуже цінує наш генерал. І я можу підтвердити кожне слово, яке вона сказала. Адже я все чула разом з нею. Наша провина в тому, що ми не звернули уваги на цей дивний шум, але згадка імені Сергія Олексійовича була нам повною гарантією, що там нічого поганого не може статися.
        — Але в мене на дачі немає ніякої покоївки,  — здивувався Орлов.  — А ви, Маріє Іллівно, не подивилися у вікно?
        — Я не чула, коли вона пішла, а то б обов’язково визирнула.
        Чоловіки подякували господині і підвелися, щоб іти.
        — Сергію Олексійовичу, їдьмо до мене на службу. Всі результати експертизи будуть по обіді. А ми тим часом поговоримо про те, про що вчора не встигли,  — вже виходячи з квартири, сказав Аблаутов.
        III

        Зусилля Венчеслава не минули даремно. Невдовзі Крістіна надіслала йому листа, дуже стриманого і навіть прохолодного, в якому й сама дивувалася, навіщо вона пише. Цей лист нагадував невеличку тріщину у загаті, крізь яку вже пробиваються перші краплини води, але жодного сумніву в тому, що за якийсь час ці краплини перетворяться на потужний потік води, а згодом і на могутню течію, яка змете все на своєму шляху.
        І Венчеслав у своїх передчуттях не помилився. Наступний лист надійшов наступного дня, і Венчеслав остаточно переконався: «Магія подіяла!» У цьому листі вже не було ні стриманості, ні розважливості. Це був лист закоханої до нестями жінки, яка вже не може дати ради своїм бурхливим почуттям.
        «Отже, перший етап подолано. Вона мене кохає, — розмірковував тим часом Венчеслав.  — Щоправда, це сталося трохи швидше, ніж я очікував. Але попереду ще кілька етапів…»
        Венчеслав розумів, що батько Крістіни, старий патріархальний Вельф, не дозволить дочці розлучитися з чоловіком, а отже, тут треба діяти інакше. Головне, аби зараз Крістіна не поспішала, бо що йому її любов без скарбів дому Вельфів? І він сів писати листа, але не закінчив. У двері постукали. Це була Крістіна.
        Глянувши в її очі, Венчеслав відразу зрозумів, що зупиняти цю жінку — марна річ. Вона все витлумачить не так. І він упав перед нею на коліна, як щасливий закоханий, що досі не наважувався навіть подумати про їхню зустріч. Венчеслав обсипав поцілунками її пальці, пригортав жінку до себе, шалено цілував її покірні губи…
        — Чи можу я у вас залишитися?  — прошепотіла вона з ніжністю, і Боголюбський зрозумів, що найрозумніше зараз — це відмовитися.
        — Я вас люблю і ладен своїм життям і навіть своєю смертю вам це довести, але саме моя любов і обов’язок порядного чоловіка, а ще дворянська честь змушують мене відмовитися зараз від такого щастя. Ви — чужа дружина, і наше кохання може стати ганьбою для вас. Ви повинні спочатку розлучитися. Слава Богу, у Німеччині це дозволяється. І ми поєднаємо наші долі, а до того моменту, хоч як це для мене не важко, я не можу дати привід хоча б одній людині у світі звинуватити вас у зраді.
        Свій удар Венчеслав розрахував точно. Крістіна, яка виросла у честолюбній родині Вельфів, не могла бути іншою. Тож і тепер вона гонорово відповіла йому:
        — Венчеславе, я вдячна вам за те, що ви не скористалися моїми почуттями і не дали мені, забувши про все на світі, кинутися у ваші обійми. Але я хочу сказати, що від сьогоднішнього дня я знімаю з себе всі обов’язки дружини перед моїм чоловіком, і це буде так, поки я не отримаю розлучення. Але ви повинні дати мені клятву, що любитимете мене до смерті.
        — Клянуся усіма святими, я любитиму вас до смерті.
        Поглянувши в його сяючі очі, вона ніжно промовила:
        — Я вірю вам!
        А він, розуміючи, що її ще зараз тривожить, сказав:
        — Люба моя, ви переймаєтеся тим, що сказати вдома про ваш несподіваний від’їзд до Берліна? Скажіть, що це було пов’язано з вашим братом, який раптово захворів. Де й справді так. Я вас зараз відвезу до нього, але ви підніметеся першою, а я — за якийсь час.
        Крістіна пробула два дні у Вертера, у якого було запалення легенів. А ще за день приїхав її чоловік і вони поїхали додому.
        Венчеслав продовжував отримувати від Крістіни листи. Вона будь-що прагнула зустрічі, але все не могла знайти привід для того, щоб поїхати до Берліна, і нарешті знайшла. Крістіна надіслала батькові листа, в якому розповіла про те, як Венчеслав доглядав за Вертером, коли той хворів, як сповістив її про запалення легенів брата, а отже, писала вона у листі, влаштуй полювання, як це робили наші предки, і запроси Венчеслава.
        І старий Вельф погодився. Він призначив збори на перший тиждень відкриття полювання. Запросив друзів, родичів і, звісно, Венчеслава.
        А тим часом Крістіна і Венчеслав у листах вже про все домовилися. Крістіна знайшла собі адвокатів, які б підшукали привід для початку шлюборозлучного процесу, а при досить вільному способі життя її чоловіка це здавалося зовсім нескладною справою.
        Тож Венчеслав приїхав у дім Вельфів на полювання. Старий Вельф повідомив, що тому, хто перший уб’є завтра кабана, він подарує срібний келих, відлитий вісімсот років тому. Звичайно ж, він сподівався, що це зробить Вертер, його нащадок і гордість, для якого вже підшукували наречену серед найшляхетніших німецьких родин.
        Вже того ж дня Венчеслав і Вертер разом з іншими гостями ночували у мисливському будиночку, і коли всі давно заснули, вони все ще сиділи біля каміна, розмовляючи про майбутнє полювання. Вертер по-юнацькому був впевнений у тому, що саме він вб’є кабана. Вислухавши його, Венчеслав з посмішкою сказав:
        — Якщо ми з тобою будемо поряд і я побачу кабана, то, обіцяю, першим у нього вистрілиш ти. Я — після тебе.
        Вертер у відповідь щасливо засміявся, а на обличчі Венчеслава, блідому і напруженому, тремтіли червоні відсвіти вогню від каміна.
        Вранці всіх розбудив ріжок. Венчеслав з Вертером вийшли разом з мисливського будиночка і попрямували у глиб лісу, звідкіля долинали людські голоси. Раптом замість звичного гавкоту собак почулося скавуління, а потім кілька собак, жалюгідно підігнувши хвости, промчало повз юнаків. Почувся чийсь переляканий крик і тріск поламаних дерев.
        — Це — вепр!  — закричав Вертер. У його руках зблиснула рушниця, заряджена розривною кулею, яка могла вбити будь-якого звіра. Венчеслав стояв за кілька метрів од вепра і також тримав зброю напоготові. Побачивши людей, вепр на хвильку зупинився, ніби роздумуючи, а потім рушив на Венчеслава. Венчеслав напружився, миттєво сконцентрувавши свою енергетику, і вп’явся своїми очима у червоні вирячені очі розлюченої тварини.
        «Подіяло!» — зрозумів Венчеслав, коли вепр з півдороги звернув у бік Вертера, який відразу вистрілив. Але вепр продовжував нестися на нього, як снігова лавина. Вертер вистрілив удруге і знову промахнувся. В його очах зблиснув переляк, він потягся за кинджалом, але було запізно. Саме цієї миті вепр своїми величезними іклами прохромив його живіт. Вертер ще встиг востаннє глянути на Венчеслава, ніби дивуючись: чому ж ти не стріляєш? І Венчеслав вистрілив. Цей постріл пролунав саме тоді, коли з рота Вертера линула кров. Другого пострілу він уже не почув. А розривні кулі, випущені з рушниці Венчеслава спочатку в голову, а потім загривок кабана, змусили тварину застигнути на місці. Коли підбігли мисливці, перед ними постала моторошна картина: Вертер був прибитий іклами мертвого вепра до величезного дуба, родового тотема Вельфів, а поряд стогнав, обхопивши голову руками, Венчеслав: «Я запізнився лише на одну мить, на один крок!..»
        Дізнавшись про смерть сина, старий Вельф тихо запитав:
        — Хто вбив вепра?
        — Венчеслав,  — відповіли йому.
        — Принесіть срібний келих.
        Ніхто не зрушив з місця. Весь двір, плачучи, дивився на тіло мертвого Вертера, яке лежало у вітальні на великому дубовому столі.
        — Я сказав — келих!  — грізно повторив Вельф.
        Келиха принесли.
        — Венчеславе,  — покликав Вельф.  — Я обіцяв цей келих тому, хто вб’є кабана. Візьми! Ти заслужив його.
        — Я не гідний, не гідний, я не врятував його!  — ледве вимовив Венчеслав. На його очах блищали сльози.
        — Не катуйся так! Не все може людина. На все воля Божа! Без Божої волі навіть листок з дерева не впаде,  — відповів старий Вельф.
        …Після похорону, коли всі повернулися додому, старий Вельф піднявся до себе. Його чомусь довго не було, і Крістіна вирішила попросити батька спуститися до людей. Коли вона зайшла до кімнати, старий лежав на підлозі. Крістіна нахилилася над ним, приклала вухо до грудей. Батькове серце вже не билося.
        Старого Вельфа поховали поряд з сином, і єдиною спадкоємицею небагатого, але знатного дому Вельфів залишилася Крістіна, яка навіть не здогадувалася, які скарби зберігав її дім.
        А Венчеслав був задоволений. Він легко досяг мети завдяки лише двом розривним кулям, які він тієї ночі замінив на холості у рушниці Вертера.
        IV

        У кабінеті Аблаутова було тепло й затишно.
        — Я зараз зварю каву,  — сказав господар.
        — Я взагалі кави не люблю, але зараз, після всього, що ми побачили, не відмовлюся,  — відповів Орлов.
        — Ні вершків, ні молока в мене немає. Можу запропонувати каву з коньяком. Мені, звичайно, Сергію Олексійовичу, незручно, що я вже другий день відриваю вас від видавничих справ, від літератури, від письменників, від сім’ї.
        Орлов, смакуючи каву з коньяком, розумів, що зараз почує щось дуже важливе, а Аблаутов тим часом продовжував говорити:
        — Гімназистом я гостював у своїх родичів у Бессарабії, і там мені довелося зустрітися з неймовірним явищем. Якось вночі почали калатати дзвони. З’ясувалося, що знайдено тіло мертвої молодої жінки, смерть якої здалася всім незрозумілою і навіть дивною. На її шиї була невелика рана, і селяни, побачивши її, відразу почали, хрестячись, говорити про опирів. Я румунської мови не знаю, але мої родичі усе переклали. Виявляється, колись у цих місцях вже були опирі, знищили багато людей, а потім кудись зникли. Я, природно, сприйняв все це за маячню, бо звик змалку до подібних розповідей, адже моя матір з Полтави. А там такі жахіття розповідають про мертвяків, потопельниць, вурдалаків, опирів, що волосся дибки стає. Отож тоді в Бессарабії я й вирішив сам оглянути небіжчицю.
        З її воскового тіла відразу було зрозуміло, що вона втратила забагато крові. Я уважно роздивився рану на шиї і у мене виникло враження, що краї цієї рани бліді тому, що з неї справді хтось висмоктував кров.
        А селяни розповіли, що ця дівчина кохалася з хлопцем, який нещодавно помер, впавши з коня. Але вона не дуже тужила — швидко знайшла собі іншого і вже мала незабаром виходити заміж. А перший хлопець, що з якоїсь причини став опирем, їй цього не пробачив і випив з неї кров.
        Того ж дня, на світанку, селяни зі смолоскипами пішли на могилу хлопця, якого запідозрили в опирстві, щоб всадити йому в серце осиковий кіл, але побачили лише розриту могилу і порожню труну. Селян охопив жах. Після цього вони чіпляли у своїх будинках гірлянди з часнику, носили натільні хрести з омели й не виходили після заходу сонця з дому на вулицю. Лише я один не вірив у опирів і увечері блукав вулицями села.
        — І вам щось вдалося знайти?  — очі Орлова вже горіли живою цікавістю.
        — Звісно, що ні, але я спробував собі все пояснити логічно.
        — І як же?
        — Я міркував так: опирів нема. Це вигадка темних селян. Швидше за все, цю дівчину вбила суперниця під час купання. Дві подруги прийшли купатися до річки і, оскільки подружки одна одній завжди допомагають, наприклад, того ж ґудзика розстібнути, то зовсім нескладно було вбивці перерізати сонну артерію своїй жертві.
        — А чому саме у воді?
        — Тому що все село шукало повсюди хоч якісь сліди крові і не знайшло… Тож я й подумав, убивця перерізала горло дівчині, труп потримала у воді, щоб кров витекла, а потім відтягла нещасну в ліс, де її згодом і знайшли.
        — А епізод з відкопуванням труни мертвого жениха?
        — Це я пояснив ще простіше. Могилу відкопали родичі хлопця, щоб врятувати його тіло від наруги. А потім просто потайки перепоховали.
        — Щось у вас все занадто, як на мене, легко й просто.
        — Та ні, у мене після цього деякі сумніви все ж залишилися. Наприклад, я згадав, що покійниця була одягнена у сухий одяг і її волосся також було сухе. І ще — коли людина знервована, а тим паче розлючена, вона не може з такою філігранною точністю зробити надріз на сонній артерії. Тут потрібен медик-фахівець, а які у селі медики, ви знаєте. Та й жодна селянка не має ані найменшого уявлення, де ті сонні артерії знаходяться. Ну, а взяти версію з покійним женихом. Якщо навіть у померлої була суперниця, то чи могла вона з родичами того нещасного так швидко викопати могилу, щоб представити все як справу рук опира і того ж вечора з’явитися біля церкви, де було все село, навіть хворих поприносили на ношах. Тож все було далеко не так просто, як мені здалося на перший погляд.
        — І ви це все зараз згадали саме у зв’язку зі смертю Лозинського?  — Орлов уважно слухав Аблаутова.
        — Так! Я, мабуть, ніколи не зможу забути цієї рани з обсмоктаними краями. І знову, зверніть увагу, ніде не було знайдено жодної краплини крові тієї нещасної дівчини. На тілі Лозинського, до речі, крові теж практично не було, як не було її і в калюжі під умивальником. Та й на операційному, тобто прозекторському, столі, де все відбувалося, також було дуже мало крові.
        — І що ж, на вашу думку, там сталося?  — Орлов уже відчував, що Аблаутов зараз розповість щось неймовірне.
        — Для Лозинського цей день, напевне, був звичайним, якщо не зважати на те, що він послав санітарку по квіти.
        — По квіти?!
        — Так, він наказав купити величезний букет троянд і кошик з ліліями. Зараз зима, і ви собі можете уявити, скільки це йому коштувало.
        — Може, він увечері збирався до когось у гості піти?
        — Ні, квіти він одніс до лабораторії, де лежала покійниця, і там їх розставив по всьому приміщенню. А це ви бачили?  — І Аблаутов розкрив журнал.  — Журнал реєстрації покійників, що надходили до моргу і яких оглядав Лозинський. Тут самі жінки. Всі вони, напевне, стали жертвами. Коли професор зачинився у лабораторії, то засвітив усе, що можна було, навіть свічки. Я запитав у Надії Миколаївни, чи потрібно було стільки світла для експерименту, і вона відповіла, що ні, бо зазвичай вони вмикають лише комбінований прожектор.
        — Отже, він влаштував собі свято?  — Орлов не міг підібрати слова, точнішого за «свято».
        Аблаутов іронічно посміхнувся:
        — Та ні, це швидше було справжнісіньким весіллям. Лозинський всерйоз закохався у красуню-небіжчицю. Ми вже, до речі, знаємо, що вона була блондинкою. Кілька її волосин знайдено на пальцях Лозинського. Розмір ноги покійниці — 21 сантиметр, а отже, вона була вища від середнього зросту…
        Несподівано Орлов перебив Аблаутова:
        — Невже ви й справді вважаєте, що патологоанатом з таким досвідом роботи у морзі з трупами міг помилитися й прийняти живу жінку за мертву?
        — В тому-то і річ, що я так не думаю. Тому й прошу вашої допомоги, Сергію Олексійовичу. Зрозумійте, якщо я комусь скажу, що професора Лозинського вбила покійниця, мене вважатимуть за божевільного. Розумієте?
        — Звичайно ж, розумію.
        — Якщо припустити, що покійниця ожила, то це схоже на абсурд. А от якщо вважати, що вона була живою покійницею, тоді все можна пояснити. Під час статевого акту вона своїми гострими, як лезо, зубами, що вже доведено експертизою, перерізала (чи, точніше, перегризла) сонну артерію у Лозинського. Це трапилося саме тієї миті, коли він відчував оргазм. Або оргазм відбувся під час передсмертних конвульсій. Потім вона висмоктала з нього кров і відкинула його вбік…
        — А потім?  — Орлов аж підвівся зі стільця.
        — Потім починається повна чортівня. Вона злізла зі столу, обмилася і пішла геть. До речі, Сергію Олексійовичу, згадайте труп Лілії Федорівни. Така ж точнісінько рана з обсмоктаними краями. І таке ж знекровлене тіло.
        — Але ж там цьому можна було знайти пояснення. Вона лежала у басейні, і кров могла витекти разом з водою.
        — Спочатку і я так вважав, але висновки експертів кажуть зовсім про інше. Коли вена чи артерія перерізана, витікає така кількість крові, при якій людина може померти, але з неї ніколи не вийде стільки крові, скільки втратила Лілія Федорівна, тому що кров витікає з артерії чи вени доти, доки людина жива, але зразу по смерті застигає в жилах і згортається. У нашої професорки було висмоктано стільки крові, що якби вона одночасно перерізала собі руки, ноги і горло, то все одно в її тілі крові зосталося б значно більше. І ще. Ви пам’ятаєте, ми знайшли у неї чоловічий одяг — шубу й чоботи з оленячої шкіри. Там ще була й хутряна шапка. Ви, мабуть, вже здогадуєтеся, кому вони належали?
        — Господи, невже Лозинському?
        — Так, Лозинському! Отже, покійниця вийшла з лабораторії Лозинського, завітала до Лілії Федорівни і вчинила таке ж точнісінько вбивство.
        — А ви впевнені, що це була вона?
        У шапці Лозинського ми знайшли кілька волосин, ідентичних тим, які він тримав у руках. Напевне, під час передсмертних конвульсій він потяг її за волосся.
        — Тепер я розумію ваші сумніви.
        — Ні, я ще не все сказав. Ви знаєте, як вона вийшла з лабораторії? Вибивши двері. Одним ударом руки. Ці двері важко було б вибити навіть кільком дужим чоловікам. Ця жінка має нелюдську силу. Ви пам’ятаєте моторошну смерть покоївки Шеншиних? Так от, я не сумніваюся, це також її почерк. Це ж яку силу треба мати, щоб підняти покоївку і з такою силою жбурнути її на оленячі роги!
        Почувся шум.
        — Богдане Івановичу, я все привіз.
        — Анатолію Андріановичу, несіть, прошу, сюди.
        До кімнати увійшов молодий, з веселим блиском в очах чоловік і простяг Аблаутову товсту теку.
        — Знайомтеся, це завідуючий нашої кримінальної лабораторії — Анатолій Андріанович Рождественський,  — сказав Аблаутов Орлову.
        — Орлов Сергій Олексійович.
        — А я вас знаю. Читав ваші книжки,  — і на обличчі Рождественського засвітилася білозуба посмішка.
        Орлов повернувся до Аблаутова і зітхнув:
        — Ми таки неймовірно чемний народ! Коли не подобається чиясь книжка, завжди підбадьорюємо автора: «А я читав вашу книжку!» І при цьому не говоримо, що вона — суцільна дурниця і нам зовсім не сподобалася…
        Рождественський розгубився і з надією подивився на Аблаутова, але той не підтримав розмову. Він уважно розглядав експертні висновки, а потім підвів очі на Орлова:
        — Сергію Олексійовичу, прошу вас забути все, про що ми щойно говорили. У квартирі Шеншиних знайдені відбитки пальців двох людей…
        V

        По смерті старого Вельфа Крістіна повернулася в батьківський дім. Тепер не було жодної потреби ховатися зі своєю любов’ю до Венчеслава. Її чоловік поїхав до Росії, начебто у якихось справах, але фрау Крістіна знала, що він поїхав туди не сам, а з баронесою фон Аусбах, однією з найбагатших жінок Німеччини. Її батько мав у Південній Африці шахти по добуванню алмазів та золота і примудрявся дружити як з англійцями, так і з бурами. І часто у боях супротивники стріляли один в одного з рушниць, придбаних на гроші фон Аусбаха, єдиної людини, яка не постраждала за всю англо-бурську війну. Коли він помер, всі мільйони батька успадкувала дочка, яка вже не перший рік намагалася відбити чоловіка у Крістіни.
        Зв’язок чоловіка з баронесою фон Аусбах абсолютно не хвилював Крістіну, більше того, вона сподівалася, що, можливо, саме задля мільйонів баронеси фон Аусбах він дасть їй розлучення.
        В будинку батька фрау Крістіна вела вишукане світське життя. Були звані обіди, приїздили родовиті гості. Часто тут бував і Венчеслав. Маленька Вероніка ставилася до нього якось по-особливому ніжно, і це тішило Крістіну, а взаємини Венчеслава з її сином жінку взагалі не цікавили, адже вона знала — при розлученні хлопець все одно залишиться з батьком. Він і зараз поїхав до Росії разом з батьком і баронесою фон Аусбах. Зрідка писав матері. За шість місяців — аж п’ять скупих листів, і ті переповнені захопленими словами на адресу батька…
        А Венчеслав все не міг дочекатися того дня, коли він нарешті увійде у цей дім не як гість, не як коханець, а як господар.
        Всі свої справи він вже владнав, а головне, розлучився з дружиною, що було його найбільшою таємницею.
        …Хельге, дружина Венчеслава, була розумною, доброю жінкою і після одруження жила лише своїм чоловіком і сином. І, звичайно ж, його прохання про розлучення було для неї повною несподіванкою.
        — Люба, ти мені віриш?  — запитав Венчеслав у Хельге, коли приїхав до Фрайбурга.
        — Звичайно, любий,  — вона ніжно обняла Венчеслава.  — Як я можу тобі не вірити? Те, що ти четвертий рік не живеш з нами і постійно десь їздиш, мене засмучує, але, напевно, так потрібно насамперед тобі. Щось сталося?
        — Нічого не сталося, люба. Відтоді, як я тебе зустрів, для мене не існують інші жінки, але ми повинні розлучитися. Я мушу владнати деякі свої справи. Вони стосуються нашого з тобою майбутнього.
        Очі Хельге наповнилися сльозами, але вона себе стримала.
        — Венчеславе, хіба ти не вільний, хіба я тебе тримаю біля своєї спідниці? Що ти від мене приховуєш? Що ти хочеш і не можеш сказати? Я ж тебе завжди розуміла.
        — Хельге, я повторюю, задля нашого щасливого спільного майбутнього ми зараз повинні з тобою розлучитися.
        Хельге уважно вдивлялася в обличчя Венчеслава, намагаючись прочитати його потаємні думки. Її батько був гросмейстером білої магії, і вона також багато чого знала і вміла, але Венчеслав уже виставив довкола своєї аури заслін і вона не змогла туди пробитися.
        — Ну що ж,  — зітхнула вона.  — Я вірю тобі і люблю тебе. І якщо ти кажеш, що так потрібно, то я даю тобі згоду на розлучення.
        Хельге ледь посміхнулася, побачивши, як він полегшено зітхнув.
        — Ти радієш?!  — в його голосі пробилися раптові ревнощі. — А може, ти на це лише й очікувала?
        — Венчеславе,  — її голос був тихий і ніжний.  — Невже ти й справді думаєш, що я можу радіти розлученню з коханим чоловіком?  — і вона притулилася до його плеча.
        — А чи ти пам’ятаєш, що ми не можемо розлучитися?
        — Про що ти кажеш?  — відчувалося, що її думки зараз далеко від того, про що він говорить.
        — Ти пам’ятаєш, що ми вінчалися у Росії задля того, щоб наша дитина була шлюбною. І це було наше друге вінчання, а перше було у Німеччині, в католицькій церкві.
        — Я чудово все пам’ятаю! Це були найщасливіші дні у моєму житті.
        Він перевів подих і продовжив:
        — Так от, за російськими законами ми з тобою розлучитися не можемо, бо сказано: того, кого поєднав Бог, людина не роз’єднає. Тому перед Господом ми з тобою так і залишимося чоловіком і дружиною і я тебе ніколи не зраджу. І жодна жінка не займе у моєму серці твого місця.
        Чогось Венчеслав недоговорював, і Хельге насторожено подивилася в його очі.
        — То чого ж ти хочеш?
        — Цивільного розлучення. Я зараз взявся за таку справу, що мушу бути офіційно неодруженим. Пам’ятаєш, перше, про що запитав твій батько, великий білий маг, коли я прийшов до нього проситися в учні? Він запитав — чи ти одружений? І якби це було так, він не взяв би мене на навчання. Чому ти так дивишся?
        У її до цього ледь печальному погляді раптом проступив холод. Венчеслав зрозумів, про що вона подумала, і вигукнув:
        — Я ж одружився на тобі після смерті твого батька! Одружився і ніякого зиску з того не мав. Якби я тебе не любив, то не зробив би цього,  — в його голосі було чути якісь незрозумілі нервові нотки, яких Хельге досі за ним не помічала. Вона ще раз уважно поглянула на Венчеслава і тихо сказала:
        — Гаразд, ми можемо хоч завтра поїхати до ратуші. Я люблю тебе. Любила навіть тоді, коли ти мене зґвалтував…
        Він смикнувся у відповідь на ці її слова, і Хельге зрозуміла, що не треба було згадувати минулого. Вона знову притулилася до чоловіка:
        — Вибач, я не хотіла тобі зробити боляче. Просто я тебе дуже люблю і вже нічого з собою зробити не можу.
        В чому-чому, а в любові Хельге Венчеслав не сумнівався. Він дуже багато для цього доклав магічних зусиль… Боголюбський знов уважно подивився в її очі: чи не здогадується дружина про те, що у смерті її батька винен він, Венчеслав? Ні, здається-таки, не здогадується…
        А за кілька тижнів Венчеслав вже владнав шлюборозлучні справи і отримав документ про те, що він вільний від набридливої німецької бюрократії. Тепер шлях до скарбів дому Вельфів був відкритий і Венчеслав поїхав до Крістіни. Але тієї ж ночі з’явився чоловік Крістіни. Дізнавшись про те, що в домі ночує Венчеслав, він розлютився:
        — Ти сама втратила честь і мою зганьбила! Я жодної хвилини не хочу тут більше залишатися…
        Він довго ще кричав, потім грюкнув дверима і поїхав додому. Венчеслав про це дізнався лише вранці й одразу ж поїхав до Крістіниного чоловіка, аби з’ясувати непорозуміння, але той не прийняв ніяких пояснень і справа закінчилася тим, що була призначена дуель. Післязавтра вранці, о шостій годині…
        VI

        — Ви добре попрацювали, Анатолію Андріановичу,  — відкинувши теку вбік, сказав Аблаутов Рождественському.
        — Можливо, у мене сьогодні буде ще матеріал для експертизи.
        Рождественський посміхнувся Орлову:
        — Тепер я вже знаю, якими словами зустріну вас, коли прочитаю вашу нову книгу.
        Аблаутов тим часом дістав кілька фотографій і поклав перед Орловим.
        — З нашої вчорашньої розмови я зрозумів, що ви добре запам’ятали обличчя візника.
        — Так.
        — А чому він привернув вашу увагу?
        — Ну, по-перше, його фаетон трохи дивно виглядав тієї снігової завії, адже був не за сезоном.
        — А яка була упряж?
        — Двоє коней білої масті. Один — у сірі яблука, а другий — майже білосніжний. Мені важко сказати, але, здається, грива й хвіст цього останнього були жовтуватого кольору.
        — Вашій спостережливості можна лише позаздрити. Орлов нічого не відповів. Йому було неприємно згадувати, як на одному з поворотів його дружина вистрибнула з фаетона і, дякувати Богові, потрапила в кучугуру снігу. Тоді й допоміг йому візник витягти її зі снігу. Саме тієї миті Орлов і звернув увагу на його обличчя. Але все це зовсім не потрібно знати Аблаутову. Достатньо й того, що він добре пам’ятає це обличчя.
        — Ось тут п’ять фотографій,  — продовжував Аблаутов.
        — Прошу подивитися уважно.
        — Це — він. Це. І це,  — показав пальцем на три фотографії Орлов.
        — А ці?  — Аблаутов тримав у руці ще дві фотографії.
        — Тут, здається, не він.
        Аблаутов подивився на фотографії.
        — Решта не має значення. Головне, що ви впізнали свого візника. Це — Комаров Євстафій Валер’янович. Йому було тридцять п’ять років. Жінка і троє дітей. Пропав позаминулої ночі.
        — А де ви знайшли фаетон?
        — На одній з вулиць, досить далеко від центру.
        — Давайте підрахуємо: він нас одвіз додому вночі, десь близько одинадцятої години, а коли знайшли його фаетон?  — це запитання вже було до Рождественського.
        — Десь близько третьої ночі. Можна й точніше. Двадцять хвилин на третю. Так поліцейські записали у рапорті. Отже, чотири години. Цілих чотири години.
        — Так, багато часу пройшло. За цей час могло статися все що завгодно.
        — Сергію Олексійовичу, а у вас вдома все гаразд?
        Орлов здивовано поглянув на Аблаутова:
        — А чому ви запитуєте, Богдане Івановичу?
        — Знаєте, коли ви вчора пішли телефонувати додому, мені здалося, що вас щось дуже турбує. А коли повернулися і сказали, що хотіли щось уточнити у дружини, то, не хочу лукавити, мені це пояснення здалося недостатнім.
        — Так, ви не помилилися, але, на жаль, зараз це вже не має ніякого значення.
        — І все ж, Сергію Олексійовичу, якщо ви щось пригадали чи на щось звернули увагу, то розкажіть.
        — Вчора, коли ви розповідали про візника, я пригадав, що квартира професора Іванової знаходиться десь метрів за сто від мого будинку, якщо навпрошки, через провулок, а якщо фаетоном, то разів у п’ять довше. От я й подумав, що цей візник міг після нас підібрати саме того пасажира, який і став причиною його власного зникнення.
        — Звичайно, але це могло статися і в іншому місці, і значно пізніше. Адже ми навіть не знаємо причини зникнення візника. Можливо, його пограбували і вбили. А може, він, п’яний, сам впав з козел і його переїхав власний фаетон.
        Орлов йому заперечив:
        — Так, але, по-перше, труп не знайдено. Якби ви його знайшли, то фотографій мені б зараз не показували. Та й власний фаетон його не переїхав, бо слідів крові на колесах виявлено не було. Інакше ви мені про це також би сказали.
        — Вашим міркуванням не вистачає однієї дуже важливої деталі. І я не вірю, що ви не відчуваєте цього самі. Які факти навели вас на думку, окрім того, що ви знали, де мешкає професор Іванова, що після вас до візника сів убивця?
        — Кров!
        — ?!
        — Коли ми підійшли до нашого будинку і зайшли у двір, то побачили перед під’їздом на мозаїчній плиті огидну калюжу крові і слизу. Від неї ще йшла пара, і було зрозуміло, що вона ще свіжа, а цей час збігається з часом, коли померла Лілія Федорівна. Далі. Кров була яскраво-червона, а такою буває лише артеріальна кров. При електричному освітленні це було дуже добре видно. Я відразу попросив служницю змити кров. Під час моєї вчорашньої телефонної розмови я запитав, куди вона поділа відро з ганчіркою. Вона відповіла, що ганчірку викинула, а відро вимила гарячою водою.
        Аблаутов підскочив:
        — Один шанс зі ста, що ми встановимо групу крові, але дев’яносто зі ста, що я знайду…
        За кілька хвилин чоловіки разом з Рождественським були біля будинку Орлова. Служниця пояснила їм, куди вона змила кров зі сходів. Також з’ясували й те, що вранці, увечері і ще раз вранці двірники згрібали сніг і скидали на купи. Рождественський розкопав сніг спеціальною лопаткою і скоро знайшов кілька рожевих шматків льоду.
        — Це — кров,  — сказав він.  — Тепер ми поїдемо до лабораторії. Треба подивитися, чи можна встановити групу крові.
        — Що, крові недостатньо для аналізу?  — запитав Орлов.
        — Ні, крові достатньо, але, за нашими даними, там має бути змішано кров як мінімум двох людей.
        — Отже, ніякої надії?
        — На кров ніякої, але що стосується слизу і слини, то я на це більше розраховую. Ви ж пам’ятаєте, Сергію Олексійовичу, що у ванній кімнаті професора Іванової ми знайшли слину з кров’ю покійної, але ця слина не належить Лілії Федорівні. Ми маємо її характеристики, а отже, у нас є шанс встановити — чи не тій невідомій з моргу належить ця слина?
        … Орлов запросив Аблаутова повечеряти в нього, але той відмовився, бо хотів порівняти відбитки пальців, знайдених у Шеншиних, з відбитками у картотеці поліції.
        — Не може такого бути, щоб вони ніде не були зафіксовані.
        — Ну, що ж,  — сказав Орлов.  — Тоді — до зустрічі.
        Ще у коридорі Інна Іванівна кинулася до нього:
        — Сергію, що сталося у Шеншиних?
        Орлов відповів спокійним голосом:
        — Жахливі речі. Дружину генерала і покоївку вбили. Напевно, напали грабіжники.
        — А Віка?
        — Її врятувало те, що вона поїхала до Петербурга.
        — Отже, грабіжники і більше нічого?
        — Хіба цього замало?
        — Ні, але тепер мені зрозуміло, чому я бачила уві сні такі жахи. Піду зателефоную Холодовій. Вона запитувала. Сергію, я так розумію, що злочинців ще не знайшли?
        — Ні, не знайшли.
        Орлов рушив до свого кабінету, сів у м’яке крісло і відкинув голову на спинку. Нарешті він залишився сам. Йому є над чим поміркувати. Особливо його хвилювала ситуація на дачі. Ніхто, крім нього, Аблаутова та ще двох поліцейських, один з яких мав доставити Віку з матір’ю на його дачу, а другий змінити його, не знав, що жінки переховуватимуться саме у Орлова на дачі. Отже, орловська лжепокоївка дізналася про це від когось з них чотирьох. Себе він з самого початку виключав. Бог йому свідок, але навіть дружині він цього не сказав. Аблаутову це робити було ні до чого. Отже, залишилися поліцейські. І раптом Орлов аж підстрибнув:
        — І як же я відразу не здогадався! Це ж — грекиня з служницею! Так-так, вони підслухали розмову поліцейського з Шеншиною і домовилися з убивцями. Все дуже логічно. Грекиня хотіла вийти заміж за генерала, і єдиною перепоною їй у цьому була його дружина. Віку їй вбивати не було потреби. До того ж вона знала, що дівчини немає вдома. Тепер зрозуміло, звідки відбитки чоловічих пальців… Так-так! Далі… Служниця грекині могла зателефонувати Шеншиним на правах сусідки і сказати, що хоче зайти до них, а потім, коли двері було відчинено, туди увірвалися вбивці. Запис про наші з Аблаутовим відвідини буде для них алібі. Отже, це вони…
        До кімнати зайшла Інна Іванівна:
        — Зателефонувала. Холодова знепритомніла. Буревий сидить у неї під крильцем і не вилазить.
        — Він що, до нас вчора не приходив?
        — Ні, тепер його від Холодової не відірвати.
        — Він що, і до телефону не підійшов?
        — Ні!
        — І не телефонував?
        — Ні, але Холодова від нього вітання передавала. А ще в них цей дурник сидить — хорунжий Рєпін. Він у захопленні од віршів Буревого…
        Орлов пригадав, що так і не розповів дружині про дуель, де він був секундантом Буревого, а Рєпін — секундантом Мілітарьова, але вирішив, що, мабуть, і не треба.
        — А чому ти його дурником називаєш? Ти ж його зовсім не знаєш.
        — Це я Рєпіна не знаю! Та його по всіх літературних салонах водить за собою цей чорносотенець Мілітарьов, який критикує на всі заставки — і Брюсова, і Бальмонта, і Блока, і Бєлого, і Гіппіус з Мережковським, і навіть тебе, а потім каже: «А тепер, панове, вам, втомленим від цієї „пожидовленої“ поезії, даю можливість послухати справжню російську поезію!» І читає свої билини упереміж з частівками. А потім, уже наприкінці, випускають цього Рєпіна. Хлопчик він здібний, але дурненький і, підпавши під вплив Мілітарьова, читає урочистим речитативом свої старообрядницькі віршики.
        — Але ж Рєпін — не старообрядець.
        — В тім-то й річ. Всі ці «пізнання» у нього від Мілітарьова. Так і не може хлопець себе знайти… Але я не про те. Я сказала Холодовій, що Віка Шеншина, на щастя, жива. Вони дуже зраділи, а Холодова згадала, що у Віки в Петербурзі, десь неподалік від Фонтанки, тітка живе. Мабуть, до неї й поїхала. І ще, до речі, тебе сьогодні по телефону запитувала ця твоя красуня.
        — Яка красуня?
        — Що за запитання? Таке враження, наче ти вже лік втратив красуням?
        — Я просто не знаю, кого ти красунею називаєш.
        — Та ця твоя співоча корова з Німеччини.
        Орлов пригадав, кого мала на увазі Інна,  — співачку з Німеччини, фрау Шнелінгер, даму досить серйозного віку, абсолютно нефотогенічну і щоразу одягнену з претензією, але без смаку. Вона якось завітала до них у гості разом зі своїм імпресаріо і несподівано зачарувала всіх гостей Рєпіна гарними манерами і жвавим розумом. Орлов спілкувався з фрау Шнелінгер німецькою мовою, якої Інна Іванівна не знала, і отямився лише тоді, коли, вже під кінець вечора, ревнива до нестями Інна Іванівна розлючено щось прокричала співачці спочатку російською, а потім французькою мовами, але мудра фрау Шнелінгер не образилася і з посмішкою відповіла:
        — Можете не перекладати. Якщо ваша дружина вирішила, що я можу заволодіти вашим серцем, то це означає, що я виглядаю так добре, як ніколи в житті. До мене, як правило, не ревнують. Тож те, що вона говорила, для мене — чи не найкращий комплімент.
        Всі належним чином оцінили уміння співачки вийти з незручної ситуації, але, звісно, на концерт фрау Шнелінгер другого дня Орлови не пішли.
        Все це Орлов пригадав миттєво і запитав:
        — І що?
        — Запитувала, чому ми не були на її концерті. Її, бачите, засмутили два порожніх крісла у першому ряду.
        — Це все вона сама тобі сказала?
        — Та ні, телефонував її імпресаріо, запрошував прийти хоча б завтра.
        — Шкода, що ми не пішли. Вона добре співає.
        — Здогадуюся, як вона співає! Імпресаріо сказав, коли я її назвала берлінською коровою…
        Орлов зблід.
        — Як? Ти її так і назвала?!
        — Так і назвала! Він сказав, що вона дуже нервувала через те, що ми не прийшли. А я запитала: невже у цієї берлінської корови є нерви? А він чемно так відповів: «Фрау Інно, вона походить з німецької Швейцарії». Воно й видно, відповіла я…
        Орлов лише зараз помітив у очах Інни Іванівни збудженість і неприродно-яскравий блиск. Наркотики! Господи, знову наркотики!
        — Інно, навіщо ти це сказала?
        — Я тебе нікому не віддам. Після моєї смерті можеш одружуватися на кому хочеш, але поки я жива, ти мене не позбудешся. Якщо ж покинеш, то я руки на себе накладу. Я знаю, чому у нашому житті все не так,  — ми не маємо дітей. Але я тобі дитину не народжу! Навіщо тобі дитина від божевільної, щоб теж була божевільною…
        Орлов підійшов до дружини і обняв її за плечі. Вона притулилася до нього і несподівано заридала, але він, не зважаючи на цей плач, спокійно запитав:
        — То, може, ми завтра все ж підемо до театру? Це — прощальна вистава. Вона співає Кармен.
        — Вона — Кармен?!
        — Так, уяви собі. То що — підемо?
        — Невже вона тобі сподобалася як жінка?
        — Ти ж знаєш, що це не так. Але дуже хочеться її послухати.
        — Вона що, справді добре співає?
        — Післязавтра вона їде до Петербурга, а звідти до Парижа, у Гранд Опера.
        — У Петербурзі вона також Кармен співатиме?
        — Не знаю. А може, нам до Петербурга поїхати і там її послухати?
        — О, Петербург… Я зовсім забула. Ми звідти листа отримали. Ти не здогадаєшся, від кого.
        — Від В’ячеслава Іванова?
        Вона похитала головою.
        — Від Блока?
        — Не вгадав. І не вгадаєш. Нас запрошує Венчеслав Боголюбський…
        VII

        Крістіна ні про що не здогадувалася. Вона була заклопотана зовсім іншим — вишивала золотом по китайському шовку два родових герби Вельфів і Боголюбських. Упродовж віків, за давно усталеною традицією, наречені роду Вельфів традиційно робили такі весільні подарунки своїм женихам.
        — Люба, я попрацюю,  — Венчеслав зайшов з посмішкою до кімнати Крістіни.
        — Гаразд, коханий! Я знаю, що ти через наші любощі взагалі закинув свої літературні справи,  — вона ніжно притулилася до його грудей.  — Працюй, я не заважатиму…
        І він отримав відпустку від любові на цілий день, а можливо, й на всю ніч. Останнім часом вони таки справді захопилися коханням, і це забрало у Венчеслава забагато енергії, тієї енергії, яка йому зараз була вкрай необхідна.
        Він зачинив за собою двері і зупинився посеред кімнати. Завтра у нього дуель, але він зовсім не хотів ризикувати. Тепер, коли Венчеслав досяг уже практично всього, чого хотів, дурна куля не повинна була його вбити. Тож він мусить убезпечити себе і до ранку знищити свого суперника.
        Венчеслав розвів руки у сторони і піднявся, зосередившись, на кінчиках пальців. За якийсь час він відчув, що йому цілком вистачить енергії для створення найпростішого, найпримітивнішого елементалія. Можна було б — і могутнього стихійного духа, але це небезпечно. Венчеслав почав силою власної енергії і думки створювати істоту, здатну виконати його завдання.
        Протягом всього вчорашнього дня і сьогоднішнього ранку Венчеслав подумки викреслював і вираховував астральний шлях до чоловіка Крістіни Вольдемара Гольфштейна Готторба. Знаючи, що для німців ім’я Вольдемар нетипове, і відчуваючи, що доля чоловіка Крістіни якось пов’язана з Росією, він зробив корекцію на ім’я Володимир. Якби він такої корекції не зробив, то елементалій, вирушивши астральним шляхом до Вольдемара Гольфштейна Готторба і не знайшовши такого імені, скоригував би свій шлях на Володимира Гольфштейна Готторба і все одно досяг би поставленої мети. Всі кабалістичні розрахунки Венчеслав перевірив кілька разів і тепер був переконаний, що у найкоротший термін знищить свого ворога будь-де і знищить не лише його фізичне, а й астральне тіло. Звичайно, було б набагато простіше доручити це штучно створеному стихійному духові, елементалію вищого розряду, але він не хотів ризикувати, бо добре пам’ятав, що саме так колись загинув його вчитель і батько Хельге.
        Венчеслав уже відчував, як згущується довкола його рук елементальна есенція і починає проявлятися у повітрі силует елементалія. Венчеслав спеціально задумав елементалія, якого б вистачило лише на час, відведений для виконання завдання, інакше він би міг вийти з-під його контролю, розпочати самостійне життя і скоїти щось непередбачене.
        Три години знадобилося Венчеславу, аби елементалій досяг потрібної консистенції і сили. Тепер йому треба було дати лише зброю. Венчеслав зайшов до маленької лабораторії у сусідній кімнаті, яка колись належала покійному братові Крістіни, Вельфові, і за допомогою електричного генератора почав випускати могутні електричні розряди у заздалегідь зволожене приміщення. Було чути потріскування електричних часточок, але Венчеславу ніяк не вдавалося створити маленьку кульову блискавку. Створена ним учора блискавка вилетіла з відчиненої кватирки і рознесла на друзки невеликий пам’ятник на сусідній вулиці, але сьогоднішні зусилля Венчеслава чомусь не давали бажаного результату.
        Раптом він відчув, що за його спиною відбувається щось не те, і озирнувся. З електричної розетки вилазила чи, точніше, вивалювалася сліпуча палаюча плазма у формі кулі. Венчеслав застиг на місці, відчуваючи, що найменший його порух може коштувати йому життя.
        Тим часом щойно створений ним елементалій нечутно підлетів до кульової блискавки і почав пересуватися по кімнаті разом з нею. «Він же запрограмований вже»,  — полегшено зітхнув Венчеслав, подумавши про елементалія. Вікно було зачинене, а кульова блискавка разом з елементалієм все продовжувала повільно літати по кімнаті. Венчеслав вимкнув генератор і завмер на місці. Елементалій з кульовою блискавкою повільно проплив повз нього, і несподівано почувся дзвін розбитого скла. Озирнувшись, Венчеслав побачив у склі отвір розміром з людську голову, крізь який вилітали услід за кулею блискучі електричні часточки, наче фантасмагоричний хвіст. І щойно вони зникли, як з отвору потягло потойбічним холодом.
        — Ось у чому причина,  — отямився Венчеслав. Виявляється він настільки захопився своїми дослідами, що не помітив за вікном дощу з громом та блискавками, і кульова блискавка, яка вилізла з розетки, була інспірована не ним, а самою природою, а це означає, що вона буде значно могутніша за штучну, а вже елементалій донесе її туди, куди треба, і знищить суперника.
        Венчеслав доторкнувся пальцем країв отвору у склі: вони були ніби оплавлені, а сам отвір мав форму ідеального кола.
        Венчеслав, вже заспокоєний, сів у крісло. Тепер усе гаразд. Завтра прийде його секундант і повідомить, що дуель не відбудеться, оскільки Вольдемар Гольфштейн Готторб помер від удару блискавки…
        VIII

        Сидячи у Холодової в гостях, Рєпін здригався на кожен телефонний дзвоник, сподіваючись, що це нарешті Єлизавета. Адже вони так домовилися. Точніше, не домовилися, а це так, між іншим, сказала Єлизавета йому вчора увечері. Тож Рєпін і очікував. Він сьогодні про всяк випадок випросив у військового старшини Шабанова німецький автомобіль «Маулер-уніон» і приїхав на ньому до Холодової. Автомобіль був старий, але ще у пристойному стані, і, віддаючи його Рєпіну, старшина Шабанов сказав:
        — Якщо допоможеш мені знайти справжнього арабського скакуна, то цей автомобіль — твій!
        Тож зараз Рєпін, мимоволі згадавши про коня, неуважно слухав Буревого, який щось говорив йому про світогляд Володимира Соловйова.
        Несподівано Буревий замовк і якось зовсім недоречно сказав:
        — Я з вами розмовляю про Володимира Соловйова, а ви чомусь постійно думаєте про коня.
        Рєпін почервонів і нічого не відповів. Він не знав, що Буревий володіє даром ясновидіння.
        — Так-так, ви думаєте про коня з маленькою головою, широкими грудьми і тонкими ногами. Та це ж арабський скакун!
        Рєпін від подиву втратив здатність говорити.
        — Кінь цей — темного кольору, з арабським сідлом. З багатим арабським сідлом. Отже, це кінь якогось шейха. Звідки цей кінь у вашій голові?
        Рєпін признався, що грошей, аби купити автомобіль, він не має, але військовий старшина Шабанов готовий віддати йому авто, якщо він дізнається, де можна купити такого скакуна.
        — Вважайте, що автомобіль ваш,  — сказав Буревий.
        — Борисе Миколайовичу, він не продасть машину, він хоче коня.
        — Ви завтра можете з’їздити до мого маєтку. Там є такий кінь. Щоправда, не першої молодості, але кінь ще не дуже старий. Мені його подарували два роки тому.
        — Я не маю таких грошей, щоб купити вашого коня.
        — А це — мій подарунок. Ви знаєте, від кого я його отримав? Від Абумансура, Олександрійського шейха суфістів. Коли мене телеграмою викликали в Одесу, я був здивований, але поїхав відразу. А там — кінь! Уявляєте, це — ще той кінь, на якому я їздив верхи, коли гостював у шейха в Олександрії. Благородний єгиптянин, щоб я не відмовився від цього подарунка, написав, що хоче зробити приємність не стільки мені, скільки коневі, який дуже засумував без мене. І от тепер я маю привід подарувати вам цього коня. По-перше, ваш військовий старшина Шабанов — чудовий вершник, тож кінь отримає хорошого господаря. А по-друге, ви отримаєте машину і завдяки цьому позбудетеся іншого образу, який щойно зайняв те місце у ваших думках, яке я звільнив від коня.
        Рєпін почервонів, а Буревий, опустивши очі, тихо сказав:
        — Пробачте, це, напевно, образ вашої померлої матері. Вона що, померла молодою?
        — Та ні, Борисе Миколайовичу, вона жива.
        — Отже, це ваша покійна сестра?
        — Та в мене зроду не було сестри.
        Борис Буревий уважніше придивився до Рєпіна і раптом, здригнувшись, побачив на його молодому вродливому обличчі печать смерті. Більше він нічого не зважився говорити, але розпочату тему підхопила Маргарита Холодова.
        — Мабуть, ви думаєте про молоду красиву жінку, яка забрала ваше серце, померши…
        Рєпін не встиг відповісти. Задзвонив телефон. Це була Єлизавета. Рєпін підійшов до Холодової і сказав, що він може поїхати за нею, якщо у цьому є потреба. Холодова переказала це Єлизаветі, але та відмовилася, сказавши, що за півгодини буде біля каплиці Іверської Богоматері. Рєпін полегшено зітхнув. Йому майже призначили побачення. Звісно, за півгодини він буде там, і збуджено-щасливий Рєпін повернувся до вітальні, де сидів Буревий:
        — Борисе Миколайовичу, чим я зможу вам віддячити за подарунок?
        Але Буревий, наче не почувши, тихо промовив у відповідь:
        — Не змінюйтеся, прошу, не змінюйтеся…
        — Отже, я можу, повернувшись до частини, повідомити про нашу з вами розмову Шабанову?
        — Можете.
        Рєпін попрощався і вийшов. У холі він налетів на Холодову, яка щойно закінчила розмову по телефону, поцілував їй руку і вибіг на вулицю.
        Холодова, посміхаючись, зайшла до вітальні і запитала у Буревого:
        — І чим він пояснив тобі своє зникнення?
        — Сказав, що хоче повідомити про арабського скакуна військовому старшині.
        — Це зовсім не так. Я знаю, куди він помчав. Зустрічати Єлизавету. Вона так чітко назвала місце, де буде за півгодини, що я знала, ми його не втримаємо.
        — Це не має значення, куди він пішов, головне, що єдині обійми, які на нього чекають, це — обійми смерті.
        — Борисе, що ти кажеш?! Він же ще — зовсім хлопчисько!
        — Так,  — майже прошепотів Буревий,  — але на ньому печать смерті.
        …Рєпін мчав на автомобілі вулицями Москви і весь час не міг позбутися неприємного відчуття після розмови з Буревим. Він знав про здатність деяких людей читати чужі думки, але в ролі піддослідного був уперше. Та щось Буревий явно наплутав, бо і матір у Рєпіна жива, і сестри він не має…
        Рєпін не встиг загальмувати і вже лише краєм ока побачив, що переїхав собаку, який перебігав вулицю. Зупинивши машину, хорунжий підбіг до мертвої тварини, але було вже пізно. Несподівано Рєпіну стало страшно і він відчув, як довкола нього гусне зловісний морок, а потім його погляд зупинився на вивісці «Похоронна компанія Хоппе і сина». Під нею, у вікні горіло світло. Рєпін постукав. Двері відчинив невисокий старий чоловік з глибоко запалими очима і сивими бакенбардами. Побачивши Рєпіна, він сказав з помітним акцентом:
        — Пане офіцере, ви помилилися адресою. Ми ховаємо лише лютеран…
        — Ні, я не тому… Я перепрошую, біля ваших дверей, ось тут навпроти, я переїхав пса. Він породистий. Чи не ваш?
        Старий підійшов до собаки і уважно подивився.
        — Ні, це — не мій собака. І поблизу тут ні в кого такого немає, — а потім, помовчавши, додав: — Цей собака — попередження вам!
        — Як — попередження?!
        — Попередження про смерть!
        У Рєпіна похололо в грудях, а німець тим часом продовжував:
        — Цей собака загинув через те, що ви швидко їхали, думаючи про щось дуже важливе для вас. І тому ви не помітили цього пса. І от біля похоронної контори ця тварина нагадала вам про смерть. Тепер, сподіваюся, ви не будете так поспішати?
        …Рєпін знову їхав вулицями Москви, і йому не давала спокою думка: «Що це сьогодні за день? Буревий щось говорив про смерть. Цей старий німець також. І пес на дорозі — також, як нагадування про смерть…»
        Ще здалеку побачивши каплицю Іверської Богоматері, Рєпін зупинив автомобіль, потім зайшов до церкви і поставив свічку святому Георгію, але вона відразу загасла. Він знову її запалив. І знову свічка загасла. Так повторювалося кілька разів. І в цьому теж було щось зловісне. З важким серцем Рєпін вийшов з церкви і, запаливши цигарку, зупинився біля автомобіля.
        Єлизавета випливла з ночі, наче русалка з нічної ріки,  — світла, з ніжною посмішкою на губах. Від радості в хорунжого перехопило подих, а вона посміхнулася:
        — Я знала, що ви на мене чекатимете, тому й прийшла. Що у вас новенького?
        Він мовчки, з щасливою посмішкою, відчинив їй дверцята автомобіля, і вона сіла.
        — Яка гарне авто! Воно — ваше?
        — Майже! Можете вважати, що вже моє. Воно вам подобається?
        — Звичайно! Мені поряд з вами подобається сидіти в будь-якому автомобілі, навіть у тій військовій вантажівці.
        Він радісно поглянув на неї і, раптом побачивши у неї над губою, там, де щока і губа утворюють неповторну, чарівну складочку, краплю крові, зупинив машину.
        — Ви мені дозволите…  — і своєю білосніжною хусточкою стер ту краплю крові.
        — О, кров!  — сказала вона.  — Я маю такі слабкі капіляри, що під час застуди з носа часто тече кров. Ось!  — і вона розтиснула руку, в якій лежала закривавлена, зіжмакана хусточка.
        Він мовчки їй простяг свою.
        — Ненавиджу кров, ненавиджу вбивства,  — проговорила вона тихо і якось відсторонено.
        — До речі, про вбивства. Ви пам’ятаєте вчорашню нашу зустріч з поліцейською машиною, що застрягла в снігу? Вона їхала з дачі Орлова, згадали?
        — Так, якась машина стояла. А що там сталося? Наче ж нічого страшного вони не розповідали, а то б я запам’ятала.
        — Страшне сталося пізніше. Тієї ночі покоївку і дружину генерала Шеншина хтось вбив.
        — Як покоївку?! Хіба це була не дочка?  — несподівано вигукнула Єлизавета.
        — В тім-то й річ, що дочка того вечора поїхала до Петербурга. Пощастило!
        — Господи, який жах! Бідні жінки…
        — Так, химерно складаються долі. Якби вона не поїхала до Петербурга, то була б зараз мертва.
        — А хто скоїв ці жахливі вбивства?
        — Знайшли відбитки пальців двох чоловіків.
        — Сподіваюся, їх вже спіймали?
        — На жаль, ні.
        — Сашко, я боюся.
        — Зі мною вам нічого боятися.
        — Але ж ви не завжди будете зі мною?
        — Одне ваше слово — і я ваш! Завжди, всюди, на все життя, що зосталося!
        — Сашко, не треба цього казати. Не треба мене обманювати.
        — Клянуся! За кожне слово, сказане вам, я готовий відповісти перед Богом.
        — Тоді їдьмо до мене. Якщо ви мене справді любите, то мені більше нічого й не треба. Але якщо ви мене одурите, то, присягаюся, ви заздритимете мертвим!
        Останні слова були вимовлені з такою дивною, мало не загрозливою інтонацією і таким чужим, холодним голосом, що Рєпін мимоволі здригнувся і несподівано відчув у собі моторошну порожнечу, яка миттєво виштовхнула з його серця все — рідних, друзів, батьківщину і навіть Бога. І він також холодним, майже механічним голосом, ніби щось констатуючи, сказав:
        — Ви знаєте, Єлизавето, зі мною щось зараз сталося — наче я осліп, оглух і вже нікого, крім вас, не бачу.
        — Це нормально. Це так і повинно бути…
        IX

        Вранці, ще до світанку, Венчеслава розбудили. Він відкрив очі і побачив свого секунданта, барона фон Брюге. Венчеслав посміхнувся. Зараз, зараз він почує, що вже не треба їхати на дуель, бо суперник несподівано помер. Але замість цього фон Брюге сказав:
        — Я вражений вашою витримкою, гер Венчеслав! Ви так спокійно й солодко спите перед дуеллю!
        «Хм, він, мабуть, ще нічого не знає, — подумав Венчеслав.  — Але це нічого, на місці дуелі нам про все сповістять секунданти Вольдемара».
        Вони сіли в карету.
        — Яке у вас змучене обличчя, гер Герхальд!  — сказав Венчеслав.  — Ви, мабуть, вночі не спали?
        — Не спав…
        — Я вам дуже вдячний за те, що ви так перейнялися сьогоднішньою дуеллю.
        — Нема за що дякувати. Причина мого неспання була інша. Вчора до мене прийшли друзі гера Вольдемара і майже силоміць забрали мене з собою. У гера Вольдемара було велике свято.
        — Свято?!  — вражено перепитав Венчеслав.
        — Так, велике свято! Йому нарешті дозволили носити власне прізвище.
        У Венчеслава пересохло в горлі.
        — Що означає — власне прізвище? Хіба він не Гольфштейн Готторб?
        — Звичайно, ні. Хіба ви про це не знали?
        — Ви мене здивували. Розкажіть, будь ласка.
        — Це все — ваші російські порядки. Адже Вольдемар — підданий російського імператора. Його батько, князь якоїсь кавказької країни, по-нашому герцог, на прізвище Шервашидзе, був відправлений своїм батьком вчитися до Мальдебурзького університету, де зустрівся з молодою принцесою Лоттою Гольфштейн Готторб і одружився на ній. У них народився син, якого вони назвали Вольдемаром на честь великого князя Володимира, що був хрещеним батьком князя Шервашидзе. Потім вони переїхали до Росії, але там православна церква не визнала їхнього шлюбу. Тож за рішенням духовної консисторії Вольдемар був позбавлений батькового прізвища і отримав прізвище матері. Всі інші діти вже народилися після вінчання його батьків у російській церкві і мали право носити прізвище батька. Це дуже травмувало юнака, і він повернувся до Німеччини. Молодший брат матері усиновив Вольдемара і дав йому титул графа, як це буває у випадку народження дитини в морганатичному шлюбі. І хоча дядько все робив для того, аби Вольдемар у Німеччині себе почував щасливо, племінника дуже гнітило його становище.
        Венчеславу здалося, що небо впало просто на його голову. Він слухав фон Брюге, заплющивши очі, і кожне слово секунданта здавалося йому власним смертним вироком.
        — Батько Вольдемара багато разів звертався до імператора з проханням дозволити єдиному синові повернути звання володарного князя і право носити батькове прізвище, але церква не давала дозволу, а цар не хотів вступати у конфлікт з патріархом. Нещодавно батько знову їздив з Вольдемаром до Росії, зустрічався з патріархом, навіть з самим Миколою Другим. І патріарх, і імператор прийняли його прохання, але нічого не пообіцяли. До речі, Микола Другий — далекий родич Гольфштейнів Готторбів. І от саме вчора Вольдемар отримав верховний наказ його імператорської величності про те, що відновлено його родовий титул і йому повернуто право носити прізвище своїх предків Шервашидзе…
        Венчеслав слухав розповідь фон Брюге і відчував, як люто починає ненавидіти Крістіну, яка ніколи нічого не розповідала йому про свого чоловіка.
        — Імператор дуже допомагав батькові Вольдемара,  — тим часом продовжував розповідати фон Брюге.  — Але все ж найбільше допомогли гроші баронеси фон Аусбах. Саме вони відкрили шлях до сердець отців синоду, і церква стала на бік Шервашидзе…
        Нарешті Венчеслав і фон Брюге під’їхали до місця дуелі. Вольдемар стояв поряд зі своїми секундантами і посміхався. А після того, як секунданти спробували за правилами помирити дуелянтів, він, голосно засміявшись, сказав:
        — Я тридцять років прожив на світі під чужим прізвищем. І, як німець, міг би задовольнитися задля годиться одним лише пострілом або навіть прийняти ваші пояснення і вибачення, але зараз, коли я нарешті ношу власне прізвище, ми будемо стрілятися доти, доки один з нас не помре! Я очікував лише на лист від імператора і сам збирався розлучатися з Крістіною, але ви поспішили. Тепер один з нас мусить померти…
        Венчеслав нічого не відповів і простяг руку до зброї. Секунданти почали рахунок: «Один, два…» На слові «три» повинні були прозвучати їхні постріли, але раптом Венчеслава щось засліпило — це була кульова блискавка в руках елементалія, який, не знайшовши власника прізвища Вольдемар Гольфштейн Готторб, повернувся до нього. У свідомості Венчеслава повільно, по буквах, з величезними паузами між звуками прозвучало слово «три», і потім так само повільно прозвучав постріл секунданта, який дав знати — стріляйте. І Венчеслав вистрілив. Вистрілив, засліплений цим катуючим світлом, і відчув, як щось гаряче і важке вдарило йому в груди. Венчеслав упав і відразу побачив себе — якось ніби зверху і збоку. Його тіло лежало на землі, а довкола стояли секунданти. Фон Брюге приклав вухо до Венчеславового серця і, підвівшись на ноги, зі сльозами на очах сказав:
        — Він помер…
        Вольдемар, якого Венчеслав легко поранив, також лежав. Тримаючись за поранену руку, він запитав:
        — Що з ним?
        — Він помер…  — повторив фон Брюге.
        І тут Венчеслав відчув, як у мозку Шервашидзе з’явилася думка, так і не сказана вголос: «Царство йому небесне, Господи!»
        Хм, царство небесне… Ні, на царство небесне він не може розраховувати. Але ще не все втрачено і він не дасть своєму фізичному тілу гнисти у землі, а астральному потрапити у восьмий підплан, де, напевно, справжнісіньке пекло, і поки його молоде, дуже тіло ще не зовсім далеко відпустило астральне і взаємозв’язок поміж ними існує, він не помре. Та й до того ж він має ще дуже багато земних справ, які треба завершити.
        Венчеслав бачив, як незручно поклали його тіло у карету, і був роздратований цим. Він спробував донести цю думку до свідомості свого секунданта, і, здається, його було почуто. Фон Брюге нахилився і поклав тіло Венчеслава зручніше.
        Потім Боголюбський бачив, що його тіло привезли не додому, а до шпиталю, в морг. Він дивився на прозекторський стіл і бачив себе — красивого, мускулястого, з золотими кучерями,  — мало не плачучи з жалю. Якби міг, звичайно, плакати. Кілька разів спробував повернутися у власне тіло, але щось не дозволило. Він зрозумів: куля дуже міцно сидить у серці. І поки вона там буде, його душа не повернеться в тіло. Потім він почув, що вже видано свідоцтво про його смерть. Отже, діватися нікуди: він буде опирем, але для цього лікар мусить вийняти кулю з його серця.
        У прозекторську зайшли Крістіна і молодий лікар. «Крістіно, проси, щоб вийняли кулю з мого серця», — Венчеславу здалося, що він закричав це щосили, але звуку не було. Проте несподівано Крістіна промовила:
        — Лікарю, ви бачите наше горе. Ми його поховаємо, але в нас нічого не залишиться на спогад про нього. Вийміть з його серця кулю!
        Лікар з подивом поглянув на Крістіну.
        — Якщо ви цього дуже хочете, то — жодних проблем.
        — І ще я вас хочу попросити, точніше, я благаю вас — не зашивайте його тіла грубо, наспіх, як це робиться зазвичай з покійниками. Зробіть усе так, ніби він живий. Я хочу, щоб і в труні він лежав такий красивий, як за життя.
        Лікар подивився на неї вже ошелешено.
        — Гаразд, я все зроблю, як ви хочете.
        Він вийшов, а Крістіна отямилася: «Господи, що за дурниці я мелю. Навіщо мені куля, яка його вбила? Мені він потрібен був живий…»
        Увійшов лікар з асистенткою. Венчеслав уважно спостерігав, як вони оперували його тіло. Ось лікар дістав кулю, розірвані судини з’єднав, потім з’єднав і м’язи, а шов на грудях зробив акуратним і малопомітним. Тепер Венчеславу була потрібна лише кров, адже він втратив її занадто багато і температура невблаганно падала, хоча тіло було ще теплим. Потрібна кров, дуже потрібна! І він, сконцентрувавши всі свої зусилля, повернувся у власне тіло.
        Після операції до прозекторської увійшла Крістіна зі служницею. Вони, плачучи, дивилися на Венчеслава. А він, хоча вже міг поворухнутися, поки що не робив цього. Йому було потрібно, щоб Крістіна зосталася сама. І знову його побажання було виконано.
        — Марто, не залишай Вероніку одну. Я трохи побуду біля Венчеслава і вийду,  — сказала Крістіна. І коли вона, зоставшись сама, нахилилася і поцілувала Венчеслава у чоло, він відкрив очі. — Венчеславе! Ти — живий?!  — голос Крістіни затремтів од несподіваного щастя, а з її очей потекли сльози.  — Господи, де ж лікар, тобі потрібна допомога! Лікарю, лікарю! Він живий!
        Кілька лікарів і медичних сестер підбігли до Венчеслава.
        — Він живий! Він відкрив очі! Він втратив багато крові. Допоможіть йому!  — продовжувала кричати Крістіна.
        «Отже, вона почула мій наказ»,  — зрозумів Боголюбський.
        Венчеславу зробили переливання крові, і до нього почала повертатися життєва енергія. Хм, тепер Крістіна постійно шукатиме для нього кров і ніколи не покине його. Гіпноз подіяв!
        Звістка про те, що Венчеслав живий, випередила чутку про його смерть. Всі подумали, що лікарі помилилися, а за якийсь час Венчеслава вже перевезли у дім Крістіни. І тієї ж ночі був скоєний жахливий злочин, про який написали всі газети світу. У приміському лісі було знайдено мертвими баронесу фон Аусбах зі служницею. Баронеса напередодні підготувала у нотаріуса документи, за якими вона заповіла все своє майно Володимиру Шервашидзе, відомому досі під ім’ям Вольдемар Гольфштейн Готторб. Економка баронеси дала свідчення, що її господиня пішла на побачення до гера Вольдемара.
        Шервашидзе був заарештований. Єдине, що подивувало медичних експертів і не знайшло жодного пояснення, це те, що обидві жертви були повністю знекровлені. А у Шервашидзе не було алібі на момент скоєння цього злочину.
        X

        Автомобіль зупинився, і Єлизавета, поглянувши на Рєпіна, чи то сказала, чи то подумала:
        — Ти зараз підеш зі мною в дім і допоможеш мені.
        Рєпін виліз із машини і рушив за Єлизаветою. У руці він ледве тримав велику, важку, чорну валізу і кожні кілька кроків міняв руку. Вони увійшли до будинку, і Єлизавета наказала Рєпіну залишити валізу у веранді, а потім зачекати на неї у вітальні.
        — Я зараз також прийду,  — посміхнулася дівчина і зникла в сусідній кімнаті.
        Рєпін зайшов до вітальні і сів у чорне шкіряне крісло. Навпроти нього стояли важкі буфети, з яких було вийнято і розставлено по підлозі срібний і кришталевий посуд. Відчувалося, що виймали його у поспіху. На запиленому стільці були свіжі відбитки чоловічих ніг.
        — Це вашого родича сліди?  — запитав Рєпін у Єлизавети, що саме зайшла до вітальні.
        Єлизавета махнула рукою.
        — Та ні, слуги моєї тітки, яка поїхала і залишила мені квартиру, а цей посуд вони хотіли забрати, та в останній момент передумали. Ви, Сашко, пообіцяли мені допомогти, тож на весь цей розгардіяш не зважайте. Я зараз зателефоную додому, щоб забрати свої речі. Я не янгол, Сашко, і ви вже це, мабуть, зрозуміли. Батько мене вигнав з дому, і я збираюся тут оселитися. Валіза, яку ми з вами щойно привезли сюди, стояла у моєї родички. У ній також мої речі…
        Потім дівчина телефонувала, розмовляла з якоюсь жінкою, просила зібрати її речі, а Рєпін почував себе щасливим вже лише від того, що знаходився у цьому будинку поруч з Єлизаветою.
        Нарешті вона закінчила телефонну розмову і роздратовано сказала Рєпіну:
        — Виявляється, служниця вже давно спакувала всі мої речі. Поїхали, Сашко!
        Біля будинку генерала стояла невисока сива жінка. На її очах блищали сльози:
        — Ваш батько наказав. Хіба я сама наважилася б! Я позбирала усе, бо він сказав, що викине на сміття…
        Єлизавета сказала Рєпіну:
        — Сашко, допоможіть!
        Речей виявилося багато. Вони все забрали і повантажили у машину.
        — Тепер ви про мене знаєте все,  — вже сидячи в автомобілі, тихо промовила Єлизавета.
        Рєпін не наважився перепитати. Зрештою, він нічого про неї й не знав, окрім того, що вона генеральська дочка і має якісь проблеми в особистому житті, які для нього вже не мали ніякого значення. Він її любив.
        — Всі покинули. Нікому я не потрібна,  — знову чи то подумала, чи промовила вголос Єлизавета.
        — Окрім мене,  — сказав Рєпін. І раптом подумав: «А що я все ж таки про неї знаю? І про що я можу дізнатися? Найстрашніше — це те, що вона втратила незайманість. Це погано, але не смертельно. Краще про це дізнатися раніше, аніж запізно…» І раптом він чомусь подумав про Буревого. Що це він говорив тоді про смерть його матері?..
        — Сашко, якщо я вам щось скажу, ви мене не зненавидите?
        — Ні…
        Рєпін сказав правду. Він закохався, і дорожче за Єлизавету у нього вже не було нікого і нічого — ні батьків, ні батьківщини, ні Бога. Мабуть, саме такою й має бути любов. Справжня любов…
        — Авто залишіть на вулиці, а речі занесіть на веранду,  — наказала Єлизавета, коли вони під’їхали до будинку.
        Рєпін все зробив, як вона наказала. Коли він піднявся на веранду, то зауважив, що попередньої валізи там уже не було. Він на це звернув увагу лише тому, що поставив нові валізи на те саме місце, що й першого разу.
        — А тепер ходімо пити чай,  — сказала Єлизавета з дверей, побачивши його розгубленість.
        — Ходімо,  — посміхнувся він до неї радісно, відразу забувши про валізи.
        Вони сиділи за столом, і Єлизавета пила чай з медом. «Мабуть, застудилася»,  — подумав Рєпін.
        — Я дуже хвора, Сашко,  — ніби відповідаючи на його німе запитання, сказала Єлизавета.  — Моя хвороба не надається лікуванню. Вдень у мене летаргійний сон, а увечері я прокидаюся. Сашко, я вдень безборонна, і мене немає кому захистити. Якось, коли я заснула, один поганий чоловік, імені якого я вам зараз не назву, скористався цим і позбавив мене честі…
        Рєпін зіскочив з місця:
        — Назвіть ім’я цього негідника. Я викличу його на дуель. Я захищу вашу честь!
        — Ох, Сашко, Сашко! Він невартий того, щоб ви його викликали на дуель. Я помщуся сама, але ви повинні мені допомогти.
        — Я готовий! Коли завгодно! Слово офіцера!
        — Я повинна їхати до Петербурга, але сама цього зробити не можу. Якщо у мене знову почнеться летаргійний сон, хтось з цього може знову скористатися. Яка я нещасна, Сашко…  — вона заплакала, і Рєпін відчув, що цей плач дуже правдивий і в ньому немає ані трохи кокетства. Так плачуть лише тоді, коли вже нічим зарадити не можна. І у Рєпіна виникло таке щемливе почуття жалості до цієї красивої дівчини, що він ніжно обняв її за плечі і почав заспокоювати. Так, обнявшись, вони й просиділи на кухні всю ніч, а під ранок Єлизавета сказала:
        — Сашко, мені знову стає погано. Зараз почнеться летаргійний сон. Ось візьми,  — і вона простягла Рєпіну ключі. — Це від мого будинку. Зачини за собою двері, а увечері обов’язково приходь. Як тільки сяде сонце…
        Вона, не роздягаючись, лягла на своє ліжко і заплющила очі. Рєпін уважно спостерігав за нею, кілька разів доторкався, аби переконатися, чи вона жива. Вона-таки спала — ніжна і прекрасна. І подих її був настільки нечутним, що здавалося, ніби вона й не дихає.
        …Приїхавши у частину, Рєпін підбіг до військового старшини:
        — Хорунжий Рєпін з’явився за вашим наказом.  — І вже по-домашньому запитав: — Шабанов, ти не передумав міняти автомобіль на арабського скакуна?
        — Рєпін, ти зі мною не жартуй! У мене був арабський скакун. Ти мені іншого коня під сідло не підсунеш.
        — А якщо чистокровного, відгодованого?
        — Рєпін, якщо ти мене не дуриш і у тебе є арабський скакун, то ми разом поїдемо туди просто зараз і звідтіля ти повернешся вже на власному авто, але якщо збрешеш, то начувайся. То що, поїхали?
        Коні були слабкістю Шабанова. Якось одного разу він уже мав арабського скакуна, але погарцювати на ньому довелося лише чотири дні. Їхній полк тоді терміново послали придушити якесь чергове повстання на Кавказі, і там Шабанов у бою був поранений, а його коня вбили. Шабанов оплакував тоді свого арабського скакуна, наче рідного брата…
        — Тепер так, заливаємо у бак пальне,  — промовив з двору Шабанов, а потім запитав: — Ти куди це вчора їздив?
        — А що?
        — Ти не поранений?
        — Не поранений, а в чому річ?
        — Що ж це може бути?  — Шабанов розгублено розглядав калюжу крові перед заднім сидінням машини.
        І тут Рєпін з жахом подумав, що він ніяк не може пригадати не лише те, звідки могла бути ця калюжа крові в автомобілі, а й те, де він був і що робив весь цей час до повернення в частину. Було таке враження, наче хтось вирізав з його пам’яті час, проведений з… З ким? І до кого він поспішав?
        — Ну що ти на мене витріщився? Не пам’ятаєш, так не пам’ятаєш. Поїхали, показуй свого скакуна…  — Шабанов уже сидів за кермом.



        Розділ четвертий

        I

        «Здається, я у цьому місті нікому не потрібен,  — розмірковував, лежачи в готельному ліжку, Кримський-Корсаров.  — А я ще так до них поспішав, хоча, правда, мене спробувала вислухати ця жахлива жінка — Інна Іванівна…»
        Перед очима Кримського-Корсарова відразу постала постать Інни Іванівни у червоно-чорному:
        — Невже ви хочете у готель? Можна і в нас залишитися. У мене залишитися…  — вона вже знімала свій халат, під яким не було нічогісінько.
        Кримський-Корсаров відступав, але далі відступати було нікуди — стіна кімнати. Вона підійшла впритул, і він зрозумів: це — алкоголь, а можливо, й наркотики.
        — Інно Іванівно, я вас дуже шаную, але я мушу йти!
        — Нікуди ти не підеш! Ти залишишся тут. Хіба ти не відчуваєш, що жінка тебе хоче…
        Кримський-Корсаров відчув, що його роздягають…
        Ху, ліпше не згадувати! Відьма, фурія, а все чому?.. А тому, що ті, до кого він приїхав, Буревий і Орлов, взагалі не приділили йому жодної уваги. А це означає лише одне — він тут нікому не потрібен і тому треба негайно повертатися до Парижа. Ноги його у цьому сніговому царстві ніколи більше не буде!
        У двері постукали.
        — Зараз, заждіть хвилинку!  — Кримський-Корсаров одягнув на себе східний халат, привезений з Єгипту. Халат був досить дорогий, тому Кримському-Корсарову хотілося, аби хтось побачив його в цьому екзотичному вбранні. Досі він демонстрував його лише перед готельними покоївками та ще в домі Орлова, де заночував першої ночі…
        — Заходьте,  — сказав він, одягнувшись і розглядаючи себе в дзеркалі.
        Зайшов Орлов.
        — Максиміліане Олександровичу, я був дуже зайнятий у ці дні і зараз хочу забрати вас до себе, у видавництво, але спочатку ми разом поснідаємо. А потім ви вже побачите і почуєте всіх, з ким хотіли б побачитися.
        У двері знову постукали.
        — Заходьте!
        До кімнати увійшов Буревий.
        — Я був дуже зайнятий у ці дні, але від сьогодні я — ваш слуга.
        Орлов і Кримський-Корсаров засміялися.
        … За сніданком Орлов почав розповідати про моторошні події останніх днів, але несподівано Кримський-Корсаров зупинив його і сказав:
        — Те, що ви зараз розповідаєте, я вже, здається, бачив,  — і, зауваживши здивовані обличчя колег, пояснив: — Ні, не насправді, а у своєму сні. Начебто переді мною — якесь вікно і я крізь це вікно бачу, як молода красива жінка вривається у кімнату, а перелякана Шеншина з усіх сил намагається від неї втекти, та їй це не вдається. Я бачив, що вона кричить, але, як уві сні, нічого не чув. Потім страшна красуня зірвала з килима шаблю і двома ударами розсікла Шеншину навпіл.
        Орлов дуже уважно подивився на Кримського-Корсарова і запитав:
        — А який одяг був на господині?
        — На ній була нічна сорочка з червоними шовковими китицями. Ця сорочка застібалася на грудях.
        — А як була одягнена жінка, яка вбила Шеншину?
        Кримський-Корсаров задумався.
        — Вона була у сукні, так-так, у сукні чорного кольору… А якщо вам цікаво, який килим мені наснився, то скажу. Це був туркестанський килим. Повірте, на цьому я розуміюся. Килим був просто чудовий!
        — А з вами щось подібне раніше бувало? Ви бачили такі сни?
        — Інколи. Але, як правило, якісь безглузді. Вони не мали нічого спільного з реальністю. У дитинстві мені наснився сон про те, що мій батько спить з моєю рідною тіткою, сестрою матері, яка, посварившись з чоловіком, на кілька днів приїхала до нас.
        — А ще?
        — Бували й інші сни. Наприклад, у Петербурзі я бачив сон, якого ніяк не можу забути. Сон абсолютно безглуздий і, більше того, сороміцький. Навіть незручно його переповідати.
        — Але ми вас дуже просимо.
        — Це був сон, достойний пера Гофмана. Уявляєте, мені наснилося, неначе один наш колега, відомий російський поет, віддається по-збоченськи молодому гусарові, а інший, також відомий російський поет, і, Господи, чого лише людина не побачить уві сні, висмоктує кров з горла якоїсь дівчини, а поряд стоїть його дружина і допомагає тримати цю дівчину.
        — І як ви можете пояснити ці сни?
        Кримський-Корсаров лише руками розвів.
        — Максиміліане Олександровичу,  — голос Орлова вже ледь тремтів,  — дозвольте вас запитати, кого ви бачили у цих снах? Повірте, це має для мене дуже велике значення. Клянуся, що ніхто не дізнається про те, що ви сказали!
        Кримський-Корсаров, ледь почервонівши, відповів:
        — Ну, той перший, з гусаром, був Мстислав Кузьмич.
        Буревий голосно засміявся:
        — Ви бачили просто віщий сон.
        — Я сподіваюся, що він ніколи не дізнається про те, як він мені наснився?
        — Та про те, що ви бачили уві сні, знає весь Петербург!
        — Борисе Миколайовичу, не треба так жартувати.
        Буревий вже реготав.
        — Ось що значить жити у Парижі! Та й у Москві всі знають, що він гомосексуаліст.
        Кримський-Корсаров знітився.
        — Ніколи б не подумав. Він мені завжди здавався таким мужнім, рішучим…
        — А звідки ви взяли, що його партнер був гусаром?  — знову запитав Орлов.
        — Вони не були роздягнені. Я хочу сказати, що вище пояса він був у гусарському одязі.
        — І цей гусар був з таким хлоп’ячим, янгольським личком?
        — Про янгольське личко нічого не скажу, але обличчя справді було ще зовсім хлоп’яче і навіть по-своєму гарне.
        — Це ж Морозов,  — Буревий перестав сміятися і вже уважно подивився на Кримського-Корсарова.  — А у ваш сон небезпечно потрапляти!
        — А той другий?  — допитувався Орлов.
        — Це був Венчеслав Боголюбський… Ви, взагалі, розумієте всю абсурдність мого сну?! Тим паче що з ним ще була Крістіна Камількарівна.
        — І в якій вони були позі? — іронічно запитав Буревий.
        — Ця гола дівчина звисала з письмового стола, Крістіна Камількарівна тримала її за ноги, а Венчеслав стояв до мене спиною, похилившись уперед. Я його впізнав по волоссю і по персню з монограмою. Він висмоктував кров…
        — А як ви роздивилися монограму?
        — Рука з перснем лежала на грудях дівчини.
        — А чому ви вирішили, що він висмоктує кров?
        — Я бачив срібну миску, яка стояла під головою дівчини, і по її волоссю стікала кров.
        — Мда!  — посміхнувся Буревий.  — Але ж і сни у вас!
        — Ви сказали, що цей сон ви бачили у Петербурзі. А де ви ночували тієї ночі?  — допитувався вже досить схвильований Орлов.
        — Я гостював у замку Венчеслава. До речі, я після того сну був дуже схвильований, точніше, цей сон мене перелякав настільки, що я прокинувся, спустився до вітальні і лише там заспокоївся, побачивши дуже мирну і спокійну картину: Венчеслав про щось сперечався з Логосовим, Мстислав Кузьмич фліртував з Веронікою, пасербицею Венчеслава. Крістіна Камількарівна розважала гостей і пригощала їх тортом… Це була моя перша ніч у них, і, мабуть, я перевтомився в дорозі.
        — Звичайно. І часто ви бачите такі сни?
        — Та ні! Ой, вибачте мені, я стільки у вас часу забрав.
        Але Орлов притримав Кримського-Корсарова за руку:
        — І останнє запитання. Може, ви ще щось бачили уві сні про Шеншину?
        — Бачив, але це було приємне видовище. Знову було вікно, але вже інше і за ним стояла приємна смаглява жінка південного типу, а біля неї служниця, яка щось говорила, дуже схвильовано жестикулюючи. Потім служниця пішла чи то до іншої кімнати, чи до коридору. Там було темно. А господиня скинула свої коші…
        — Що?
        — Це назва східного взуття з підборами, без задника. Так от, вона сіла на диван і підібрала ноги під себе…
        — А її одяг ви пам’ятаєте?
        — Яскраво-червоний халат, розшитий золотом. А своє довге чорне волосся вона підколює великим гребінцем, здається, зі слонової кістки.
        — Але ж і спостережливий ви!  — захоплено сказав Буревий.
        — Борисе Миколайовичу, зараз, коли я вам це розповідаю, побачене, як реальне, знову постає перед моїми очима…
        … У видавництві Орлова Кримський-Корсаров забув і про свої ранкові образи, і про свій жахливий сон, і про все на світі. Орлов уклав з ним угоду про видання збірника критичних статей, присвяченого сучасній російській поезії. Досі ці статті окремим виданням не виходили і були розкидані по багатьох російських та французьких модерністських журналах. Орлов запропонував Кримському-Корсарову також проглянути проект нової поетичної антології… Але ідилія спілкування трьох поетів несподівано закінчилася з появою Аблаутова:
        — Сергію Олексійовичу, я вас розшукую по всьому місту. Інна Іванівна сказала, що не має жодного уявлення, де ви, а нам треба терміново поговорити.
        — Богдане Івановичу, я із задоволенням поговорю з вами, але пізніше. До мене приїхав колега, відомий російський поет, а я всі ці дні не можу з ним поспілкуватися…
        — Боюся бути нав’язливим, але справа стосується Шеншиних.
        — Знову? Щось сталося з Вікою?
        — Ні, вона у Петербурзі під наглядом. Але зникла Марія Іллівна Ломановська, служниця «сусідки» генерала Шеншина, а точніше, його коханки Аріадни Теодофілос.
        Борис Буревий зорієнтувався першим.
        — Сергію Олексійовичу, займайтеся вашими справами і не думайте про нас. Я вже давно збирався познайомити Максиміліана Олександровича з Маргаритою Холодовою. Тож зараз ми скористаємося вашою відсутністю, якщо ви нічого не маєте проти.
        — Звичайно, ні.
        — В такому випадку мені треба буде заїхати до готелю,  — заклопотано промовив Кримський-Корсаров,  — переодягнутися і взяти якийсь паризький сувенір.
        — Ви можете скористатися моїм автомобілем,  — і Орлов простяг Буревому ключі від своєї машини.
        Вони разом вийшли з видавництва. Орлов сів у автомобіль Аблаутова, і вони поїхали слідом за машиною Орлова, яку вів Буревий.
        — А ми, виявляється, їдемо однією дорогою,  — зауважив Аблаутов.  — В якому готелі він зупинився?
        — В «Княжому дворі».
        — Це ж сусідній будинок з будинком генерала Шеншина.
        — Але ж готель на іншій вулиці.
        — Так, але це будинок Г-подібної форми і одним боком прилягає до будинку генерала.
        — Зачекайте мене тут,  — кинув Орлов і поспішив у готель. Піднявшись у номер Кримського-Корсарова і визирнувши з вікна, він переконався у помилковості думки, яка раптом з’явилася в його мозку. Орлов наївно подумав, що все, про що розповів Кримський-Корсаров, було побачене ним у вікні чи вікнах, розташованих навпроти. Але квартира Шеншиних знаходилася не навпроти вікна готельного номера Кримського-Корсарова, а вздовж, по прилягаючій стіні будинку. Отже, ця версія відпадає. На здивований погляд Кримського-Корсарова Орлов сказав, що прийшов запросити обох поетів сьогодні увечері на прощальну виставу фрау Шнелінгер до Великого театру.
        — Ми з Інною Іванівною будемо обов’язково,  — продовжив Орлов.  — А для вас будуть замовлені квитки. Сподіваюся, Маргарита Холодова також прийде. І ще, знайдіть даму для Максиміліана Олександровича, щоб йому не було так сумно.
        …Аблаутов чекав Орлова біля виходу.
        Коли вони приїхали до Аріадни Теодофілос, то побачили молоду жінку в цілковитій розгубленості. Генерал Шеншин, який зустрів Орлова і Аблаутова у квартирі своєї коханки, був заскочений цим візитом.
        — Я зайшов до сусідки, щоб обговорити всі ці події…
        — Так, горе у вас величезне. Коли похорон?
        — Сьогодні і завтра панахида, післязавтра похорон. Я дуже вдячний вам, Сергію Олексійовичу, за те, що ви нам так допомогли. Все, що ви прислали, дуже згодилося, особливо чорний оксамит. Сьогодні вже заходила Інна Іванівна.
        — Ми ж не чужі люди, Володимире Юрійовичу. А що — Віка?
        — Вона в тітки у Петербурзі. Приїде на похорон.
        — Я б вас просив, щоб вона не приїздила. Це небезпечно для неї, — Аблаутов стурбовано подивився на Шеншина.
        — Особливо після того, як зникла Марія Іллівна.
        — Гаразд, я зателефоную Вікторії і скажу, щоб сиділа в тітки і не приїздила. А зараз я піду, панове, у мене ще багато справ,  — і генерал Шеншин залишив Орлова з Аблаутовим у кімнаті з Аріадною.
        Жінка була не на жарт перелякана і відразу заговорила.
        — Я хочу вам сказати щось дуже важливе. Ви вже знаєте, Марія зникла.
        — А чому вас це так лякає? Може, вона поїхала до родичів і там затрималася?
        — Її вбили. І вбила, мабуть, її та сама жінка, яка вбила дружину і служницю генерала. Ні родичів, ні подруг вона не мала.
        — А чому ви вирішили, що Марію Іллівну вбила саме та жінка, яка напала на сім’ю генерала Шеншина?
        — Не знаю. Мені так здається. Адже більше ворогів вона не мала.
        — А хіба та, що вбила дружину генерала, могла бути ворогом Марії Іллівни?
        — Ні, звичайно, ні!
        — Заспокойтеся, будь ласка, і згадайте, куди вона пішла вчора увечері.
        — До церкви.
        — І як часто вона ходила до церкви?
        — Дуже рідко, лише у свята.
        — Але ж учора не було ніякого свята. Хіба не так, Аріадно Миколаївно?
        — Так, але вона сказала, що йде до церкви.
        — І до якої ж?
        — До церкви Іверської Богоматері.
        — Це ж не найближча церква від вашого будинку. Вона що, мала якісь особливі причини йти саме туди?
        — Я не знаю, я нічого не знаю,  — Аріадна Миколаївна заплакала.
        Орлов уважно подивився на ноги жінки. На ній було східне взуття на високих підборах без задників. Орлов підвівся і підійшов до вікна, а потім, повернувшись, оглянув кімнату.
        Кімната була напівосвітлена. З неї двоє дверей вело до інших кімнат, вікна яких виходили на протилежну вулицю. А тим часом Аблаутов розмовляв з жінкою.
        — Аріадно Миколаївно, давайте міркувати логічно. Я розумію, що ви схвильовані, але прошу вас — зосередьтеся. Ви висловили свої побоювання і припущення, що Марія Іллівна вбита і що її вбивцею могла стати жінка, яка, підозрюється у вбивстві дружини і служниці генерала Шеншина.
        Грекиня кивнула головою.
        — Цей ваш здогад міг з’явитися лише у тому випадку, якщо хтось з вас двох побачив убивцю і з якоюсь метою сповістив її про це.
        — Ні, ні, я нікого не бачила. Я не знаю нікого у цьому місті, — і грекиня нервово простягла руку до фужера з червоним вином поряд зі східними солодощами і сушеними фініками, який стояв на низенькому стільчику.
        — Ви не бачили,  — рішучим і строгим голосом сказав Орлов,  — але, можливо, Марія Іллівна бачила її.
        — Ні, вона не могла бачити. Вона нікого не бачила.
        Орлов помітив уважний погляд Аблаутова.
        — Так, Богдане Івановичу, вони, сидячи у цій кімнаті у такому ж напівмороці, як зараз, підслухали і записали розмову біля дверей і у вітальні генерала Шеншина. Потім, почувши дивні звуки, вийшли до іншої кімнати і зрозуміли, що в сусідів відбувається щось незрозуміле, а може, навіть і страшне. Звичайно, не те, що вони побачили другого дня у квартирі генерала. Тож вони сиділи й обговорювали, чи варто Марії Іллівні виглядати у вікно…
        — Коли це було?  — в істериці запитала Аріадна Миколаївна.
        Орлов відповів:
        — Коли ви в червоному халаті сіли на дивані, скинувши з ніг ваші коші, а Марія Іллівна пішла у коридор, щоб через чорний хід вийти на вулицю і подивитися, хто вийде з парадного під’їзду. Я кажу правильно?
        Смаглява грекиня почорніла з лиця — чи то від страху, чи то від сорому,  — і промовила:
        — Так!
        — І кого ж вона побачила?  — запитав Аблаутов.
        — Я не знаю. Вона мені не сказала.
        — Я знаю,  — відповів Орлов.
        — Ви знаєте?! Невже ви знаєте, кого саме вона побачила?  — в очах Теодофілос засвітилася надія.
        — Кого саме, я не можу сказати, але можна легко здогадатися. У Марії Іллівни, якщо вірити Аріадні Миколаївні, не було родичів і друзів у цьому місті. Єдина людина, яку вона добре знала,  — це генерал Шеншин. Отже, людина, яку впізнала Марія Іллівна, була із середовища військовослужбовців. А оскільки вона знала військових здебільшого найвищого рангу, то можна з впевненістю сказати, що це була або знайома, або швидше за все родичка когось з генералітету.
        — А з чого ви взяли, що вона впізнала вбивцю?  — поцікавився Аблаутов.
        — Дуже просто. Служниця пішла вчора на зустріч з нею, а перед зустріччю зателефонувала і натякнула, що дещо знає про вчорашню пригоду. Саме ця зустріч і стала для Марії Іллівни фатальною. Я сподіваюся, Аріадна Миколаївна підтвердить мої слова.
        Грекиня вже не просто плакала, вона ридала.
        — Я казала, казала, що не треба цього робити, але вона не послухала мене.
        Аблаутов запитав:
        — Вона назвала прізвище?
        — Ні! Ні імені, ні прізвища…
        — Слухайте, через вас ми маємо ще одну жертву. Наступний труп буде ваш. Я запитую: вона назвала прізвище?
        — Ні!  — жінка була в істериці.
        — Заспокойтеся, будь ласка! І скажіть, вона при вас телефонувала?
        — Так.
        — Кому вона телефонувала?
        — Я не знаю. Вона спілкувалася німецькою.
        — І номера ви не запам’ятали?
        — Ні, але вона телефонувала двічі.
        — За тим самим номером?
        — Ні. Другий номер їй дали там, куди вона телефонувала першого разу.
        — Другого разу вона також спілкувалася німецькою?
        — Ні, російською.
        — І що вона сказала?
        — Що хоче зустрітися і поговорити про вчорашнє вбивство в домі Шеншиних.
        — І що далі?
        — Їй призначили місце і час зустрічі.
        — А звідки вона взяла номер, за яким телефонувала?
        — Всі номери вона пам’ятала. Це — професійна звичка.
        — А другий номер, який їй продиктували, вона записала?
        — Ні.
        — Гаразд, а як вона була одягнена, коли вийшла з квартири?
        — По-зимовому. Сіре пальто з хутряним коміром.
        — Яке хутро?
        — Песець.
        — А що — на голові?
        — Така ж хутряна шапка з вуаллю.
        — У неї була зброя?
        — Так.
        — Дамський пістолет. Малокаліберний. Взірця 1895 року. Німецький,  — сказав Аблаутов.
        — Так, а звідки ви знаєте?
        — Ми знайшли цей пістолет. Тепер можна не сумніватися в тому, що служницю якщо не вбили, то принаймні оглушили біля церкви, а тіло забрали з собою. Вона, напевне, очікувала нападу, бо пістолет тримала в руках. Судячи з усього, напали на неї ззаду. Мда… Добре, Аріадно Миколаївно, ми вас зараз залишимо, але ви не бійтеся. Ваш будинок охороняється нашими людьми.
        Коли чоловіки вийшли на вулицю, Орлов сказав:
        — А знаєте, я підозрював їх спочатку у вбивстві.
        — Я також,  — відповів Аблаутов.  — В усякому разі, за обома законами — за римським (кому це вигідно) і за французьким (шукайте жінку)  — Аріадна Миколаївна на роль вбивці цілком підходила.
        — І все ж деякі сумніви у мене були, адже після вбивства суперниці Аріадна Миколаївна за логікою подій повинна була б позбутися і своєї співучасниці, але не зробила цього.
        — Тож ми й зрозуміли, убивця — хтось інший. Наші люди не зводили очей з квартири весь цей час. Як Марія Іллівна вийшла з дому, вони бачили, але, не отримавши наказу йти за нею, залишилися далі стежити за будинком і квартирою. Я впевнений, що якби навіть обидві жінки вийшли з квартири, то мої підлеглі все одно б залишилися охороняти квартиру. От в результаті ми й не знаємо — до кого пішла Марія Іллівна. Але зараз у мене до вас одне лише запитання: звідки ви знаєте про червоний халат Аріадни Миколаївни і диван у іншій кімнаті?
        — А от цього я вам не можу сказати, поки сам не з’ясую, в чому річ,  — відповів Орлов.
        …Орлову недовго довелося вмовляти дружину піти послухати фрау Шнелінгер. Коли вони з’явилися у театрі, Кримський-Корсаров з Буревим у супроводі чарівної дами вже сиділи на своїх місцях. Звичайно, це була Холодова, і її можна було побачити з будь-якого куточка зали, адже вона здавалася на голову вище за інших і від неї ніби йшло невимовне сяйво.
        Під час антракту Кримський-Корсаров таємниче повідомив чоловікам:
        — Панове, щойно я бачив жінку, яка вбила дружину генерала Шеншина.
        Обличчя Буревого витяглося, наче у російської борзої.
        — Де? Де вона?! Яка з них?
        — Та онде розмовляє з молодим козачим офіцером.
        — Це ж Рєпін,  — сказав Буревий, і обличчя його стало червоним від ледь стриманого сміху.
        Кримський-Корсаров перевів очі на Орлова:
        — Що таке? Чому ви так радієте?
        — Жінка, з якою він розмовляє, — це дружина генерал-губернатора Москви.
        — Мені здається, що я її щойно бачив,  — невпевнено пробурмотів Кримський-Корсаров. Чоловіки у відповідь лише посміхнулися.
        Кримський-Корсаров ще раз уважно подивився на молоду, струнку, світловолосу красуню, яка в оточенні блискучих кавалерів продовжувала розмовляти з хорунжим Рєпіним, і сказав:
        — Щось зі мною відбувається. Мабуть, я божеволію.
        Після вистави, сідаючи у машину, він ще раз побачив молодого офіцера, який супроводжував якусь жінку. «Це — не дружина генерал-губернатора Москви, але, даю голову на відсіч, саме цю жінку я бачив уві сні…» — розгублено пробурмотів Кримський-Корсаров.
        Орлов був трохи ображений, що ні Буревий, ні Кримський-Корсаров не погодилися ночувати в нього. Один поспішав до Холодової, і це було абсолютно зрозуміло, а інший чомусь вирішив повернутися до готелю. Крім того, Орлов змушений був відмовитися від банкету, на який його запросила фрау Шнелінгер, щоб зайвий раз не дратувати дружину. Він, звичайно, подарував співачці величезний кошик з чорними трояндами і під час одного з антрактів примудрився потрапити до неї в убиральню, щоб поцілувати руку. Тож вечеряти він буде сьогодні лише з Інною Іванівною і знову треба буде вислуховувати її дурні ревниві розмови, від яких Орлов добряче втомився. Вже вдома, проходячи повз кухню, він почув несподівану розмову дружини з економкою.
        — Мені накривати стіл на двох чи на трьох?  — запитала економка.
        — Лише на двох. Будемо ми з Сергієм Олексійовичем.
        — А цей гість, він не ночуватиме сьогодні?
        — Ні, він вирішив ночувати у готелі.
        — То й чудово, бо він мені дуже не сподобався.
        — Чому? Це — чарівна людина.
        — Я не хотіла про це говорити, Інно Іванівно, але вчора він хотів залізти до мене в кімнату.
        Інна Іванівна розсміялася:
        — Такого не може бути, тобі здалося!
        — Вчора я читала допізна, а вночі дивлюся: ваш гість стоїть біля мого вікна з боку вулиці і хоче відчинити його. Я закричала. Він, напевно, почув, злякався і пішов.
        — Запевняю: це тобі здалося.
        — Як здалося? Я можу показати вам відбитки його пальців із зовнішнього боку на склі. Я страшенно перелякалася.
        — Якби він хотів відвідати тебе, то міг би просто постукати у двері. Якщо він поліз через вікно, то це може означати лише одне: він — сомнамбула, сновида, тому й ходить по карнизах. А твого крику він, мабуть, і не чув.
        — Як — сновида?!
        — Ну, лише сновиди ходять по карнизах і навіть самі про це не здогадуються. І дякуй Богові, що Кримський-Корсаров не почув твого крику, бо міг би впасти з карниза і вбитися.
        — Вони що, так щоночі й ходять по карнизах?
        — Звичайно, не щоночі, але ж зараз — повний місяць…
        Орлов, похоловши, слухав цю розмову. Потім кинувся до вікна: «Позавчора також був повний місяць. Отже, Кримський-Корсаров зі свого номера по карнизу дійшов до вікон Шеншиних та їхніх сусідок і запам’ятав усе наче сон. Але, якщо все побачене ним,  — це правда, то й історія з Венчеславом також може бути правдою…»
        II

        Чарівний профіль Вероніки був ніби вирізьблений філігранним різцем майстра на тлі вітражів замку. Венчеслав не чув, про що вона розмовляє з юним Морозовим, але, судячи з їхніх поглядів і посмішок, можна було здогадатися про можливий флірт. «Рано чи пізно хтось таки увійде у її життя і серце,  — знову обпекла Венчеслава думка про пасербицю.  — Проти справжнього кохання магія безсила».
        — Венчеславе,  — це Вероніка пішла йому назустріч.
        — Чому ви не з гостями у залі?
        — Венчеславе, я хочу з тобою поговорити,  — в очах Вероніки була ніжність.
        Вони піднялися до кабінету Венчеслава.
        — Я чекаю на твій вибір!
        — Вероніко, який вибір?!
        — Ти знаєш, про що я кажу.
        — Ти дуже молода, дівчинко, і дуже гарна. Ти ще зможеш мати іншу долю, інше щастя. Давай поки що нічого не міняти і не ускладнювати в нашому житті…
        — Зрадник! Скільки років я очікую лише на тебе! Кожна ніч мені здається чудовою лише тому, що я бачу тебе. Кожен мій сон щасливий, бо у ньому є ти. Кожна моя думка про тебе! А ти мої почуття, мою молодість приносиш у жертву моїй матері, яка нічого тобі не змогла дати, окрім нещастя і прокляття.
        Венчеслав уважно дивився на дівчину:
        — Так, я проклятий. Є люди, які чекають на смерть як на звільнення, а я змусив себе жити. Смерть для мене — це покара. Я люблю тебе і не хочу, щоб на тебе перейшло моє прокляття.
        — Венчеславе, це все розмови. Ти єдиний, хто мене любив і любить. Ні мати, ні батько, ні брат мене ніколи не любили…  — вона обняла Венчеслава.  — Чому ти не покинеш мою матір? Чому?
        — Вона так багато для мене зробила.
        — І не лише хорошого… Як ти взагалі міг у неї закохатися?
        — Зараз це вже не має значення,  — Венчеслав подивився на Вероніку.  — Ти ж знаєш, їй залишилося жити недовго. Вона останнім часом дуже ослабла і може померти від будь-якої хвороби. Не треба нічого прискорювати. Треба просто чекати, і все відбудеться само собою. Ти мене розумієш?
        — Так, але інколи мені так важко без тебе…
        — Скоро, вже зовсім скоро ми будемо разом,  — він погладив її волосся, торкнувся з ніжністю її щоки.  — Слухай, чому Морозов постійно біля тебе?
        — Венчеславе, він не залицяється до мене. Він має проблему. Обіцяй мені, що ти його не чіпатимеш.
        — Я й не збирався його займати.
        — Він прийшов сьогодні у мене просити захисту.
        — Господи, від кого?!
        — Від опирів.
        В очах Венчеслава з’явилася тривога:
        — Він про щось знає? Здогадався? Крістіна мені казала, що він вночі підходив до вас, коли ви копали яму.
        — Ні, він ні про що не здогадується. Просто циганка йому вчора навіщувала смерть від опиря і сказала, що його може врятувати жінка. За її описом — це я. Я пообіцяла Морозову, що врятую його.
        — Заспокойся, з мого боку йому нічого не загрожує. А тепер, вибач, я хочу попрацювати,  — і він ніжно поцілував Вероніку у волосся і підштовхнув до дверей. Вона пройшла кілька кроків, потім озирнулася і посміхнулася такою щасливою посмішкою, що йому на мить здалося, ніби у дверях стоїть зовсім інша дівчина… Хельге…
        III

        — Єлизавето!  — Рєпін зупинився біля ліжка і зрозумів, що дівчина ще спить. Вона ж йому казала прийти пізніше, коли сяде сонце, але він дуже поспішав прийти, щоб розповісти їй про авто, яке від сьогодні належить йому.
        Сьогодні вранці військовий старшина, побачивши арабського скакуна, все ніяк не міг у це повірити. Він обійшов коня кілька разів, вдарив його у круглі, ситі боки, погладив по гриві, а потім скочив у сідло і помчав по полю. Повернувся за годину дуже задоволений. Задоволений був і Рєпін. І хоча він також любив коней, але чи можна на коня посадити ще й жінку? Цей транспорт для однієї людини, а в нього тепер була Єлизавета.
        Військовий старшина не дуже доглядав за машиною, і тому практично всі запасні частини залишилися новесенькими. Рєпін за півдня поміняв все що міг, і тепер вони з Єлизаветою могли їхати куди завгодно.
        По обіді вони разом з військовим старшиною мили автомобіль, і Рєпін знову дивувався, звідкіля взялася пляма крові перед заднім сидінням. Хм, до речі, й зараз, проходячи через веранду, Рєпін знову побачив на підлозі такого ж розміру пляму від крові, як і в машині, і відразу пригадав величезну валізу, яку Єлизавета вчора втягла в авто і яку потім він ледве доніс сюди, на веранду, і саме на цьому місці поставив. Може, ця кров витекла з валізи?
        «Щось тут не так,  — подумав Рєпін.  — Спробую-но я оглянути цю валізу, поки Єлизавета спить…»
        Він підвівся, зробив кілька кроків, але несподівано відчув, що дуже хоче спати. «Нехай, подивлюся якось потім…» — подумав Рєпін, сідаючи в крісло попід самими дверима Єлизаветиної кімнати, а коли за якийсь час він прокинувся, в кімнаті було вже зовсім темно. «Мабуть, година десята»,  — подумав Рєпін, дістав сірники з кишені, запалив свічку і підійшов до ліжка Єлизавети. Вогонь освітив прекрасне обличчя дівчини, і Рєпін мимоволі замилувався. Вона, ніби відчувши його погляд, розплющила очі:
        — Ви вже прийшли, Сашко? Давно?
        — Не дуже. Як вам спалося?
        — Мене розбудив ваш погляд.
        — Я дуже шкодую, що не дав вам виспатися.
        — Ні-ні! Я дуже довго спала, тому вдячна, що ви мене збудили.
        — Ви були наче спляча красуня!
        — А тут з’явився принц, який своїм поцілунком зняв з мене чаклунський сон.
        — Ваш принц не сміє вас поцілувати без вашого дозволу, а ви не розмовляєте уві сні.
        — Сашко,  — спершись на лікоть, вона пильно глянула йому у вічі. — Пообіцяйте, що цієї ночі ви не відійдете від мене ні на крок.
        — Я вам це пообіцяв ще того вечора, коли ми познайомилися.
        — Мені це приємно чути, але тоді ви ще нічого не знали про мою таємницю, але тепер ви її знаєте і можете бути вільним від своєї клятви.
        — Я готовий поклястися вам у вірності і сьогодні, бо люблю вас понад життя.
        Єлизавета вдячно потиснула руку Рєпіна, і у відповідь він обпік її руку пристрасним поцілунком. Вона посміхнулася:
        — А тепер зачекайте на мене в кабінеті. Це остання кімната праворуч по коридору, а я причепурюся. І ще. Ви пам’ятаєте оту мою важку валізу, яку ми разом привезли в авто?
        — Так, я ніколи не бачив таких великих валіз.
        — Прошу, пошукайте у ній портмоне з грошима. Вони нам сьогодні знадобляться.
        — Я маю гроші.
        — Олександре, для мене пошукайте. Я впевнена, що ви не носите з собою всі ваші гроші. Тож зробіть цю послугу для мене.
        Валізу він знайшов у сусідній кімнаті, підняв її вгору і знизу побачив пляму, схожу на плями у машині та на веранді, але у самій валізі крові не було. Там лежали бронзові скульптури від плафонів для електричного освітлення, одяг, книжки, важкий гаманець з золотими червінцями і портмоне, набите великими грошовими купюрами.
        Вже виходячи, Рєпін раптом зупинився — на запиленій підлозі кабінету він побачив сліди босих ніг. Хто ж заходив сюди та ще й босий, адже Єлизавета жила без служниці? Рєпін подивився, куди ж ведуть ці сліди, і побачив, що цей хтось походив по кімнаті, переступив його, Рєпіна, і пішов далі.
        «Хм,  — подумав Рєпін,  — Єлизавета після того, як прокинулася, відразу пішла до ванної кімнати, а отже, сюди не заходила. Я б це почув. Хто ж це був?»
        Він знову повернувся до валізи і оглянув її. Зсередини вона була мокрою. Складалося враження, що хтось зовсім нещодавно мив її. Рєпін провів пальцем по бронзових скульптурах — вони були запилені, потім підвівся, швидко зайшов до бібліотеки і, запаливши світло, відразу побачив три підставки для електричного освітлення, та лише на одній була бронзова скульптура, дві інші були відкручені. Круглі, блискучі отвори, на яких не було жодної порошинки, контрастували з іншими предметами, вкритими товстим шаром пилюки.
        «Значить, хтось, поки я спав, відмив кров у валізі і поклав туди бронзові скульптури та різний дріб’язок,  — розмірковував Рєпін.  — Але хто? Ні чужих людей, ні прислуги в домі немає. Отже, це була Єлизавета. Але навіщо? Задля чого? І що це за кров?..»
        — Ми маємо йти,  — Єлизавета нечутно підійшла до Рєпіна і, пильно дивлячись йому в очі, сказала: — А про валізу забудь. Її не було.
        І тієї ж миті з голови Рєпіна зникли всі роздуми про валізу, пляму крові, бронзові скульптури…
        — Ну от, тепер все гаразд,  — заспокоєно сказала Єлизавета.  — І ми підемо на панахиду.
        — На панахиду?!
        — Ви забули, що сьогодні панахида по дружині генерала Шеншина? Нам треба піти туди обов’язково. Точніше, не нам, а мені. А ви мене супроводжуватимете, адже пообіцяли.
        — Звичайно!
        — Але якщо там буде мій батько, то не треба постійно стояти біля мене. Я хочу з ним поспілкуватися. Повинен же він колись пробачити мене…
        …Рєпін хотів машину поставити подалі від будинку, але Єлизавета наказала:
        — Машина стоятиме тут,  — і вказала на місце біля чорного входу. Таке незручне місце могла вибрати лише жінка, яка ніколи не сиділа за кермом і навіть не уявляла, наскільки це небезпечно, адже дорога тут круто йшла вниз, і якщо врахувати ожеледицю, то легко можна було передбачити наслідки. Проте Рєпін, який біля Єлизавети вже остаточно втратив будь-яку здатність думати самостійно, все зробив так, як вона наказала.
        Біля чорного входу стояла ще одна машина, і, судячи з того, як уважно людина за кермом спостерігала за вулицею, вона була поліцейським. Інший чоловік у цивільному ходив поміж тими, хто прийшов на панахиду. Обом здавалося, що ніхто їх не помічає. За якийсь час під’їхала ще одна машина, і з неї вийшов генерал-лейтенант Русецький, батько Єлизавети, але до нього Єлизавета підійшла лише в квартирі Шеншиних і саме тоді, коли довкола нього було багато знайомих. Генерал на мить розгубився, але не став на людях з’ясовувати стосунки з дочкою і зробив вигляд, ніби приїхав разом з нею. Та щойно вони на кілька хвилин залишилися самі, сердито запитав у Єлизавети:
        — Як ти наважилася підійти до мене?!  — та відповіді не почув, бо цієї миті до них підійшла дружина генерал-губернатора Москви і, посміхаючись, сказала:
        — У вас просто чарівна донька, генерале!
        — Дякую, Катерино Іванівно,  — Русенький шанобливо поцілував руку жінці, і далі вони продовжили світську розмову ні про що.
        А Єлизавета тим часом, слухаючи їх упіввуха, оглядала кімнату, та ось її очі зупинилися на вікні і посмішка зійшла з вуст.
        Вона пригадала, що тієї ночі воно було запнуте чимось яскраво-екзотичним, з китицями і китайськими ієрогліфами. Єлизавета побачила цю тканину саме тієї миті, коли розрубувала дружину генерала Шеншина. Потім вона весь час згадувала цю тканину і не могла зрозуміти, чому вона закривала вікно лише частково і знаходилася за склом. Абсурд якийсь! Сьогодні на цьому вікні висять білі портьєри…
        …Єлизавета підходила до знайомих і вже дізналася про кілька версій цього жахливого вбивства. Потім, навіть не бажаючи особливо цього, дізналася, де саме зупинилася у Петербурзі Віка і чому їй не дозволили приїхати на похорон матері. Але все це Єлизаветі було не дуже цікаво. Їй не давала спокою екзотична тканина на вікні, і коли вона підійшла до генерала Шеншина, то ніби випадково запитала про чудові китайські чи корейські відрізи матерії, які їй нещодавно показувала Віка, але генерал цього чомусь не пригадав. Що ж це могло бути?!
        Думки Єлизавети перебив батько:
        — Тебе, до речі, запитувала по телефону Марія Іллівна.
        — Вона розмовляла з тобою, тату?
        — Ні, зі служницею, яка сказала, що дала Марії Іллівні телефонний номер твоєї тітки.
        — Вона не казала, чому шукає мене?
        — Ні, а ти хіба не знаєш, що вона зникла?
        — Як зникла?!
        Хоча довкола них нікого не було, Єлизавета знала, що батько розмовляє з нею лише тому, що є етикет і не можна стояти мовчки.
        — Марія Іллівна жила на цьому поверсі, у квартирі навпроти, разом з грекинею Аріадною Теодофілос, коханкою генерала Шеншина. Незручно про це говорити, але після того, як власна дочка стала повією, вже про все можна говорити. Генерал Шеншин збирається після похорону одружитися з Аріадною.
        Єлизавета напружилися: «Отже, вона в кімнаті була не сама і є ще один свідок…» А вголос промовила:
        — Ваша дочка стала не повією, а жертвою зґвалтування.
        Генерал зблід.
        — Як — зґвалтування?!
        — Я не наважилася тобі відразу написати про це, а коли ти приїхав, я вже була вагітна. Вислухати мене ти не захотів…
        За кілька хвилин генерал з вродливого, стрункого, хоча й у літах, чоловіка перетворився на розбитого старого діда зі сльозами на очах.
        — Тебе зґвалтували? Над тобою познущалися? Хто посмів?!
        — Тату, заспокойся! Тут не місце. Він буде покараний!
        — Я… я…
        — Тату, до нас ідуть…
        Генерал Русецький виструнчився, з його очей зникли сльози, в голосі знову з’явилася сталь, але Єлизавета відчула, що він вже ніколи не буде таким, як раніше. Проте їй було байдуже.
        До них підійшов Аблаутов, і Єлизавета простягла руку для поцілунку.
        — Панахида — це одне з місць, Василю Степановичу, де ще можна зустріти достойне товариство.
        Генерал уважно подивився на Аблаутова:
        — Нас все роз’єднує, лише смерть знову з’єднає.
        Схоже було, що після розмови з Єлизаветою генерала дратували всі чоловіки. Він відчував якусь незрозумілу провину перед дочкою, і вона ставала все нестерпнішою.
        — Богдане Івановичу, я підійду до генерала Шеншина, йому зараз потрібна підтримка друзів, а вас залишаю з моєю дочкою. Сподіваюся, ви знайдете, про що поговорити, поки я повернуся,  — генерал відкланявся і пішов, а Аблаутов повернувся до Єлизавети і відразу опинився у сяйливому промінні її очей. Перед ним стояла справжня красуня.
        — Єлизавето Василівно, чи добре ви знали цю родину? Це не допит. Я просто намагаюся ліпше ознайомитися з ситуацією.
        — Я розумію і чим зможу, тим вам допоможу. Ви, мабуть, знаєте, що мій батько і генерал Шеншин — друзі юності, разом служили.
        — А ви — з Вікторією?
        — На жаль, в нашому віці різниця навіть в один рік має велике значення, тож сподіваюся, що наша дружба ще попереду.
        — Єлизавето Василівно, може, ви знали когось, хто хотів зла цій родині? Для нас важлива будь-яка інформація.
        — Богдане Івановичу, я й сама хотіла б це знати, але боюся, ви мені зможете розповісти значно більше, аніж я вам. Ходила я сюди рідко, а зі знайомими Шеншиних спілкувалася, мабуть, ще рідше.
        — І все ж я хочу, щоб ми поговорили з вами про Шеншиних. Може, я вам набридаю, але це дуже важливо. Назвіть час і місце нашої майбутньої розмови.
        — Не наважуся відмовити, але в такому разі це краще було б зробити сьогодні ввечері, якщо ви маєте час. Завтра я хочу їхати до Петербурга до своєї хрещеної матері. Якщо я не встигну зібратися і поїхати, то батько може передумати і не відпустити мене.
        — Чудово! Я тут не сам. Ми могли б зайти до Орлових. Сергій Олексійович і Інна Іванівна зі мною. Ми можемо поїхати разом.
        — Я дуже рада, бо давно хотіла погостювати в Орлових, але зараз не можу залишити батька. Я до вас приєднаюся згодом, після панахиди, якщо не буде надто пізно.
        — Для нас — ні! Але для такої молодої і красивої дівчини, як ви, це може бути небезпечно.
        У відповідь Єлизавета посміхнулася по-дитячому наївно і лукаво:
        — Богдане Івановичу, ви наче не знаєте, що будинок мого батька зовсім близько звідси.
        — Тоді — до зустрічі! — і Богдан Іванович, вдруге торкнувшись її руки своїми губами, несподівано спіймав себе на думці, що був би щасливий робити це щодня і не лише на людях.
        Єлизавета легко знайшла батька і взяла його за руку:
        — Тату…
        В голосі Єлизавети чулося щось настільки беззахисне і дитяче, що у Василя Степановича стиснулося серце.
        — Тату, мені погано.
        — Зараз, зараз… Тобі треба відпочити. Я води тобі принесу. Ходімо я тебе посаджу.
        — Тату, мені незручно. Там багато людей.
        — Ні, ми зайдемо до сусідки Шеншиних, Аріадни. Там ти зможеш навіть полежати. Господи, як ти змінилася!
        — Не переймайся так, тату. Ми з тобою щось придумаємо. Ти ж у мене найкращий за всіх. А найголовніше, що ми знову разом.
        Двері сусідньої квартири відчинив поліцейський у штатському. Побачивши генерала, він відразу пропустив його:
        — Прошу, Василю Степановичу.
        На голоси вийшла Аріадна.
        — Я хотів би вас познайомити з моєю дочкою. Це — Єлизавета!  — сказав Русецький.  — Я залишу її у вас. Вона щось не дуже добре себе почуває. Сподіваюся, у вас їй стане ліпше,  — і генерал, повернувшись, пішов до дверей.
        Аріадна посадила Єлизавету на диван і подала склянку червоного вина, розбавленого водою. Від східних солодощів гостя відмовилася. Подальша їхня розмова була легкою і невимушеною.
        — У тієї, що приходила, був такий точнісінько, як у вас, приємний голосочок, наче срібною ложечкою по кришталевій склянці. Ну, просто не відрізниш!
        У відповідь на слова Аріадни Єлизавета сміялася кришталевим дзвіночком, і її голос, який викликав спочатку таку страшну асоціацію у Аріадни, починав жінці все більше подобатися, а образ вбивці, що стояв за цим голосом, змінювався на образ доброї і беззахисної північної красуні Єлизавети.
        …Рєпін походжав біля свого автомобіля і почував себе дуже незручно. Панахида вже закінчилася, і всі, окрім близьких родичів і підлеглих генерала Шеншина, розійшлися. А він все стояв на вулиці, чекаючи на Єлизавету. Вона вийшла нескоро і разом з батьком, але рушила не до Рєпіна, а до автомобіля генерала. З вікна Єлизавета непомітно махнула Рєпіну рукою, мовляв, їдь за мною.
        З батьківського дому вона вийшла скоро, пояснивши свій поспіх побаченням з Аблаутовим.
        — Сашко, їдемо до мене. Я дуже втомилася…
        У Єлизаветиному будинку Рєпін відчув, як у нього замакітрилося в голові, з’явилася слабкість у ногах, і господиня посадила його на диван. Останнє, що він запам’ятав, це — доторк її холодної руки до його гарячого чола.
        …Автомобіль Єлизавета залишила недалеко від будинку Шеншиних у такому місці, де він нікому б не впадав в око. Звідси, через прохідні двори, до будинку Орлових було не більше ста кроків, а до будинку Шеншиних — трохи далі.
        У Орлових її зустріли з радістю. Запитання Аблаутова стосувалися в основному спільного кола знайомих Шеншиних і Русецьких. Єлизавета характеризувала всіх, як і слід вихованій панянці, доброзичливо і позитивно.
        Аблаутов був у захваті від її щирості та природності, а Інна Іванівна усім своїм жіночим єством зрозуміла, що не треба надовго залишати генеральську дочку в центрі чоловічої уваги.
        — Богдане Івановичу,  — звернулася вона до Аблаутова,  — як вам не соромно мучити це чарівне створіння! Я повинна вирвати його з ваших пазурів. Ми зараз підемо до моєї кімнати, і, сподіваюся, ні ви нам, ні ми вам заважати не будемо.
        Коли вони піднялися до кімнати, Інна Іванівна посадила Єлизавету в м’яке крісло, а сама сіла навпроти. Світло торшера падало трохи навскоси, чудово освітлюючи бездоганні риси обличчя Єлизавети Русецької, і Інна Іванівна не виявила на ньому жодного недоліку. Несподівано довгі вії Єлизавети ворухнулися, як щупальця восьминогів, і Інні Іванівні здалося, що вони видовжилися, обхопили її і ось-ось задушать. В очах жінки з’явився якийсь туман, вона хотіла струснути головою, щоб його розвіяти, але її голова, ледь доторкнувшись власного плеча, застигла у якомусь напівсні-напівмаренні…
        Єлизавета швидко добігла до свого авто, відчинила задні дверцята і переодяглася у валянки та старе пальто прислуги, взяті з тітчиного дому, а потім накинула на себе темно-вишневу шаль. Задоволена, що вклалася у відведений на це час, побігла до під’їзду будинку, що прилягав до будинку Шеншиних, де на четвертому поверсі, у кімнаті поряд з квартирою коханки генерала Шеншина, сидів поліцейський. Валянки і пальто Єлизавета кинула під сходами, накинула на голі плечі шаль і піднялася з чорного ходу на четвертий поверх. Тут вона знайшла електропровід і одним рухом руки вирубала електричне світло. Тихо, як кішка, підійшла до дверей і прислухалася: вона знала, що поліцейські обов’язково кинуться з’ясовувати причину відсутності світла. І не помилилася. Кроки наблизилися до дверей. Поліцейський запалив лампу і відчинив двері. Біля порога лежала гола жінка. Темно-вишнева шаль ледь-ледь прикривала її груди. Поліцейський розгублено постояв біля жінки, потім підняв її, заніс до кімнати, а сам повернувся за лампою. Про вимкнене світло він вже забув, а коли підійшов до дивана, то жінки вже не побачив. Нажаханий
поліцейський потягся за наганом і раптом відчув легкий доторк жіночої руки до свого плеча. Він повернувся і побачив прекрасне жіноче обличчя.
        — Хто ви?..  — Поліцейський так і не почув відповіді, отримавши страшний удар в обличчя. Він упав, а жінка підхопила його й, розбивши лампу об стіл, уламком скла провела по чоловічій шиї…
        Кожен ковток крові здорового, дужого тіла додавав їй енергії. Напившись, вона відкинула вбік тіло поліцейського і вийшла з квартири у коридор. Тут, біля сходів, у неї лежали валянки, пальто і якийсь важкий закривавлений клунок. Переодягнувшись, Єлизавета рушила в кінець коридору до сходів, що вели на горище. Було вже дуже пізно. Весь будинок спав. Єлизавета підійшла до дверей горища і побачила замок, але не морочилася з ним, а просто одним помахом руки вибила двері й вийшла на горище, потім по даху спустилася на карниз і тепер була в двох кроках від спальні Теодофілос.
        …Аріадна готувалася до сну і стояла оголена перед дзеркалом. Вона зі страхом розглядала власне тіло, вишукуючи все нові й нові зморшки на обличчі, шиї, животі. Це був вічний страх всіх східних жінок перед ранньою старістю. Раптом Аріадна почула, як хтось легенько стукнув по віконному склу. Вона накинула халат і, розсунувши штори, закам’яніла на місці.
        На підвіконні, з зовнішнього боку, лежала закривавлена голова її служниці Марії Іллівни. Аріадна покликала поліцейського, але він не відгукнувся. Побачивши світло в кухні, Теодофілос побігла туди, але коли відчинила двері навстіж, то крикнути вже не змогла. Поліцейський, який повинен був її охороняти, був прибитий набором кухонних ножів до дверей. Капала кров… З проламаного вікна дув холодний вітер. Аріадна закрила очі рукою. Їй стало холодно і моторошно. А коли вона почула ззаду чиїсь кроки, то миттєво все зрозуміла і навіть не озирнулася…
        …Інна Іванівна з Єлизаветою спустилися у вітальню до чоловіків. Відчувалося, що тут щойно була гаряча дискусія, яка припинилася лише з їхнім приходом.
        — Мені час іти. Я прийшла попрощатися,  — прозвучав срібний голос Єлизавети.
        — Ми вас проведемо, Єлизавето Іванівно.
        — Дякую, не треба. Мене чекає за рогом камердинер мого батька. Я й так у вас засиділася.
        — Так, зараз вже п’ята година,  — сказав Аблаутов. Він зробив ще одну спробу провести панянку додому, але вона знову відмовилася. Проводжати її у двір вийшли всі. Єлизавета махнула їм рукою і швидко побігла до машини…
        — А де Кримський-Корсаров?  — запитала Інна Іванівна.  — Він же до нас сьогодні обіцяв прийти.
        — Він і прийшов,  — засміявся Буревий,  — але відразу зник.
        — Тут справа складніша,  — обличчя Аблаутова було напружене.
        — Йому стало погано. Здається, він захворів,  — підхопив Буревий, який вже здогадався, що не треба розповідати Інні Іванівні про те, що Кримський-Корсаров, ідучи до Орлових, побачив на вулиці дівчину у вишневій шалі і впізнав у ній убивцю Шеншиної зі свого сну.
        Орлов обняв дружину за плечі і запитав:
        — Ну, як тобі дочка генерала Русецького? Нас вона просто полонила і зачарувала.
        — Так, вона й справді гарна.
        — А про що ви так довго розмовляли?
        — Ти знаєш, не можу пригадати, але було дуже приємно і цікаво. Та чомусь жодного слова не пригадаю. Ну, просто жодного!..
        IV

        — Я полила троянду,  — на Венчеслава дивилися сумні очі Крістіни.
        — Дякую, люба, але це могла б зробити і служниця. Не завдавай собі клопоту. Мені здається, останнім часом ти не дуже добре себе почуваєш.
        — Все гаразд, Венчеславе. Це, мабуть, нерви. Але нічого. Ось поїду в Асипіківське і трохи розвіюся. До речі, й над книгою попрацюю. Треба записати приклади білоруського діалекту. Ти ж знаєш, герої моїх оповідань вживають деякі білоруські слова…
        Венчеслав посміхнувся. Крістіна була дуже здібною до мов і настільки добре вивчила російську, що почала по-російськи писати прозу. А тепер вивчає білоруський діалект і переконує його, Венчеслава, що цей діалект може бути повноцінною мовою. Але це пусте. Головне, щоб вона про це нікому з його гостей не говорила. Її не зрозуміють і не захочуть зрозуміти, бо, що б не казала Крістіна, є лише одна повноцінна мова з усіх слов’янських — російська. А все інше — це діалекти російської: білоруський, український…
        — На котру годину приїде таксомотор?
        — На четверту. Ти навіть зможеш мене провести.
        — Обов’язково, Крістіночко. Може б, ти не поспішала так? Чому це треба робити саме сьогодні?
        — Та ні, я вже зібралася…
        Насправді вона й сама не змогла б відповісти — чому їде до Асипіківського так терміново і саме сьогодні, адже планувала поїздку десь за два місяці, та в останні два дні її щось тягне в цю поїздку з неприродною силою…
        Одягнена по-дорожньому Крістіна вийшла з замку на світанку. Слідом за нею служниця винесла валізи і поклала їх до автомобіля. Венчеслав поцілував дружину по-російськи тричі і посадив до авто. А коли воно поїхало, Боголюбський, навіть не заходячи до замку, став посеред двору, зосередився і, відчувши порух вітру, почав говорити замовляння:
        — О Велика Пані, о тітко семи Панів, сестро батька їхнього, Великого Пана! Стоять у тебе сім колисок, і сім немовлят лежать у них. Найкращі за всіх вони, ці маленькі Паненята. Всім на радість їхній прихід, їхня поява, лише Крістіна Вельф одна не любить їх, лише Крістіна Вельф вважає, що вродливіша за них, розумніша за них, дужча за них. Так покажи ж, Велика Пані, хто вродливіший, дужчий, розумніший за Крістіну Вельф…
        Довго так говорив Венчеслав, і вітер все посилювався і посилювався з кожним його словом, кружляв довкола і піднімався все вище і вище, аж поки долоні Венчеслава не відчули знайоме тепло. Це невидимі астральні промені пройшли крізь них. І Венчеслав зрозумів: Велика Пані, сестра Великого Пана, тітка маленьких Паненят (як називали в південній магії дитячі хвороби), почула його…
        Навчаючись у берлінському університеті, Венчеслав бачив, як захворів на кір його однокурсник, кавказець за походженням. І тоді його приятель, також кавказець, взявся за лікування. Він завісив вікна червоною тканиною, приніс білого барана, якого обв’язав червоною стрічкою, і три дні сидів біля ліжка хворого, співаючи магічні тексти, у яких називав кір «червоними Паненятами». Тушинець дякував цим червоним Паненятам за те, що вони, такі розумні, красиві, сильні, завітали до цього дому, і просив їх не залишали на тілі його друга слідів…
        Третього дня хворий вже одужав і ніщо не свідчило про хворобу. Лікарі дивувалися, адже їм здавалося, що дев’ятнадцятирічний студент був на порозі смерті, а тут такий несподіваний результат. А приятель хворого розповів здивованому Венчеславу про те, що кавказці мають власну тисячолітню магію, і продиктував текст магічного замовляння проти кору…
        — Отже, Крістіні зосталося жити недовго,  — подумки констатував Венчеслав. Він сьогодні вперше використав у своїй магічній практиці кавказьке замовляння, і сили зла почули його…
        V

        — Схоже, Кримський-Корсаров був правий,  — цими словами Аблаутов зустрів Орлова у своєму кабінеті.
        — І в чому ж він був правий?
        — У тому, що боявся. Ви пам’ятаєте, як він вчора увечері тремтів, коли прийшов до вас і розповідав, що бачив жінку зі свого сну на нашій вулиці.
        — Звичайно, пам’ятаю. Його страх був приводом для ваших жартів.
        — Я так само жартував, але даремно…  — І несподівано Аблаутов запитав у Орлова: — Ви пам’ятаєте ту нашу розмову в цьому кабінеті, коли принесли результати експертизи і стало відомо, що в квартирі Шеншиних знайдено відбитки пальців двох осіб. Тоді ж з’ясувалося, що таких відбитків у нашій московській картотеці немає. І ми через це тоді не закінчили розмову. І дарма!
        — Я добре пам’ятаю, що ви тоді почали говорити про опирів.
        — Так, саме так! Пам’ятаєте, я казав, що коли розповім про це комусь з наших співробітників, то мене якщо не засміють, то засумніваються у моїй психічній повноцінності. Але тепер я вже переконаний: в нашому місті з’явився опир! І цей опир — жінка. А ситуація виглядає так: молода красива жінка отруїлася, у напівмаренні, нічого не тямлячи, вийшла на вулицю, потім впала на дорозі і опритомніла вже у лабораторії професора Лозинського. І він же став її першою жертвою, а другою стала професор математики Іванова. У любовних списках Лозинського й Іванової не збігається жодне прізвище, але і там, і там діяла саме ця жінка, оскільки знайдені речові докази її перебування у них. До речі, пам’ятаєте ту калюжу крові й слизу біля свого під’їзду, про яку ви мені розповідали. Так от, експертиза довела, що слина з квартири Іванової і слиз із калюжі біля вашого під’їзду належать одній людині. Це — складові однієї картини. Жінка, яка вбила Лозинського, прийшла потім до Іванової, доказом чого є шуба, шапка і чоботи Лозинського у її домі.
        Очі Орлова були широко відкриті:
        — А аналіз крові?
        — Група крові збігається як з групою крові Іванової, так і з групою крові Лозинського, тобто дві крові змішані.
        — Отже, Богдане Івановичу, третьою жертвою, мабуть, варто вважати того візника, який нас з Інною Іванівною довіз додому, а потім підібрав цю жінку.
        — Швидше за все так і є, а вже після цього починається полювання на свідків. Спроба вбити Віку Шеншину закінчилася вбивством її матері та служниці. Марія Іллівна, яка впізнала вбивцю і шантажувала її, була також вбита. І нарешті — два поліцейських і Аріадна Теодофілос. В кожному з цих вбивств вражає сила убивці. Лозинський і Іванова навіть не намагалися чинити опір. Двометровий візник також не зміг її побороти. Служниця була проколота оленячим рогом наскрізь, і, судячи з усього, її з нелюдською силою було просто кинуто на цей ріг. Шеншину було розрізано так легко, наче шматок м’якого масла. У поліцейського в квартирі поряд з квартирою Шеншиних від удару в обличчя був переламаний шийний хребець і розбита лобна кістка. Іншого поліцейського у будинку Теодофілос було прибито дюжиною ножів до кухонних дверей. Три ножі пробили череп.
        — Неймовірно!
        — І я не повірив би, якби сам цього не побачив. Та й Аріадна Миколаївна була вбита не менш жорстоко. У неї, як і в Марії Іллівни, відірвана голова.
        — Як відірвана?!
        — Не відрубана, як у Шеншиної, а відірвана. Коли все проаналізувати, то можна зробити висновок, що вона вбиває не лише задля крові, а й для того, аби позбутися свідків.
        — Ви ж казали, що знайдені відбитки пальців належать двом особам.
        — Відбитки пальців — це вже не загадка, а ключ до загадки. Ми отримали інформацію з Петербурга. Ці відбитки належать двом дуже відомим грабіжникам, яких вдалося заарештувати лише одного разу. Вони хатні злодії. Дуже кваліфіковані. Можуть відчинити будь-який замок чи сейф, але, що найцікавіше, вони ніколи й ніде жодного разу не залишали відбитків своїх пальців і не ламали двері у квартирах, бо завжди могли їх відчинити. Одне слово, фахівці. Тож, коли ми повідомили про таку кількість відбитків їхніх пальців, то у картотеці не приховували свого подиву. Це не було на них схоже. А коли вчора на ножах знову були знайдені такі ж відбитки, то я звернув увагу на те, що один грабіжник залишає сліди чомусь лише правої руки, а другий — лише лівої.
        — Може, вони каліки?
        — В тому-то й річ, що ні! Скоріш за все, цих грабіжників вже давно немає серед живих. Напевно, вони залізли у дім опириці, щоб її пограбувати, і потрапили до її пазурів. А вже потім вона зробила собі рукавички з їхньої шкіри.
        — Але, Богдане Івановичу, якщо вона опириця, то навіщо їй влаштовувати цей маскарад з відбитками пальців, з усуненням свідків? Чи немає за цим усім якоїсь серйознішої причини?
        — Цілком імовірно! І ми рано чи пізно з’ясуємо цю причину, але ось що я ще хочу сказати. Ці грабіжники були спіймані лише одного разу, і то лише тому, що господарі несподівано повернулися додому через смерть господині…
        — Ви хочете сказати, що вони спочатку вивчають квартиру, яку збираються пограбувати? Отже, квартиру опириці вони вважали порожньою?
        — Так, Сергію Олексійовичу! І не лише вважали, а й кілька разів перевіряли — телефонували, заходили туди під різними приводами, аби остаточно переконатися, чи вдома господарі.
        — Отже, опириця живе у будинку, який тривалий час перебуває без господаря?
        — Саме так. Але тут ще одна особливість. Вони зазвичай не брали важких об’ємних речей, лише дорогоцінності, гроші, антикваріат, а для цього їм вистачало невеликого автомобіля, який вони завжди ставили недалеко від того будинку, куди збиралися залізти.
        — І ви знайшли цей автомобіль?
        — На жаль, ні. Ми навіть не знаємо, який був цей автомобіль, але я вже дав вказівку поліцейським доповідати про всі автомобілі, які вкриті триденним шаром снігу.
        Орлов підвівся і пройшов по кімнаті:
        — Мені не дає спокою те, що опириця якимсь чином дізналася про наш план заховати Віку Шеншину з матір’ю в мене на дачі.
        — Якраз це могло бути випадковістю. Але, на щастя, Віка Шеншина сама додумалася поїхати до Петербурга. І, судячи з усього, Кримський-Корсаров справді бачив віщий сон. Пам’ятаєте його переляк, коли він, ідучи до нас, на вулиці побачив жінку у темно-вишневій шалі і впізнав у ній жінку-опирицю зі свого сну? Так от, у кімнаті, де був убитий поліцейський, ми знайшли саме темно-вишневу шаль.
        — Богдане Івановичу, ніякого віщого сну Кримський-Корсаров не бачив.
        — Як не бачив?!
        — Все дуже просто. Те, що він вважає сном, насправді відбувалося в реальному житті. І у вікні він бачив те, що там і відбувалося.
        — Дозвольте, у якому вікні?
        — У вікні Шеншиних.
        Аблаутов недовірливо подивився на Орлова.
        — Так-так! Адже він — сомнамбула, сновида. І навіть сам про це не здогадується. Тієї ночі, ідучи по карнизу, а його номер у готелі знаходиться на тому ж поверсі, що й квартира Шеншиних, він на власні очі побачив сцену вбивства і запам’ятав обличчя вбивці, а потім впізнав її на вулиці.
        — Тепер я все розумію. Але ж Кримський-Корсаров бачив цю жінку і у Великому театрі на виставі «Кармен»!
        — Під час прощальної вистави Шнелінгер?
        — Так! Він показав на цю жінку, але нею виявилася дружина генерал-губернатора, хоча цілком можливо, що вона могла просто зайняти те місце, де Кримський-Корсаров побачив перед тим вбивцю. Там було багато жінок. Занадто багато. А побачивши дружину губернатора, Кримський-Корсаров не став твердити, що це саме вона. Він просто розгублено прошепотів: «Мені здалося, що вона щойно тут стояла…»
        — А шкода, що ми вчора не надали його словам ніякого значення і не посилили охорону Теодофілос.
        — А ви знаєте, Богдане Івановичу, що Кримський-Корсаров бачив не лише цю опирицю, а й опиря. Але це — річ делікатна і мені би не хотілося потрапити в незручну ситуацію, розповівши вам те, що я знаю.
        — Сергію Олексійовичу, я думаю, нам давно вже не треба переконувати один одного у тому, що все, про що ми тут говоримо, залишиться поміж нами.
        — Гаразд. Я зрозумів. Кримський-Корсаров бачив у своєму сомнамбулічному сні, як Венчеслав Боголюбський висмоктував кров з якоїсь молодої жінки і в цьому йому допомагала дружина.
        — Та-ак! А ви самі у це вірите?
        — Я маю для цього дві причини.
        — Сподіваюся, вони достатньо переконливі?
        — Не знаю, як для вас, а для мене цього цілком достатньо. Нагадаю, Кримський-Корсаров був тоді у будинку Боголюбських і побачив там «уві сні» одного нашого колегу в досить пікантній ситуації з молодим гусаром. Це було у тому ж «сні», в якому він побачив Венчеслава, який смокче кров з жінки. Кримський-Корсаров назвав і партнера цього письменника. Буревий без особливих труднощів впізнав у ньому одного молодого гусара. Це видається досить достовірним, адже, як з’ясувалося, Кримський-Корсаров навіть не здогадувався про потаємні еротичні пристрасті нашого колеги.
        Аблаутов зацікавлено слухав.
        — Це вже цікаво. А який ваш другий аргумент?
        — Про другий я міг би промовчати, адже для людини вашого фаху те, що я скажу зараз, не може мати сили доказу. Річ в тому, що під час спіритичного сеансу душа однієї близької мені жінки повідомила, що вона стала жертвою опиря і що ним був Венчеслав Боголюбський.
        — І, звичайно ж, інформація, яку ви отримали під час спіритичного сеансу, передувала інформації Кримського-Корсарова?
        — Так, саме так.
        — Сергію Олексійовичу, я збираюся завтра їхати до Петербурга. Чи не могли б ви відкласти всі ваші московські справи і днів на десять також поїхати до Петербурга.
        — А, знаєте, ми з Інною Іванівною також їдемо до столиці.
        — Ви візьмете мебльовані кімнати?
        — Ні, у Інни є у Петербурзі невеличка квартира, але нас запрошено у гості.
        — І в кого ж ви гостюватимете?
        — Ми вже отримали запрошення від Венчеслава Боголюбського.



        Розділ шостий[Розділ п'ятий у паперовій книзі відсутній — прим. конвертувальника ]

        I

        Поїзд «Москва — Петербург» запізнювався майже на дві години. Колії були засипані снігом, і тепер їх розчищали. Хорунжий Рєпін цьому дуже зрадів, адже у нього в машині спала Єлизавета, а він напередодні роздумував над тим, як її, сплячу, непомітно завести до вагона першого класу і посадити там у двомісне купе. «Я ж їй казав,  — думав Рєпін,  — що не треба цього робити. Можна ж було поїхати машиною, але вона не погодилася…»
        — Рєпін!  — хорунжий озирнувся на ніжний дівочий голос. Це була Єлизавета, яка щойно прокинулася.
        — Поїзд запізнюється.
        — Це дуже добре, тобі не доведеться заносити мене до поїзда.
        — Але ж і до Петербурга поїзд приїде на дві години пізніше…
        Рєпін і Єлизавета зайшли до свого купе, і хорунжий полегшено зітхнув. Поїзд нарешті рушив і почав набирати швидкість. Сутеніло. Рєпін вийшов у коридор викурити сигару і несподівано побачив серед пасажирів Буревого і Кримського-Корсарова. Була тут також і Холодова зі служницею. Ідучи назустріч Буревому, крізь відчинені двері Рєпін побачив подружжя Орлових і привітався з ними, а потім підійшов до Буревого і Кримського-Корсарова.
        — Я знову її бачив,  — почув він схвильований голос Кримського-Корсарова,  — з вікна ресторану.
        — Як же ви могли роздивитися її крізь таку хуртовину?  — допитувався Буревий.
        — Ні, обличчя я не бачив, але у мене було відчуття, що це саме вона, навіть не відчуття, а якийсь внутрішній голос.
        — Максиміліане Олександровичу, розкажіть про все це Аблаутову. Він у сусідньому вагоні.
        — Я пішов би, але не хочеться одному йти.
        — То візьміть з собою Орлова.
        — Не хочу. Він сидить у купе з Інною Іванівною, а вона щось не в гуморі.
        Цієї миті до вагона зайшов Аблаутов з повновидим бородатим чоловіком, так само рудим, як і Кримський-Корсаров, і чимось на нього дуже схожим. Буревий засміявся:
        — Богдане Івановичу, а ми якраз про вас щойно говорили.
        — І чому ж ви мене згадали?
        — Та ось Максиміліан Олександрович доводить нам, що бачив ту саму жінку тут, на вокзалі.
        — Точніше, не побачив, а відчув її присутність. Розумієте, ця жінка йшла попереду мене і я не бачив її обличчя, але чомусь зразу відчув, що це — вона.
        Аблаутов слухав його серйозно і зосереджено.
        — Максиміліане Олександровичу, як вона була одягнена?
        — Чи то пальто, чи то шуба.
        — Яка?
        — Цього я не можу сказати точно. Була хуртовина, і я не помітив.
        — А що було в неї на голові?
        — Не пам’ятаю,  — Кримський-Корсаров вже нервував.  — Я ж кажу, що стояв біля запітнілого вікна ресторану і раптом відчуваю: вона пройшла попід вікнами вагону….
        — Максиміліане Олександровичу, я вам вірю. Більше того, я навіть не сумніваюся, що це було саме так. А отже, нам треба бути обережними. Я вас дуже прошу перейти в одне купе з моїм колегою, слідчим Ігорем Олеговичем, людиною неймовірної фізичної сили. З ним будете почувати себе надійніше, а я перейду до вашого купе. Влаштовує?
        — Так, дуже,  — в голосі Кримського-Корсарова відчулося полегшення.
        — Тоді Ігор Олегович Бестужев до ваших послуг,  — і рудобородий чоловік простяг Кримському-Корсарову свою велику і сильну руку.
        Вже ідучи до купе, Кримський-Корсаров уважно подивився на Рєпіна з сигарою:
        — А я вас десь бачив. Десь бачив… Але, на жаль, ніяк не можу згадати…
        Рєпін був приємно подивований тим, що його запам’ятав відомий поет, який живе у Парижі і якого йому довелося побачити, та й то здаля, лише одного разу у Великому театрі.
        Рєпін пошкодував, що його вірші ще не видані окремою книгою, а то б він міг подарувати її зараз Кримському-Корсарову. Може, він рецензію надрукував би у паризькому журналі на його вірші. Треба буде поговорити про це з Орловим.
        Кримський-Корсаров з Бестужевим пішли, а Рєпін, побачивши, що Аблаутов чимось дуже стурбований і йому явно не до балачок, також пішов до себе в купе. Всі вже лягали спати…
        Несподівано поїзд зупинився, але ніхто на це не звернув особливої уваги. З’ясувалося, що знову замело снігом колії. Дехто з пасажирів вийшов з поїзда, аби подивитися, що там сталося. Вийшли й Бестужев з Кримським-Корсаровим поговорити з начальником станції, який саме вийшов на перон. А Єлизавета, яка до цього тихо сиділа в кутку і мовчки дивилася на Рєпіна, визирнула у вікно і завмерла. Вона побачила на якомусь рудобородому чоловіку таку точнісінько тканину, яка висіла за вікном у Шеншиних тієї пам’ятної ночі. Це був халат, і Єлизавета відразу все зрозуміла: той, хто стояв зараз на пероні, був і за вікном Шеншиних тоді, коли вона вбивала служницю і дружину генерала Шеншина. Ні, вона не могла помилитися. Безсумнівно, це той самий східний малюнок і ті ж китиці. Навряд чи ще в когось є такий екзотичний халат. Отже, цей чоловік бачив її і запам’ятав…
        Єлизавета скинула з себе одяг і дістала з сумки рейтузи, коротку кофтину та чобітки. Переодяглася і вийшла у тамбур. Вже тут крізь вікно вона уважно роздивилася чоловіка у халаті. Коли вона побачила, що йому стало холодно і він рушив до вагона, то легко зістрибнула зі сходинок поїзда, пролізла попід вагоном на другий бік і вже звідтіля простежила, куди він зайшов і у якому купе засвітилося вікно. Потім Єлизавета повернулася, щоб піти до вагона, але побачила селянина, який тяг за собою мішка і по-дурному посміхався до неї.
        — Що ви, панянко, тут робите? Невже не холодно?
        — А що у вас у мішку?  — запитанням на запитання відповіла Єлизавета.
        Селянин чомусь налякано озирнувся і знову тихо запитав:
        — А чому цей поїзд стоїть? Чи не шукають когось?
        — Так, шукають втеклого каторжника, але наш вагон вже перевірили.
        Селянин, побачивши солдатів, які йшли по перону вздовж поїзда, з благанням у голосі звернувся до Єлизавети:
        — Не кричіть, панянко, не кричіть!  — А потім дістав з кишені наган і притулив до її живота.  — Не рухайтеся! Я зараз повернуся і піду, а ви мовчіть!
        Єлизавета тихо прошепотіла:
        — Я не кричатиму, не бійтеся.
        Селянин, ніби виправдовуючись, сказав:
        — Я не вбивця, не злодій…
        — Що — політичний?
        — Та ні, контрабандист! Ти не бійся, панянко! Я зараз піду!
        Єлизавета несподівано нахилилася і щось почала злякано шукати у снігу.
        — Що ти там робиш?
        — Та ось перстенця загубила, золотого.
        — Пусти, я пошукаю. Я звик до темряви,  — і контрабандист, забувши про все, нахилився до рейок. Єлизавета схопила його ззаду за волосся і коліном притиснула до колії. Розгубившись, чоловік спробував повернути голову, але гострі зуби Єлизавети вже впилися у його горло. Потім, вже мертвого, вона без особливих труднощів підняла його і кинула на рейки. Перший поїзд, який сьогодні проїде по цій колії, розчавить цього йолопа,  — подумала, криво посміхаючись, Єлизавета і заховала до кишені наган вбитого контрабандиста. Потім вона знову пролізла попід вагоном і швидко піднялася у вагон.
        Нарешті сніг розчистили і поїзд рушив. Єлизавета уважно спостерігала за коридором, стоячи у тамбурі: щойно там з’явився чоловік у екзотичному халаті і рушив до туалету. Побачивши його, опириця зникла у тамбурі. А чоловік, ніби відчуваючи небезпеку, уважно озирнувся і лише після цього відчинив двері. Вже миючи руки, він помітив, як щось ворушиться за склом, і підійшов до вікна. Там і справді щось було. Він нахилився ближче і раптом подвійне вікно з дзенькотом розлетілося. Рука з вулиці з нелюдською силою вчепилася у його шию. Хруснули кістки хребта, і голова Бестужева відкинулася назад, на спину, головою донизу. Єлизавета хотіла витягнути труп крізь вікно, але було вузько і він не пройшов.
        …Кримський-Корсаров прокинувся від якогось жахливого сну.
        «Господи, чи не кричав я знову уві сні? Чи не будив Бестужева?» — була його перша думка, але супутника по купе чомусь не було у ліжку. І цієї ж миті Кримський-Корсаров почув дзвоник і голос:
        — Панове, панове, за годину будемо у Петербурзі!
        Відразу забувши про свого супутника, Кримський-Корсаров почав одягатися і хвилин за п’ятнадцять вийшов у коридор. Було ще досить темно. Біля вікон стояло кілька чоловіків, і Кримський-Корсаров, привітавшись з ними здаля, рушив до туалету, щоб вмитися, але двері були зачинені. Він пішов до другого туалету, але там вже зібралося багато людей, тоді Кримський-Корсаров повернувся до купе, аби перечекати. Він чув, як здивований провідник грюкає у зачинені двері туалету, але відповіді не було.
        А поїзд тим часом вже під’їхав до Петербурга. Пасажири вийшли на перон. Хотів вийти і Кримський-Корсаров, але не зміг: речі Бестужева були ще тут, а його самого все не було і не було. «Хм, я розумію, що у нього якісь свої професійні таємниці, але ж треба пам’ятати і про інших»,  — подумав ображений Кримський-Корсаров, дивлячись з вікна на платформу.
        З поїзда вийшов Борис Буревий і, помітивши Кримського-Корсарова, гукнув:
        — Максиміліане Олександровичу, ми вже у столиці, поїзд далі не поїде!
        — Я не можу піти. У мене тут — речі Бестужева і його одяг, а сам він кудись зник. Мушу його дочекатися…
        Їхню розмову перервав крик провідника в коридорі. Кримський-Корсаров побіг туди і крізь відчинені двері туалету побачив спочатку свій розкішний східний халат, подарований вчора Бестужеву, а потім його закривавлене безголове тіло, яке застрягло у розбитому вікні. Кримський-Корсаров підійшов до вікна і втомлено закрив очі. Коли він їх відкрив знову, то побачив на пероні жінку зі свого сну, ту, що вбила дружину і служницю генерала Шеншина.
        Її поява була настільки несподіваною, що Кримський-Корсаров на якусь мить розгубився, а коли отямився, то гукнув Буревого, який вже розмовляв з поліцейським. Той підбіг до нього.
        — Ви бачили жінку, яка щойно тут пройшла? З таким блідим обличчям?
        Буревий уважно подивився довкола. На ще темному пероні, окрім поліцейських, що вже оточили вагон, нікого не було.
        — Вона щойно пройшла. Я її бачив! Бачив!
        Але Буревий лише руками розвів…
        II

        Крістіна захворіла в дорозі на дифтерит і вже у селі померла. Ця звістка прийшла через два дні після її від’їзду. Поховали Крістіну без Венчеслава, якому лікарі заборонили їхати на похорон, оскільки стан його здоров’я значно погіршився.
        На похорон з’їхалося багато людей — родичів, знайомих, друзів, постійних відвідувачів їхніх нічних дискусій. Вероніка плакала, але разом з тим відчувала полегшення від того, що її постійне і давнє суперництво з матір’ю закінчилося так несподівано швидко. Венчеслав також зітхнув вільніше, адже Крістіна не знала про його минуле і лише тепер він міг привезти власного сина з-під Москви і досхочу поспілкуватися з ним. Син — це, мабуть, було єдине, за що Венчеслав дякував долі, та ще скарби Вельфів, які надійно зберігалися в замку Венчеслава і повинні були залишитися у спадок синові. Венчеслав вже залишив заповіт, який зберігається у нотаріуса.
        …Тоді, після тієї фатальної дуелі, до Венчеслава приїхав його колега, білий маг Герман Шин. Він пообіцяв виховувати його сина як власну дитину, оскільки вже наперед подивився його долю. І справді, після несподіваної смерті Хельге і приїзду хлопчика до Росії брати по ордену не залишали Венчеславового сина. Вони приїздили до нього по черзі, і кожен з них залишався у маєтку на рік, займаючись не лише вихованням хлопчика, а й господарством Венчеслава. Ніхто в маєтку не знав, звідки з’являлися ці дивні люди, але всі корилися їм, поважали їх і навіть боялися. Здавалося, що вони можуть все, та що особливо дивувало — їхні здібності до мови. Вже надвечір другого дня кожен з них вільно говорив з селянами російською, хоча в день прибуття не знав жодного слова. У це було важко повірити…
        Венчеслав сидів мовчки і дивився на сина, який спав. Сьогодні юнака привіз черговий наставник. Зустрівши сина, Венчеслав побачив у його очах таку любов, що йому стало страшно: а що, як він захоче залишитися і все з’ясує. Це буде для дитини катастрофою. Гіпнотизувати сина Венчеслав не хотів, та й, крім цього, він знав, що хлопець навчений магії братами по ордену. Отже, чим раніше він поїде назад, тим краще буде для всіх.
        Несподівано Венчеслав відчув якусь незрозумілу тривогу. Що може загрожувати його синові у замку, адже він, Венчеслав, тут? Всемогутній, всезнаючий! Він підвівся і, прислухавшись, почув прискорені кроки синового наставника, які стихли біля дверей. Венчеслав хотів вийти з кімнати і відчинив двері, але зразу відсахнувся. Просто перед його дверима на підлозі була намальована крейдою величезна правильна пентаграма. Венчеслав зачинив двері і визирнув у вікно. На подвір’ї стояв зосереджений наставник його сина і концентрував довкола себе монотичну есенцію, аби оточити замок астральним полем. Невже і він відчув якусь тривогу? Венчеславу стало приємно: з таким могутнім магом його синові нічого не загрожує. Але з пентаграми він зрозумів: наставник захищав його сина від якоїсь дуже великої небезпеки. За якийсь час у двері Венчеслава постукали. Це був наставник.
        — Ти відчув щось недобре, брате?  — запитав Венчеслав.
        — Дякую, що захистив мого сина.
        — Я відчув, що побіля вашого замку знаходиться опир, і відразу намалював захисну пентаграму біля дверей.
        — Але жоден опир не може увійти до замку!
        — Цей, а точніше, ця — зможе! Вона має запрошення від вас.
        — Це неможливо! Я ніякої опириці не запрошував сюди!
        — Я повторюю, вона має запрошення від вас.
        Венчеслав онімів. Кого з опирів він міг запрошувати до себе?
        Маг уточнив:
        — Ця опириця має дуже давно написане запрошення, але воно не втратило сили.
        Як не намагався Венчеслав, так і не пригадав, кого з опириць він міг запрошувати до себе.
        — Ця жінка зараз далеко, та вона вже їде в замок і скоро буде тут,  — сказав наставник і пішов до дверей. — А зараз я не заважатиму, брате, вашому усамітненню з сином і охоронятиму вас.
        — Дуже дякую, але прошу — витріть пентаграму перед дверима, бо вона діє і на мене. А у замку я сам подбаю про захист сина…
        Наставник вийшов, і Венчеслав ще якийсь час відчував його присутність за дверима. Напевно, він витирав пентаграму, а Венчеслав роздратовано подумав: як же він не розуміє, що пентаграма заважає опирю не лише увійти до кімнати, а й вийти з неї! А потім, здогадавшись, посміхнувся: він був настільки всемогутній, що легко міг подолати навіть цю, практично нездоланну для інших опирів, пентаграму, і наставник, ясна річ, про це знав.
        На світанку Венчеслав поцілував сина і пішов до себе, а вранці син поїхав, так і не попрощавшись з батьком. Йому сказали, що Венчеслав просидів біля нього цілісіньку ніч і зараз спить.
        …Увечері в замку Венчеслава було знову багато людей, які повернулися після похорону з кладовища. Венчеслав ходив поміж гостей і приймав співчуття. Ось він підійшов до Орлова з дружиною, до Кримського-Корсарова, який був тут востаннє майже півроку тому, ще до декого з нових гостей, але всі вони були лише тлом до його роздумів: кому з опирів він надсилав запрошення? Кому?! Погляд Венчеслава повільно зупинився на Вероніці, яка сиділа поряд з Орловими, і він мимоволі зауважив, що вона чарівна навіть у траурному одязі. «Але чому мені так недобре?  — відчувши раптом, що може впасти, Венчеслав присів на стілець.  — Та я ж не пив крові кілька днів…»
        До кімнати зазирнув селянин, червоний від горілки та морозу. Він привіз харчі і тепер шукав господаря, щоб отримати гроші. Венчеслав скористався цим і, вибачившись перед гостями, вийшов разом з ним. Розрахувавшись, Венчеслав спустився кам’яними сходами до підвалу. Тут на нього вже мала чекати курсистка, що часто приходила на вечірні лекції Боголюбського в університеті. Нещодавно дівчина надіслала йому листа, довгого і непристойно-еротичного. Лист був віддрукований на машинці і не в одному примірнику. Венчеслав відразу здогадався про це, побачивши, що одна сторінка віддрукована з обох боків. Курсистка неправильно вклала копіювальний папір. Венчеслав відповів коротким і сухим листом, якого можна було б зрозуміти навіть як відмову від знайомства, якби хтось сторонній його прочитав. Але того ж вечора Венчеслав зателефонував дівчині і домовився з нею про сьогоднішню зустріч.
        Спускаючись донизу, він почув розмову, навіть суперечку двох дівочих голосів і зрозумів, що курсистка прийшла не одна. Це було її черговою помилкою, черговим неправильно вкладеним копіювальним папером. Венчеслав підійшов до дівчат, чемно привітався і запропонував прогулятися по його зимовому саду. Вони вийшли з одноповерхового будинку і відразу опинилися за стіною, яка сховала їх від чужих очей. Курсистка трималася бадьоро, виклично, але її подруга була розгубленою і у розмові участі не брала. Вони підійшли до тимчасового гаража, де Венчеслав тримав машину для викопування ям і свій невідремонтований «Фіат».
        — У Віки таке нещастя,  — розповідала тим часом курсистка.  — В неї кілька днів тому мама померла.
        Венчеслав погладив дівчину по голові:
        — І у мене також горе. Я поховав дружину.
        — Тож ваші незагойні рани можна порятувати лише коханням,  — промовила легко і виклично курсистка і поклала руку на плече Венчеслава. В очах Віки Венчеслав несподівано для себе також зауважив живий інтерес і запросив обох сісти у свій «Фіат».
        — Трохи зігріємося…  — сказав він, зачиняючи двері автомобіля. А смілива курсистка тим часом поклала руки йому на груди і почала розстібати ґудзики. До неї приєдналася і Віка…
        …Коли все закінчилося, Венчеслав витяг обидва тіла з «Фіата», кинув їх на землю і закидав соломою. Потім зібрав жіночий одяг і, проходячи повз котельну, кинув його у вогонь. А ще за кілька хвилин швидко і енергійно піднявся сходами до вітальні. І тієї ж миті з іншого боку кімнати розчахнулися двері і увірвався сторож з криком:
        — Убивця! Убивця!  — пальцем він вказував на Венчеслава.
        — Де убивця?!  — заметушилися і позривалися зі стільців гості у вітальні.
        — Та там убивця, там!  — кричав сторож, вказуючи пальцем в напрямку Венчеслава.  — Мужика вбив!
        — Панове, треба з’ясувати, в чому річ! Ходімо туди!  — це вже був голос Венчеслава, який зрозумів, що сторож вказує на двері позаду нього…
        Всі, точніше, майже всі, окрім жінок і Мстислава Кузьмича, кинулися бігти у тому напрямі, куди він вказав.
        …Навпроти стіни замку стояли сани, на яких селянин привіз харчі. Вони були порожні.
        — Смолоскипи принеси!  — наказав Венчеслав сторожу.
        — Боюся, пане. Сам не піду,  — злякано проговорив сторож.
        — Ходімо разом,  — сказав рішуче Морозов, і вони пішли по смолоскипи. А вже за кілька хвилин Орлов і Венчеслав першими рушили до лісу. За кілька десятків метрів від дороги вони знайшли в кущах закривавлене тіло селянина. Убивця наніс йому понад дванадцять ножових ран. Далі йти ніхто не захотів, незважаючи на наполегливе запрошення Венчеслава. Мертвого селянина поклали на сани і сторож спрямував їх у напрямку міста. Приїхавши у поліцію і підписавши протокол, Орлов вже збирався виходити, як почув знайомий радісний голос:
        — Сергію Олексійовичу, я знаю, це звучатиме по-дурному в цій ситуації і на цьому місці, але я вас радий бачити.
        Це був Аблаутов. Він підійшов до трупа селянина і відразу спохмурнів:
        — Це ж треба було, панове, таким високоосвіченим і досвідченим людям, як ви, не дочекатися поліції, затоптати місце події та ще й самим привезти покійника сюди. Цього б і безграмотний дядько не зробив.
        Орлову стало соромно від цих справедливих слів Аблаутова, а Аблаутов тим часом уже розглядав тіло селянина:
        — Схоже, що це зробив грабіжник чи маніяк…
        — Мушу вас розчарувати, тут все значно складніше. Це зробив опир.
        — До речі, Кримський-Корсаров плакався мені, що бачив на пероні біля нашого поїзда ту саму жінку зі свого сну — спочатку в Москві, а потім і у Петербурзі. Він впевнений, що вона тепер полює за ним, і дуже наляканий. Адже на вбитому слідчому був халат, який він напередодні, увечері, подарував Бестужеву.
        Аблаутов мовчав. Орлов подивився на нього і запитав:
        — А чому ви думаєте, що це зроблено опирем? Тут же немає крові і слідів укусів.
        Аблаутов підвів голову:
        — Саме те, що опир не зміг напитися крові цього нещасного, і стало причиною його люті.
        Поглянувши на Орлова, Аблаутов зрозумів, що колега не все розуміє.
        — Ви що, ніякого запаху не відчуваєте?
        — Від нього тхне горілкою.
        — А ви ще принюхайтеся.
        Орлов нахилився до вбитого і відчув якийсь дуже знайомий запах, змішаний із запахом горілки.
        — Боюся помилитися, але схоже на часник.
        — В тому-то й річ,  — зблиснули очі Аблаутова.  — Після того, як цей селянин привіз у замок Венчеслава харчі, він зайшов до сторожа. Там випив і закусив салом з часником. Напевно, опир довго очікував на жертву, а коли нарешті вона втрапила до його рук, то він не зміг напитися її крові. Адже загальновідомо, що опирі не люблять часнику. Чи то він руйнує структуру їхньої крові, чи тут щось магічне, чаклунське. Зрештою, зараз це не має значення. Так от, коли опир спіймав жертву і нахилився над нею, то несподівано почув запах часнику і просто сказився. Така можлива картина цього злочину. Бачите, навіть укус є на шиї цього нещасного, але неглибокий… Мда, дванадцять ножових ран…
        Почувши слова «дванадцять ножових ран», Орлов пригадав поліцейського, прибитого ножами до кухонних дверей у квартирі коханки генерала Шеншина.
        — Може, це знову вона?
        Аблаутов задумався.
        — Я думаю — не вона, а він, адже цей селюк заходив у вітальню після того, як привіз продукти, і з вітальні вони вийшли разом з Венчеславом. Потім Венчеслава не було десь з півгодини, а може, й більше. І після цього він з’явився одночасно зі сторожем. Отже, не виключено, що Венчеслав очікував на свою жертву біля хвіртки в цегляній огорожі, там, де потім і був знайдений цей чоловік. Коли Венчеслав з ним попрощався, то знав, що селянин ще тверезий і від нього не смердить часником, а коли напав, то розлютувався і вбив. Хоча не виключено, що існує ще кілька опирів, окрім Венчеслава та тієї жінки…
        Орлов і Аблаутов разом вийшли з поліцейської дільниці.
        — Сергію Олексійовичу, ви довго будете у Петербурзі?
        — Хотів допомогти вам у викритті Венчеслава, думав, що на це вистачить днів зо два, а тут свідками цього страшного випадку в поїзді виявилися лише ми з Кримським-Корсаровим і Буревим. Тож нас і попросили поки що залишитися тут.
        — Ви зупинилися у Венчеслава?
        — Ні, ми зупинилися у квартирі Інни Іванівни. Вона має тут невеличке, але дуже затишне помешкання.
        Аблаутов уважно подивився на Орлова і сказав:
        — Вам доведеться пожертвувати цим затишком і перебратися на кілька днів до Венчеслава. Більше того, ви повинні допомогти мені познайомитися з Венчеславом, щоб я і надалі міг відвідувати його замок і брати участь у нічних дискусіях.
        — Та ради Бога, Богдане Івановичу! Тут немає жодної проблеми.
        — От і домовилися. Завтра я вам зателефоную по обіді. Схоже, опирі не дадуть нам занудьгувати…
        III

        «Троянда почала сохнути»,  — ця думка спалахнула у мозку Венчеслава, наче блискавка, і він почав уважно оглядати трояндовий кущ. І справді, краї листочків почорніли, але решта була ще зелена. «Це — початок кінця,  — продовжував пульсувати мозок.  — Але, можливо, троянда почала чорніти через те, що померла Крістіна і щось порушилося у моєму давньому чаклунстві? Але що?!»
        Венчеслав стояв біля вікна і робив вигляд, ніби дивиться у нічний двір. Позаду нього дискутувало добірне панство, але Венчеслав сьогодні до нього чомусь усе ніяк не міг приєднатися. Щось йому заважало. І раптом його щось нестримно потягло у коридор. Він підвівся і вийшов з вітальні. На вікнах темного коридору висіли важкі гардини, а з глибини його палали червоними вогнями чиїсь очі. Венчеслав зрозумів, що це жінка, яка у цій суцільній темряві бачить так само добре, як і він. Він підійшов до неї, поцілував руку і сказав:
        — Перепрошую, що змусив чекати. Прошу до мого кабінету.
        У кімнаті було тепло… Камін був скоріше задля краси, аніж для тепла. У замку прекрасно працювало парове опалення. Венчеслав засвітив лампу з зеленим скляним абажуром, присунув крісло до каміна, поряд з яким вже сиділа молода жінка, і, вдивляючись у її обличчя, запитав:
        — Чим я вас так прогнівив?
        — Чому ви вчора мене не впустили до замку?
        Від несподіванки Венчеслав завмер. Його вже давно було важко чимось здивувати, але тут розгубився. Отже, це вчора від Єлизавети наставник захищав його сина, а це означає, що саме від неї, такої красивої й молодої, йшла небезпека. Ця жінка і є опириця, і саме її він, Венчеслав, мусить сьогодні знищити, якою б нелюдською силою вона не володіла, а в тому, що вона такою силою володіє, він вже не сумнівався. Венчеслав поглянув на красуню і тихо, з приємною посмішкою запитав:
        — Невже я схожий на людину, яка може зачинити двері власного замку перед такою красунею, як ви?
        — Венчеславе, не лукавте зі мною! Я хочу знати, чому вчора мене не впустили до вашого замку?
        Отже, вона була впевнена в тому, що має всі права заходити до його замку без перешкод і тоді, коли цього захоче. Венчеслав запитав:
        — Вам вже, мабуть, відомо, що у мене померла дружина, але я через хворобу не зміг бути навіть на похороні. Тому мої друзі-маги і охороняли мій дім. Надійно охороняли!
        — Тепер я зрозуміла, це було пов’язано не зі мною, а з тобою,  — в її голосі з’явилися ліричніші нотки.  — І мене не впустили лише тому, що ти хворів.
        Венчеслав зрозумів, що жінка йому повірила, але чому вона вважає, що він її має боятися або взагалі думати про неї? Венчеслав ще раз уважно подивився на свою гостю і раптом впізнав її:
        — Єлизавето! Люба моя, рідна! Я знаю, що невартий навіть твого мізинця… Але пробач мене, я не впізнав тебе відразу — ти дуже змінилася. Ні-ні, не в гірший бік… Скільки ж разів я згадував про тебе, скільки разів ти поставала в моїй уяві — свіжа, ніжна, усміхнена і йшла мені назустріч…  — Венчеслав усе говорив і говорив… Він пригадував, як познайомився з Єлизаветою, як потім зустрівся з нею на балу, як того фатального вечора спокусив її і як потім карався цим.
        Коли Венчеслав підвів голову, Єлизавета побачила на його щоці кілька скупих чоловічих сльозин, які чи не найбільше переконали її в тому, що Венчеслав її справді любить. Вона чудово розуміла, що Венчеслав — опир, набагато дужчий за неї, і за великого бажання він міг би її легко знищити, але замість цього плаче. Звідки їй було знати про те, що щирість і справжність сліз ніколи не пов’язані з першопричиною, яка їх викликала. Першопричини завжди значно глибші. Венчеслав двічі бачив Єлизавету. Першого разу — до свого нещастя, вдруге — коли вже став опирем. Він пригадав, як осатаніло біг за Єлизаветою того вечора по саду, як наздогнав її, як цілував і як усе ніяк не міг припасти до дівочого горла, аби напитися крові, — довкола були люди. Яка страшна поетична метафора: він, неживий, бігав за живою…
        — Венчеславе, ти кажеш, що шукав мене тоді, але чому ж не знайшов? Чому ти мене покинув, чому?!  — Єлизавета схвильовано вдивлялася в обличчя Венчеслава.
        І у відповідь на її схвильованість і ніжність його очі також запалали червоним вогнем:
        — Я настільки тебе любив тоді, що забув про все на світі, а головне, я забув про те, що я — опир, а потім було вже пізно…
        Вона заплакала, підвелася з крісла, підійшла до нього ззаду і притиснулася щокою до його спини:
        — Тепер ми однакові, ми — опирі, а отже, тепер можемо жити разом. Коли я почула про смерть твоєї дружини, то відразу вирішила прийти до тебе…
        Лише зараз Венчеслав повною мірою осягнув, яка небезпека чигала на його сина вчора.
        — Але насамперед я хочу поговорити з тобою про сина.
        Венчеслав здригнувся: «Звідки вона знає про мого сина?»
        — Так, Венчеславе, я хотіла поговорити з тобою про нашого сина,  — і вона приклала його руку до свого живота.
        І вдруге за вечір Венчеслав розгубився. Він слухав Єлизавету, яка розповідала про своє життя після тієї фатальної ночі на балу, і з жахом думав про долю дитини, яку має народити ця жінка,  — дитину, зачату від батька-опиря і виношену матір’ю-опирицею. Венчеславу стало страшно. А Єлизавета тим часом з такою любов’ю продовжувала говорити про майбутнє дитя, що, здавалося, вона напевно знає — це буде повноцінна людина, а не жахлива потвора-опир.
        — Тепер, коли ти вже вільний, ми можемо побратися і жити разом,  — Єлизавета продовжувала з ніжністю тулитися до Венчеслава.
        — Люба, як ти гадаєш, чому я одружився на жінці, якої не любив?
        Єлизавета уважно і насторожено подивилася на Венчеслава.
        — Через те, що я опир,  — продовжував Венчеслав.  — І ти добре знаєш, яке небезпечне і важке життя опиря. Вдень я безпорадний і мені самому потрібна людина, яка захищатиме мене під час сну. Досі такою людиною була Крістіна. Тепер її немає і я мушу знайти іншу жінку, яка робитиме те саме. Живучи разом, ми не зможемо захищати одне одного, і тому я раджу тобі знайти чоловіка, який надійно захищатиме тебе і нікому не видасть твоєї таємниці. Мені важко це говорити, але так розпорядилася доля. Єдине, що я можу пообіцяти: тобі і нашому синові я всіляко допомагатиму…
        Венчеслав говорив тихо і переконливо. І Єлизавета, яка всім своїм жіночим єством розуміла, що тут щось не так і за його словами криється якась велика неправда, все ж вголос погоджувалася з ним. А потім, всупереч всім Венчеславовим словам, раптом прошепотіла:
        — Я хочу тебе, чуєш? Хочу!
        Вона обняла Венчеслава, притулилася до нього. Зблиснуло дві пари палаючих очей, і за якусь мить, вже у солодкому забутті, двоє опирів забули про всіх і про все…
        … У вітальні було багато гостей, і Вероніка, вже у траурній сукні, вийшла привітатися до них. Сьогодні у їхньому замку Василь Бакулін читатиме нові вірші, і всі з нетерпінням очікували на це. В зручних кріслах і на диванах сиділи Дмитро Мережковський, Зінаїда Гіппіус, Дмитро Філософов… Вероніка не повірила власним очам, але вони мирно сиділи на одному дивані поряд з В’ячеславом Івановим та його дружиною Лідією Зинов’євою-Аннібал. Трохи позаду них сидів, зіпершись рукою на підвіконня, Іванов-Разумник, далі — Федір Сологуб з Ніною Чеботаревською, які чи не вперше сьогодні після весілля з’явилися разом на люди. Молодий Микола Гумільов, щось шепотів на вухо Осипу Мандельштаму, а Анна Ахматова з лукавою посмішкою поглядала на присутніх. У червоній косоворотці, наче вогненний стовп, світився Микола Клюєв… Були тут і москвичі — Сергій Орлов з Інною Каменською, Костянтин Макшельмонт, Владимисл Гордасевич, Сергій Ляхов… У вітальні не було лише Венчеслава, зникнення якого зараз дуже хвилювало Вероніку. На літературних вечорах у замку завжди головував Венчеслав, але цього разу він домовився про головування з
Олександром Блоком і той не відмовився.
        Але не про головування на сьогоднішньому вечорі думала Вероніка, а про свої взаємини з Венчеславом. Саме тепер вітчим мусить нарешті все вирішити і визначитися з їхнім одруженням. Дівчина не помітила, як Бакулін підійшов до стола і почав читати вірші. Не чула вона й оплесків, які час від часу лунали у вітальні. Вона отямилася лише тоді, коли всі підвелися. Вероніка відразу зрозуміла: віддали данину пам’яті її матері. Біля неї почувся чийсь жіночий шепіт:
        — Траур і печаль зробили її ще гарнішою, аніж раніше…
        Бакулін знову читав вірші, і всі уважно слухали. Несподівано Вероніка, відчувши на собі чийсь напружений погляд, озирнулася. Це був чимось засмучений Морозов. Вона йому підбадьорливо посміхнулася, а потім знову повернулася обличчям до Бакуліна. Коли за якийсь час дівчина знову озирнулася, то вже у дверях побачила спину Морозова, якого Мстислав Кузьмич тяг за собою у коридор.
        Бакулін читав вірші зі своєї ще невиданої книжки, і у залі всі знали, що ці вірші — відголос його роману з Інною Іванівною. Вірші були цікаві, асоціативні й шокували своєю відвертістю. Вероніка заслухалася…
        Скільки це тривало? Хвилин двадцять? Може, з півгодини? А може, більше? Отямилася вона разом з усіма, коли у вітальні почувся крик смертельно переляканої людини:
        — Рятуйте! Рятуйте!
        Всі посхоплювалися, але, підбігши до дверей, застигли на місці. Посеред коридору стояв закривавлений Мстислав Кузьмич. Він кричав і показував пальцем назад:
        — Там опир! Опир! Ви чуєте, опир!
        У Вероніки похололо у грудях. Всі подивилися туди, куди показував пальцем Мстислав Кузьмич. Кінець коридору і сходи ховалися у моторошній темряві. І цієї миті почувся голос Венчеслава:
        — За мною!
        Майже всі чоловіки були зі зброєю. Першим за Венчеславом у морок рушив Орлов. Сходи лише до половини були освітлені електрикою, а далі Венчеслав взяв смолоскип і вже ним освітлював дорогу до підвалу. Андрій Бєлий і Микола Гумільов вели попід руки переляканого до смерті Мстислава Кузьмича проти його волі. Скоро вони увірвалися до однієї з освітлених свічкою кімнат підвалу. Картина, яка постала перед ними, змусила всіх здригнутися. На кам’яному столі лежав скорчений, закривавлений, оголений нижче пояса мертвий Морозов, а з розбитого вікна, яке знаходилося трохи вище поверхні землі, у кімнату залітав сніг і вже не танув на викривленому од передсмертного жаху обличчі Морозова.
        — Що тут сталося?  — допитувалися Бєлий і Гумільов у зіщуленого Мстислава Кузьмича, який тремтів і цокотів зубами від страху, а Орлов і Венчеслав тим часом уважно розглядали тіло Морозова. Відразу було видно, що юнакові перегризли горло і висмоктали всю кров.
        — Що тут сталося?  — владно і голосно запитав Венчеслав у Мстислава Кузьмича. Ніхто з присутніх ще не бачив його таким схвильованим.  — Розказуйте все, ви тут у безпеці.
        Мстислава Кузьмича посадили на лаву, а Морозова прикрили його власним одягом. Мстислав Кузьмич уже істерично плакав:
        — Я його любив! Боже, як я його любив!
        Але владний голос Венчеслава перебив його:
        — Я повторюю своє запитання: що тут сталося? Хто вбив Морозова?
        І, перш ніж Мстислав Кузьмич встиг відповісти, наказав двом слугам оглянути місцевість довкола замку, а потім знову звернувся до Мстислава Кузьмича:
        — Ми вас слухаємо!
        — В останні дні він уникав мене, але сьогодні я випросив у нього це побачення. Я хотів зрозуміти, що сталося. Це було схоже на розрив наших стосунків. І він підтвердив, що хоче цього розриву. Я благав його подумати. Ми спустилися у цей підвал, щоб нам ніхто не завадив поспілкуватися… Я обняв його, але несподівано побачив у його очах подив. Я озирнувся: притиснувшись до скла, на нас дивилося чиєсь чорне, майже тваринне обличчя. Я сказав Морозову: «Не бійся! Це, мабуть, сторож чи двірник…»
        Але цей потворний чоловік одним ударом руки вибив вікно і ввалився до кімнати. А потім вчепився спочатку в моє волосся, а потім у волосся мого хлопчика. Обличчя, страшнішого за це, я не бачив ніколи. А головне — його зуби, гострі, наче у тигра. Морозов ще встиг прошепотіти поблідлими губами: «Ось і моя смерть прийшла! Нарешті!»
        І відразу після його слів цей звір випустив мене з рук і вп’явся в горло Морозова своїми страшними зубами,  — Мстислав Кузьмич знову заплакав.  — Я побіг, щоб покликати когось на допомогу, але було пізно…
        Василь Бакулін поклав револьвер у кишеню і сказав:
        — Опир знаходиться або у замку, або — недалеко від нього, і якщо ми зараз його не знайдемо, то потім буде пізно. Давайте розділимося: частина людей огляне підземні приміщення, а частина — місцевість довкола…
        IV

        Автомобіль різко загальмував біля воріт замку, і не встиг він ще зупинитися, як з розчахнутих дверей вистрибнув Буревий і побіг повз ошелешеного сторожа до вхідних дверей замку. Побачивши там Венчеслава і Орлова разом з нечисельною групою чоловіків, він зупинився.
        Венчеслав простягнув йому руку:
        — Борисе Миколайовичу, що з вами? Чому ви так біжите?
        Буревий махнув у відповідь на це рукою і схвильовано запитав:
        — Де Морозов?!
        Орлов подивився на нього широко відкритими очима:
        — А ви звідкіля про це знаєте?
        — Його треба рятувати! Йому загрожує смерть! Я приїхав його попередити!
        — Заспокойтеся, Борисе Миколайовичу, Морозову вже нічого не загрожує, — тихо промовив Венчеслав.  — Принаймні на цьому світі!
        Буревий прикрив очі долонею:
        — Я не встиг! Запізнився…
        З’ясувалося, що сьогодні вранці він бачив моторошний сон, в якому опир висмоктував кров з Морозова. Небесна інформація була відразу прочитана і розшифрована мозком Буревого, але він запізнився.
        … Нарешті чоловіки повернулися до вітальні. Всі тепер говорили лише про опирів, причому говорили так, наче щодня мали з ними справу і ніби це було таке ж явище, як голубі очі чи біле волосся. Але це тривало недовго. Несподівано з’явився поштар, який приніс телеграму Василю Бакуліну. Вона була з Москви і сповіщала про те, що застрелилася поетеса Неллі Леонова. Схвильований Бакулін відкланявся і відразу поїхав на вокзал. Він ще встигав на ранковий поїзд. Владимисл Гордасевич замовив Москву, і йому повідомили, що Неллі застрелилася з револьвера, подарованого їй Бакуліним.
        Орлов відразу знітився. Він пригадав, як попереджав Бакуліна, повертаючи йому револьвер, про те, що таких подарунків робити не можна. Рано чи пізно зброя стріляє. Це повідомлення, як сіль на рану, подіяло і на Інну Іванівну. Вона підійшла до чоловіка і почала вимагати, щоб вони негайно повернулися додому, у свою петербурзьку квартиру. Але Орлов, добре розуміючи стан дружини, все ж не міг цього зараз зробити. Він відчував, що всемогутнє, безжальне зло десь тут, поряд, і відступати не можна.
        Інна Іванівна, образившись на чоловіка, попросила молодого прозаїка Сержа Саудландера провести її, і він з радістю погодився, зрозумівши, що життя дало йому шанс увійти до еліти російської літератури саме цієї ночі. Борису Буревому також не хотілося далі залишатися у замку. Він дуже карався тим, що запізнився і не встиг попередити Морозова, тому й приєднався до Інни Іванівни та Сержа Саудландера. Вони вийшли з замку і сіли в автомобіль Рєпіна, який погодився їх підвезти.
        Тим часом Інна Іванівна, вдивляючись у юне симпатичне обличчя Сержа Саудландера, думала про те, що його захоплення викликане не її жіночими привабами, а тим ореолом слави довкола неї, тією легендою й таємничістю, які оточували її, ніби вуаль, кілька останніх років. Що ж, подумала вона, нехай, минатимуть роки, а чоловіки все закохуватимуться, можливо, вже не стільки в мене, скільки в мою славу. І бездарний Серж Саудландер, який так вірить у мене, теж залишиться в історії цієї літератури лише завдяки моєму ліжку…
        А Буревий, сидячи поряд з Інною Іванівною і Сержем, переказував їм свій химерний сон про опирів, та раптом, урвавши себе на півслові, він схопив Рєпіна за руку і майже загробним голосом наказав:
        — Зупиніть авто!
        Рєпін загальмував:
        — А тепер трохи назад!  — знову наказав Буревий.
        Машина від’їхала назад, і у світлі автомобільних фар вони побачили великий чорний автомобіль. Рєпін зупинив автомобіль.
        — Не гасіть фари,  — сказав Буревий, виймаючи на ходу револьвер. Він вистрибнув на дорогу і підійшов до порожнього чорного автомобіля, а потім почав уважно оглядати його бампер. Підбіг і Рєпін.
        — А ви знаєте, чому мій одяг був сьогодні мокрий, коли я приїхав до замку?  — запитав він у Рєпіна і, не чекаючи відповіді, сам відповів: — Тому, що я опинився у річці саме через оцей автомобіль. Так, це, без сумніву, він! Автомобіль, який нас таранив. Хм, і стоїть так, щоб машини, які їдуть повз неї, не помітили слідів аварії… — А про себе подумав: «Людина, яка хоче мене вбити, була і зараз, мабуть, знаходиться у замку…»
        Інна Іванівна підійшла до автомобіля у супроводі Саудландера і запитала:
        — Чому ви так вирішили, Борисе Миколайовичу?
        Буревий чемно посміхнувся, але нічого не відповів. Рєпін зазирнув у машину і уважно все оглянув. Буревому здалося, що він там щось знайшов:
        — Ні, абсолютно нічого,  — відповів Рєпін.
        — Але мені здалося, що ви щойно щось тримали в руці.
        — Це моя рукавичка, Борисе Миколайовичу, я її зняв, коли оглядав машину, і щойно знову одягнув.
        На його руках були чорні шкіряні рукавиці з широкими рукавами, які зараз були в моді серед автомобілістів і авіаторів і чимось нагадували рукавиці часів французьких мушкетерів. Буревий заспокоївся.
        «Те, що цей автомобіль стоїть проти руху, може вказувати не лише на те, що власник хоче приховати сліди аварії, а й на те, що він збирається знову скористатися цим автомобілем, вже повертаючись з замку»,  — подумки продовжував аналізувати ситуацію Буревий, а Інна Іванівна тим часом вже вдивлялася з явним жіночим інтересом в хлоп’яче обличчя Рєпіна і подумки порівнювала його з Сержем. Так, Рєпін виглядав більш мужнім за її кавалера. Несподівано в Інні Іванівні навіть спалахнула злість, що до її рук першим потрапив не Рєпін, а Саудландер, і вона з викликом запитала Рєпіна:
        — А чому ви весь час сиділи у авто і не наважилися зайти до вітальні? Може, наше товариство не варте вашої уваги?
        Рєпін подивився на неї у дзеркало і відповів:
        — Я заходив у замок, оскільки був запрошений, але не побачив тієї людини, яку шукав. А потім, після всіх цих моторошних подій, вирішив повернутися додому…
        Лише зараз Інна Іванівна помітила у поведінці Рєпіна якусь неприродність і багатозначно посміхнулася йому у дзеркалі. «Це — морфій,  — подумала вона,  — чи кокаїн…» І від цього відчула до Рєпіна вже майже любов. Отже, він мучиться так само, як і вона, і також шукає заспокоєння і порятунку в наркотиках. «Боже мій, він ще не знає, як ми потрібні одне одному». Вона дочекалася моменту, коли Рєпін знову подивився на неї у дзеркалі, і сказала:
        — Коли повернетеся до Москви, відразу приходьте до мене. Я не запрошую вас, а заклинаю: приходьте!
        Борис Буревий, який краєм вуха слухав розмову Інни Іванівни з Рєпіним, також поглянув у дзеркало і здригнувся: так, саме дзеркало йому зараз потрібно. Як же він, який з дитинства вчився окультизму, міг забути про дзеркало. Але тепер він нарешті дізнається про все…
        Тим часом автомобіль Рєпіна вже під’їхав до будинку, де знаходилася квартира Орлових.
        — Інно, я не хочу їхати ні до кого. Мені потрібна порожня кімната і самотність.
        — Буде тобі кімната, а за самотність дякуй ось цьому хлопчику,  — і жінка кивнула головою у бік Саудландера.
        Рєпін від’їхав, а троє людей піднялося до квартири Орлових. Буревий відразу зачинився у кабінеті і вийняв з кишені дзеркало. Тепер йому було потрібне ще одне. Але більше дзеркал у кімнаті не було і Буревий вийшов на сходи:
        — Інно, у вас вдома є ще одне дзеркало?
        — Ти ж знаєш, я не люблю сюди приїздити. Пошукай, будь ласка, у кабінеті Сергія. Там лежить його портфель. Може, в ньому знайдеш. І зникни, прошу, до ранку!
        У портфелі дзеркала не було, і Буревий побіг до спальні. Там, у одній з валіз, він знайшов те, що так довго шукав,  — київське дзеркало, подароване Орлову Кримським-Корсаровим. Повернувшись до кімнати, Буревий роздягся догола, запалив свічку і почав, тримаючи дзеркала одне проти одного, створювати коридор. Буревий відчував, що ворог ось-ось з’явиться, але ще не знав, кого саме він побачить. Те, що зараз робив Буревий, було досить небезпечно для того, кого він викликав, адже при небезпеці він цього ворога може і вбити. Щоправда, для такого магічного вбивства потрібен глибокий льох за спиною, і обов’язково в будинку своїх предків. А саме вбивство могло відбутися в дуже простий спосіб — треба було просто різко захлопнути одне дзеркало іншим.
        Інтуїція підказувала Буревому, що ворог у дзеркалі вже з’явився, але все ще залишався невидимим. Буревий почав вдивлятися уважніше, але так нікого і не побачив. Від присутності цього невидимого ворога Буревому ставало все моторошніше і моторошніше, адже він зараз не був готовий боротися з невидимкою. Більше того, він навіть не знав, як з цією невидимкою боротися, хоча як справжній маг мав би бути готовий і до такого повороту подій, але… Такого з ним не було навіть тоді, коли він проходив випробовування на звання лицаря ордену білої магії. Що ж роботи? І Буревий що є сили стулив два дзеркала докупи, та дзеркало з валізи Орлова чомусь раптом вислизнуло з рук і впало на стіл. Орлова охопив уже містичний страх. Невже його ворог — всемогутній астральний дух?
        …Несподівано в іншій кімнаті годинник пробив другу годину, і наляканий Буревий прийшов до тями. Він схопив дзеркало з валізи Орлова і спробував його знову притулити до другого дзеркала, але саме цієї миті побачив у ньому обличчя прекрасної молодої жінки, яка легко йшла дзеркальним коридором йому назустріч. Її червоні губи хижо посміхалися. І раптом Буревий пригадав слова Орлова про те, що це дзеркало може показати обличчя опиря. Отже, його ворог — ця прекрасна жінка і вона — опириця. І головне, що це обличчя напрочуд знайоме! Несподівано жінка прискорила ходу, і Буревий відчув смертельну небезпеку. Він спробував вдруге скласти дзеркала докупи, але дзеркало з валізи Орлова знову впало на стіл. Буревий підняв його втретє і, створивши дзеркальний коридор, побачив, що жінка вже зовсім поруч. Буревий втретє хлопнув дзеркалами, і цей звук збігся з годинником, який пробив третю годину. Лише тепер Буревий зрозумів, на яку небезпеку він наражався.
        … За вікном була глуха зимова ніч. На вулиці горіли лише поодинокі ліхтарі. Буревий витер з чола холодний липкий піт і, накинувши халат, вийшов з кімнати. Єдиною його думкою зараз було — зайти скоріше у ванну, набрати гарячої води і, занурившись в неї, забути про все на світі.
        Несподівано у вхідні двері хтось голосно постукав. Інна Іванівна, здригнувшись, пригадала, що Орлов не взяв з собою ключів. Отже, це він. Вона глянула на Саудландера і саркастично посміхнулася: обличчя юнака було перекривлене жахом. Інна Іванівна подумала: «Якщо це — Сергій, то він обов’язково уб’є мене, і я це заслужила. А якщо не вб’є, то це ще гірше…» їй тоді доведеться нарешті покінчити життя самогубством. А вона, судячи з усього, цього зробити не зможе.
        На порозі стояв поштар. Це було гірше, аніж якби повернувся Орлов. Поява поштаря нічого хорошого не обіцяла. Інна Іванівна взяла з його рук телеграму і не відразу змогла її прочитати. Вона вийшла у вітальню і, ставши під люстрою, нарешті прочитала короткий і страшний текст: «НАДІЯ ПОМЕРЛА». Слова були набрані великими буквами, і жінка зрозуміла, що ця телеграма з Москви без підпису є не просто звісткою про смерть сестри, а ще й звісткою від Всевишнього.
        З телеграмою у руці Інна увійшла до кімнати. Саудландера там вже не було. «Поверх високий, не міг же він вистрибнути з вікна»,  — подумала Інна Іванівна і відчинила шафу. Там його теж не було. У французьких романах усі коханці ховаються у шафах, де ж він?
        — Серже!  — погукала жінка.
        Він сидів у кабінеті Орлова і, побачивши Інну Іванівну, сказав:
        — А Буревий кудись пішов.
        — Мені треба їхати на вокзал, Серже. Це був поштар. Померла моя сестра. Вона жила разом з нами…
        V

        У вітальні Венчеслава панувала тиша. Люди розмовляли пошепки і боялися виходити з замку, хоча всюди була поліція. Орлов, який цього вечора був свідком всіх подій, вважав, що Морозов став жертвою Венчеслава, і тому його зараз вельми дивувало те, що Боголюбський разом з усіма сидів тут, у вітальні.
        — Ви б лягали спати, Венчеславе,  — звернувся до нього Орлов.  — Вам треба відпочити після всього, що сьогодні трапилося.
        Венчеслав глянув на Орлова так, ніби пронизав його своїм поглядом.
        — Сергію Олексійовичу, чи ви розумієте, з чим ми маємо справу? Адже це не просто вбивство, це — опир!
        Орлов зробив здивоване обличчя.
        — Венчеславе Івановичу, ви читаєте мої думки.
        — Зараз у нас у всіх однакові думки.
        — Що ви маєте на увазі?
        Венчеслав знову уважно подивився на Орлова.
        — Зараз це не має значення. Я сподіваюся, що завтра вдень поліція спіймає опиря, адже загальновідомо: вдень опирі абсолютно безпечні… Тож думаю — це буде зробити зовсім нескладно. Але я вас дуже прошу не поспішати з висновками,  — і Венчеслав знову пронизав Орлова своїм колючим поглядом.
        — Що ви хочете цим сказати!?
        — Лише те, що сказав. А зараз я піду відпочивати. Але буду не у своїй спальні, а в кабінеті. І прошу мене не будити. Хіба що станеться щось непередбачене, бо інакше у мене болітиме голова потім.
        Орлов потис руку Венчеслава, який уже до гостей промовив:
        — Світає, а коли підніметься сонце, ми всі будемо у безпеці. Пропоную лягати спати,  — і пішов.
        Але на світанку перелякані гості роз’їжджалися з замку. Вони вже дали свідчення слідчому і тепер прагнули якнайшвидше зникнути. Несподівано у вітальні з’явився Кримський-Корсаров з хрестом у руках. Його обличчя мало якийсь неприродно білий колір, а погляд був ніби скляний… Орлов підійшов до нього:
        — Максиміліане, що з вами?
        — Я бачив її. Вона була тут…
        — Хто — вона?
        Кримський-Корсаров подивився на Орлова і пошепки сказав:
        — Опириця.
        — Вона була серед присутніх?
        Кримський-Корсаров похитав головою:
        — Ні, я бачив її з вікна. Вона піднімалася сходами.
        — З якого вікна? Покажіть мені.
        Кримський-Корсаров знову заперечливо похитав головою.
        — Поки сонце не зійде, я не зрушу з місця.
        — Вже світає. Максе, погляньте у вікно. Нам нічого не загрожує.
        Кримський-Корсаров підвівся з крісла і підійшов до вікна. Крізь замерзле скло просвічувало тьмяно-червоне сонце. Кримський-Корсаров полегшено посміхнувся.
        — Сергію Олексійовичу, тепер я вам можу показати вікно, з якого її бачив.
        Вони спустилися сходами і увійшли до кімнати однієї з покоївок. Там було темно, тому що вікно виходило не на вулицю, а на сходовий майданчик. Звідси можна було побачити перші три сходинки, що вели донизу, але для цього треба було сидіти на підвіконні.
        — Я сидів ось тут,  — сказав Кримський-Корсаров.  — Пив каву. А потім побачив, як вона піднялася сходами. Спочатку я її не впізнав, а потім, коли вона розвернулася, щоб піднятися на четвертий поверх, я відразу згадав. Це була вона!
        — У вас горіло світло?
        — Так,  — сказав Кримський-Корсаров, а потім, почервонівши, додав: — Ні, тоді не горіло.
        — Максиміліане Олександровичу, зрозумійте мене правильно. Мене умови змушують ставити вам такі запитання. Отже, що ви робили у цій кімнаті?
        — Сергію Олексійовичу, тут живе дуже хороша дівчина. Вона — з Парижа, француженка. Коли я приїздив минулого разу, ми подружилися. І сьогодні вона запросила мене на каву, щоб погомоніти про Париж. Я не хочу, щоб ви про неї думали погано.
        — Насамперед я думаю добре про вас, і мені здається, цього цілком достатньо для її репутації. А що ви робили на підвіконні у темряві?
        — Я сидів без штанів.
        — І…
        — І чекав, поки Катрін принесе мої брюки. Вона їх пішла прати. А я сидів на підвіконні, закутавшись її хусткою, і пив каву.
        Спіймавши погляд Орлова, він уточнив:
        — Вона мені поступилася своєю кавою.
        — А ви впевнені, що опириця вас не побачила?
        — Абсолютно! Я був прикритий портьєрами.
        — А потім?
        — А потім я розповів про все Катрін і сказав, щоб вона стежила за сходами. А сам пішов до вітальні вас попередити.
        — І нічого не сказали.
        — Зі мною щось сталося… Щойно я увійшов до зали, як наштовхнувся на Венчеслава, який якраз виходив, і…
        — І що?!  — вже роздратовано запитав Орлов.
        — Я побачив на його руці перстень з пентаграмою. І все! Далі я вже нічого не пам’ятаю. Мабуть, відключився. Заснув…
        — Як заснув, якщо я бачив, як ви вийшли з вітальні, а потім, за якийсь час, повернулися з розп’яттям у руці.
        — Не пам’ятаю. Я навіть не пам’ятаю, де я міг взяти це розп’яття. Звідки воно в мене?
        — Я знаю!  — І Орлов показав на металеву спинку ліжка покоївки.  — Пригадайте лише, будь ласка, коли ви прийшли сюди за розп’яттям, у кімнаті ще хтось був?
        — Я ж кажу, що відключився. Якби я був при пам’яті, то не повернувся б сюди з вітальні.
        — Зрозуміло! А цей хрест запав у вашу пам’ять, і ви у тривожну хвилину повернулися за ним, щоб захиститися від опиря. Але ж де ваша Катрін? Цікаво було б від неї дізнатися, як вона виконала ваше доручення.
        І тут Орлов знову побачив, як поблідло обличчя Кримського-Корсарова, який тремтячим пальцем показував на підвіконня, де була розлита кава.
        — Що з вами?
        — Коли я знімав брюки, Катрін, сидячи на підвіконні, пила каву, а потім, судячи з усього, когось побачила і, щоб роздивитися цього когось, стала на повен зріст. Ви розумієте?! Якби вона сиділа, то каву було б розлито на сукню, а чашка впала б на підлогу. Отже, ця чашка була перекинута ногою Катрін. І вона, опириця, почула цей шум…
        Орлов зрозумів, що страх Кримського-Корсарова мав вагомі підстави, але вголос промовив:
        — Максиміліане Олександровичу, тут нічого не свідчить про безладдя.
        — Але двері, двері були відчинені, коли ми сюди заходили!
        — Можливо, Катрін кудись вийшла?
        — Але вона завжди зачиняла за собою двері.
        — Як це «завжди»? А як же тоді ви увійшли сюди за розп’яттям? Її ж не було тоді у кімнаті.
        — Я не пам’ятаю. Але все одно двері мали бути зачиненими. Вона їх завжди зачиняла. І тоді, коли була у кімнаті, і коли виходила.
        Орлов підійшов до дверей. Ключі стирчали зсередини.
        — Ходімо зі мною.
        І вони вийшли у коридор. Орлов запитав:
        — Де вона зазвичай прала?
        — Я не знаю.
        Орлов пішов по коридору і раптом зупинився. З дверей кімнати для прання стирчала голова мертвої закривавленої жінки.
        — Це — вона?
        Кримський-Корсаров нічого не відповів, повернувся до Орлова спиною, зробив ще кілька непевних кроків і раптом впав наче підкошений. Орлов кинувся до нього, а потім почав кликати когось на допомогу. Двоє поліцейських і кілька чоловіків у цивільному прибігли відразу. Судячи з усього, вони були десь поряд.
        Голова жінки з довгими закривавленими косами, що звисали донизу, стирчала з пробоїни дверей якось дивно, обличчям догори, ніби її хтось за волосся тяг крізь двері, а потім покинув. Орлов відвернувся і, лише побачивши серед поліцейських Аблаутова, полегшено зітхнув.
        VI

        — Прошу заходити,  — Вероніка відчинила кабінет Венчеслава перед Аблаутовим і Орловим. Там уже сиділи відомий лікар Стерлінгов, якого у столиці вважали найкращим медичним експертом, письменник і офіцер Микола Царськосельський, а також слідчий Струве. Аблаутов відразу звернувся до них:
        — Я не випадково попросив вас всіх зібратися тут. Минулу ніч я провів у лісі разом з двома поліцейськими і знаю місце, де переховується опир.
        Орлов уже знав, що вбивця — не Венчеслав і навіть не та жінка, про яку говорив Кримський-Корсаров. Але щойно він поділився своїми підозрами з Аблаутовим, як той заперечливо похитав головою.
        — Я вже бачив його,  — сказав він,  — а тепер побачите його і ви.
        Тим часом Аблаутов продовжував далі:
        — Двох своїх поліцейських я залишив там і повернувся сюди лише задля того, щоб разом з вами вирішити цю проблему. Обидва вбивства, як ви самі бачите, м’яко кажучи, дивні, оскільки обидва рази хтось висмоктував кров з тіл тих нещасних. Ми всі тут в основному колеги, а що стосується Миколи Степановича Царськосельського, то я його запросив спеціально. Я бачив ваше досьє, Миколо Степановичу, і знаю, що ви, хоча й намагаєтеся це приховати, займаєтеся окультизмом і застосовували свої знання в експедиції до Абіссінії. Саме ці ваші здібності нам зараз і потрібні. За десять хвилин, рівно о десятій, ми підемо всі разом, у супроводі поліцейських, до лігвиська опиря. Я думав, що з нами разом будуть Бакулін та Буревий, але їх чомусь немає…
        Несподівано до кабінету в супроводі Вероніки увійшов незнайомий чоловік у чорній сутані, з золотим хрестом на шиї. В одній руці він тримав нефритові чотки, а в іншій — чорну валізу. І поки Вероніка встигла щось промовити, він сам звернувся до присутніх:
        — Мені дано інформацію, що ви потребуєте моєї допомоги у боротьбі з нечистою силою. Я — падре Луїджі.
        Цього чоловіка знала вся Європа. Славу і гроші він здобув тим, що знищував опирів та виганяв бісів. Але практично всі гроші падре Луїджі витрачав на доброчинність.
        Царськосельський підвівся і поцілував йому руку, а потім подякував за те, що під час посухи в Ефіопії він надавав допомогу людям, не зважаючи на те, якого вони віросповідання. Завдяки падре Луїджі тоді було врятовано від голоду кілька десятків тисяч людей. Але найголовніше, що жоден з врятованих не знав, завдяки чиїй допомозі вижив.
        Падре Луїджі подякував і продовжив:
        — Я не хотів говорити на цю тему, але тоді у мене, як у італійця, було ще й почуття провини перед ефіопами, адже моя країна намагалася підкорити ці вільнолюбні племена, тож мені треба було ще й спокутувати гріхи моїх співвітчизників.
        — Нам — час,  — промовив, глянувши на годинник, Аблаутов і звернувся до падре Луїджі: — Дякувати Богові, що ви з’явилися до нас саме цієї хвилини.
        Проходячи повз убиту француженку, падре Луїджі уважно оглянув на її шиї невелику рану з обсмоктаними краями.
        — Так,  — підтвердив він.  — Тут, без жодного сумніву, побував опир,  — і відразу поспішив за Аблаутовим.
        Біля хвіртки стояли поліцейські, які за наказом слідчого Струве відразу рушили за Аблаутовим. Вчорашня завірюха замела всі сліди, але Аблаутов ішов упевнено.
        Ніби розмірковуючи, він говорив слідчому Струве:
        — Ви пам’ятаєте вбитого селянина? Тоді я вам ще сказав, що це зробив опир. Сліди, залишені на узбіччі дороги того дня і минулої ночі, ідентичні. Я кілька днів вивчав ліс і нарешті знайшов те, що шукав…
        За півгодини вони підійшли до дерев’яного будинку. Струве дав знак поліцейським, і вони оточили дім.
        — Це колишній мисливський будиночок. Саме тут і ховається опир,  — звернувся до всіх Аблаутов.
        Поліцейські вибили зачинені зсередини двері й увійшли до будинку. За ними увійшов падре Луїджі. В будинку було небагато кімнат, але обшук, сумлінно проведений поліцейськими, ніяких результатів не дав, а це означало, що жодного сліду опиря знайдено не було. Але стало ясно, що цей будинок є криївкою контрабандистів. Тут відразу було знайдено коштовності, пакети та ящики з одягом і порцеляною. Падре Луїджі свяченою водою окропив усі кімнати.
        — Тут зовсім недалеко болото,  — сказав Аблаутов.
        Слідчий Струве різко повернувся до нього:
        — Я так і думав.
        А падре Луїджі запитав:
        — І що означає ця наявність близького болота? Прошу пояснити. Я вже відчуваю, що опир десь тут, близько. І щоб його швидше знайти, мені важливо знати все.
        Італієць говорив російською вільно, майже без акценту. Він як справжній італійський місіонер добре вивчив мову країни, куди його цього разу направила воля Господня.
        Струве запросив священика сісти на стілець, а сам вмостився на довгій дерев’яній лаві біля стіни.
        — Отче, річ у тому, що скарби, знайдені нами тут, коштують мільйони і добровільно їх ніхто б тут не залишив. Вже лише ці китайська порцеляна, тюки шовку, одяг з англійської вовни чи золоті монети та прикраси,  — і він показав на ящики, які з різних кімнат виносили поліцейські, — коштують неймовірних грошей. Отже, хтось не дозволив контрабандистам забрати звідси всі ці речі, а контрабандисти — відчайдухи, їх налякати непросто, тим паче що митники і поліція тут ні до чого. На превеликий жаль, ми ніколи особливо не цікавилися цим будинком. Тож хто міг їх звідсіля вигнати? Хіба що такі ж відчайдухи, як і ці, але тоді всі скарби стали б легкою здобиччю переможців. Отже, це — опир, з рук якого жоден контрабандист живим звідси не вийшов. Єдине, чого я не міг зрозуміти,  — куди ж він подів трупи. І це прояснив Богдан Іванович, мій колега, який згадав про болото. Цілком зрозуміло, що опир тіла своїх жертв викидав у болото.
        — Тепер я зрозумів,  — сказав пастор.
        Обшук так нічим і не закінчився. Все оглянули, але ніде жодного сліду опиря знайдено не було.
        Орлов тим часом чаклував біля порожньої шафи, дверцята якої були відчинені. Поліцейські, які перед цим уважно вивчили кожну шпарку шафи, так нічого там і не знайшли. І все ж Орлов відчував, що ця шафа з секретом. Але з яким? Начебто вже й постукав він по ній, і всі гвинтики пальцями перебрав, та — нічого! Але раптом у голові Орлова сяйнула думка: «Ця шафа такою великою була зроблена не просто так, адже вона передбачена для мисливського будинку і тут мали щось зберігати. А отже…»
        Думку Орлова перебив Царськосельський, який пишався тим, що полював у Африці на жирафів і носорогів. Він вигукнув:
        — Тут має бути льох, це ж — мисливський будиночок! А ця шафа, Сергію Олексійовичу, зроблена з розрахунком на те, щоб крізь неї можна було втягти лося, не розрізаючи його. Ці дверцята мають відчинятися ось так!  — і він, вихопивши у поліцейського шаблю, засунув її у ледь помітну щілину поміж верхньою кришкою шафи і стінкою, а потім натиснув і смикнув вниз. Задня частина шафи тихо опустилася, і перед присутніми моторошно зазяяв темний отвір.
        — Дивіться,  — прошепотів Царськосельський, відпускаючи задню частину шафи. І всі за мить побачили, як знову виросла стіна.  — Бачите, це також імітація. Постукаєш, подумаєш, що зруб, а поміж зрубом і цією «стіною» у верхній частині сантиметрів тридцять буде. Саме звідсіля й починаються сходи,  — і Микола Степанович, знову опустивши «стіну», першим ступив у морок чорного льоху. За ним рушили всі інші. Підземелля займало майже половину площі будинку. Повітря було вогке і чомусь солодкаво-кисле. Чоловіки, запаливши смолоскипи, побачили довкола себе багато ящиків.
        — Цей підвал будували ще, мабуть, за часів Єлизавети, а може, й Катерини Другої, а потім закинули,  — промовив голосно Царськосельський.  — Щось, напевне, чи зашкодило, чи не сподобалося господарям, і вони покинули незакінчене будівництво. Але ним скористалися ті, що переробили його на мисливський будинок. Хм, у цьому льосі так холодно, що туша вбитої тварини може тут зберігатися дуже довго.
        Лікар Стерлінгов, який до цього мовчав, раптом не витримав:
        — Ви мене дивуєте, Миколо Степановичу, ми за два кроки від опиря, а ви говорите казна-що!
        Труни, яку наказав шукати падре Луїджі, ніде не було. Втомлений Стерлінгов присів на дерев’яний диван, який чомусь стояв у льосі.
        — Та ви ж на труну сіли!  — пожартував Царськосельський. Було схоже, що цим жартом він намагався збадьорити присутніх, та й себе також.
        Стерлінгов, підскочивши, однією рукою підняв диван за край, і перед очима присутніх справді постала труна, схожа на великий ящик. Царськосельський взявся за інший край дивана і вони переставили його подалі від стіни льоху, а от саму труну підняти не змогли. Лише втрьох, з неймовірними зусиллями, чоловіки підняли її і поставили на диван, але віко труни не відчинялося. Падре Луїджі з погано прихованим хвилюванням промовив:
        — Ми знайшли його!
        — Та ні! Це, мабуть, ще один ящик контрабандистів,  — скептично сказав Струве.  — 3 чого ви взяли, що це труна, та ще й опиря?
        — Ось відчинимо і з’ясуємо, що тут лежить,  — якось відсторонено проговорив один з поліцейських, смикаючи за верхню частину труни, але віко не піднімалося.
        І тоді той самий поліцейський вигукнув:
        — Та вона ж зсередини зачинена! Господи, що ж це може бути?!
        Царськосельський знову взяв шаблю і засунув її в щілину поміж віком і стінкою. Щось скрипнуло, і віко труни почало повільно підніматися. Всі застигли на місцях. Стискаючи руків’я шаблі, Царськосельський обвів всіх поглядом і побачив зблідле обличчя падре Луїджі, який вже встиг вийняти зі своєї валізи осикову загострену палицю і молоток.
        У труні лежала істота, яку ніхто не наважився б назвати людиною. Але це була людина — ще доволі молодий чоловік з кошлатою рудою бородою. Його обличчя було зеленавого кольору, очі запалі, а ніс стирчав, ніби цурпалок, гостряком догори. Руки чоловіка з довжелезними брудними чи то кігтями, чи то нігтями лежали на грудях, як у покійника…
        Всі заніміли від самого лише вигляду опиря, але цієї миті падре Луїджі впевненою рукою і з несподіваною для хирлявого, немічного старого силою встромив у його серце осикову палицю. Опир розплющив очі, і разом з криком з його рота вихлюпнулася кров, яка забризкала всіх довкола. І тоді падре Луїджі вдруге вдарив молотком по осиковій палиці і пробив наскрізь серце опиря. З його відкритого рота потекла кров, але не це вразило людей, а неймовірно білі і довгі ікла, які вже не вміщалися у роті страховиська. Орлов пригадав, що опис таких зубів він знаходив у романах про графа Дракулу. А тим часом падре Луїджі дістав зі своєї валізи сокиру з чорним руків’ям і одним ударом відсік голову опиру. Всі зітхнули з полегшенням, а падре Луїджі, ховаючи сокиру й молоток, сказав:
        — Тепер його можна поховати. До речі, цю голову можете віддати до лабораторії. Нехай медики дослідять…
        Вже коли всі вийшли на подвір’я і зітхнули з полегшенням, Струве несподівано звернувся до присутніх з проханням:
        — Дякувати Богові, ніхто, крім нас, не знав ні про опиря, ні про скарби, які тут знаходилися, але ми всі — люди честі і я сподіваюся, що ніхто з вас ніколи й нікому не розповість про те, що побачив тут. А всім іншим я займуся сам.
        Вже у кабінеті Венчеслава лікар Стерлінгов сказав:
        — Панове, я хочу сказати, що істота, від якої сьогодні ми позбавили людство, була живим опирем. Тобто він не воскресав з мертвих і це ніяк не пов’язано з потойбіччям і містикою. Я ще дуже погано знаю цю хворобу, але це вже другий випадок у моїй практиці, коли у звичайних людей з причини, поки що невідомої науці, з’являється якесь шкіряне захворювання. Від сонячних променів шкіра змінює свій хімічний склад, і людина потерпає від страшного болю. У неї відбувається деформація шкіри і м’язів, обличчя видовжується, змінюється колір шкіри, згодом змінюється і форма зубів. Такому хворому стає краще лише вночі або в темному холодному приміщенні. Єдине, що йому допомагає, — це людська кров…
        Аблаутов сидів, опустивши голову. Ще ніколи його так не мучила совість.
        — Це ж ми вчинили самосуд. І я, захисник закону і представник влади, не лише став співучасником убивства, а й сам організував його, та ще й залучив до цього ні в чому не винних людей. Цього мені ніхто не вибачить — ні Бог, ні колега. Зрештою, я й сам собі цього ніколи не вибачу!
        — Заспокойтеся, Богдане Івановичу!  — в очах лікаря Стерлінгова був щирий подив.  — Ця істота була найсправжнісіньким маніяком. Я всю ніч вивчав її мозок і виявив там такі суттєві зміни і такі незворотні процеси, що можу твердити: людиною вона вже не була, і тому ви повинні пишатися тим, що взяли участь у позбавленні людства від неї.
        — Пишатися? Радіти? Яким би маніяком ця істота не була, вона була людиною і мала право на людський суд. І лише цей суд міг винести вирок.
        — Але, якби цей чоловік нападав чи тікав, поліцейські його все одно б застрелили.
        — Не заспокоюйте мене!.. І, до речі, звідкіля взявся падре Луїджі? Ви його запрошували?
        — Ні! Але коли ми підходили до мисливського будинку, я запитав у падре Луїджі про те, хто йому повідомив про опиря. І знаєте, що він мені відповів? «Я ж вам говорив, що мені було дано звістку від Всевишнього…» А отже, Богдане Івановичу, Всевишній не хотів, щоб цей опир помер від наших рук і тому прислав падре Луїджі. А це означає, що вирок було винесено не судом присяжних, а судом самого Всевишнього. Невже це все треба вам пояснювати?!
        — Я, мабуть, поганий християнин, але в тому, що ви сказали, є певний сенс. Тож нехай все це залишиться нашою таємницею.
        — Я згоден…
        VII

        Під вечір в замку все заспокоїлося, і Венчеслав був останнім, кого допитувала поліція. Відчувалося, що він схвильований і засмучений подіями минулої ночі.
        — Венчеславе Івановичу,  — розпочав допит (чи розмову, як вони це назвали) Струве.  — Давайте відразу поставимо всі крапки над «і». Я не хочу, щоб ви думали, ніби у нас є проти вас якісь підозри, але разом з тим ваші свідчення можуть бути для нас дуже корисними. І ось з якої причини. У вашому замку знаходилася наша людина. Вона з’явилася тут не за службовим дорученням, а з єдиною метою — брати участь у ваших нічних бесідах за власним бажанням.
        Венчеслав здивовано звів брови.
        — Мова йде про офіцера поліції Алегрова.
        — Я знаю його як молодого художника-графіка, але навіть уявити не міг, що він працює в поліції.
        — Він не дуже молодий, йому вже двадцять вісім років. Відразу після закінчення університету він прийшов до поліції. Я підкреслюю, справа стосується карного розшуку, тож ніяких підозр ні у вас, ні в когось з ваших колег з приводу його порядності бути не повинно. До речі, він ніколи й не приховував свого справжнього фаху. І на поминки вашої дружини він прийшов сюди разом зі мною і у поліцейській формі.
        — Я це пригадую, хоча тоді якось не звернув уваги на одяг Алегрова.
        — Так от, саме Алегров і дав нам ті свідчення, які забезпечили вам алібі. І саме тому ми вас не турбували під час вашого денного відпочинку після цієї моторошної ночі.
        — Невже була потреба у підтвердженні мого алібі?!
        — Підтвердження алібі потребують люди, як правило, які ні в чому не винні. У злочинців алібі завжди забезпечене.
        Венчеслав підвівся:
        — Олеже Володимировичу, Мстислав Кузьмич бачив убивцю, і, до речі, з дуже близької відстані. Коли б він впізнав у ньому когось з відвідувачів мого замку, то відразу б назвав його ім’я. До речі, не сумнівайтеся, він і моє назвав би…
        На обличчі Струве з’явилося щось схоже на посмішку:
        — Я бачу, що ви ще не все знаєте про те, що відбулося у вашому будинку. Слово «алібі» я вжив щодо іншого вбивства, яке сталося у той же проміжок часу.
        — Кого вбили?!
        Непідробна тривога у голосі Венчеслава ще більше переконала Олега Володимировича у тому, що Боголюбський непричетний до цього вбивства.
        — Була вбита ваша покоївка Катрін.
        — Ця безпорадна, маленька істота? Вона ж у нас лише три місяці… — розгублено промовив Венчеслав.
        Струве іронічно поглянув на Венчеслава:
        — Вам пощастило, що не довше. Так-так, не дивуйтеся. Ми дали запит до Парижа ще три тижні тому з приводу цієї вашої безпорадної істоти…
        — Чим же вона вас зацікавила, та ще й три тижні тому?
        — Під час святкування Введення пресвятої Богородиці до храму якась молода католичка, виходячи з собору, роздала милостиню юродивим, що зібралися перед входом. Ви знаєте наших юродивих. Їх завжди забагато біля православних церков, тож не всім вистачає на харчі, ось вони й навчилися підгодовуватися біля католицьких та протестантських храмів. Молода католичка роздала милостиню лише чотирьом юродивим, що, звичайно, викликало заздрість у інших. Але вранці почуття заздрості змінилося у них на почуття вдячності Господові, бо ті четверо померли у страшних муках. Уявіть лише — в кожному з пирогів, поданих молодою католичкою, були різні отрути, здебільшого рослинні, з країн Африки та Південної Америки… Тоді ми й пригадали про листа з французького департаменту поліції, в якому нас повідомляли про відому вбивцю, маніячку, яка отруїла багатьох людей найрізноманітнішими отрутами. Звали її Коллет Курсель. Вона навчалася в університеті на хімічному факультеті, але її відрахували за участь у злочинній організації «Жерці Мітрідата», члени якої виготовляли і, що найгірше, використовували найрізноманітніші отрути.
Коллет була найнебезпечнішою з-посеред них. Французька поліція зробила у неї обшук і знайшла понад сімдесят видів сильнодіючих отрут — тваринних, рослинних, хімічних. Після кількох дуже гучних убивств її запідозрили також у вбивстві власного чоловіка, до реч] дуже багатого землевласника, і його дітей від першого шлюбу. Коллет втекла до Німеччини, а паризька поліція розіслала у всі країни світу її фото, відбитки пальців та інформацію про злочини. Такий лист надійшов і до нас. Але до випадку з отруєнням юродивих у нас навіть підозри не було, що ця жінка приїхала до Росії. До речі, вона, вже живучи тут, отруїла такою ж отрутою кількох дітей у дитячому притулку при монастирі Апостола Іоанна. Щойно ми це виявили, як відразу почали шукати цю підозрілу молоду жінку і надіслали до Парижа телеграфом прохання передати нам додаткову інформацію насамперед про отрути, які використовувала Коллет Курсель. Відповідь надійшла вже третього дня, але ми ще не знали, під яким ім’ям ця жінка приїхала до нас і де мешкає, проте вже напевне знали, що вона і є Коллет Курсель. Зараз це вже доведено. До речі, змішуючи отрути,
Курсель намагалася зітерти загальну картину дії кожної з них. І четверо юродивих стали жертвами її експериментів. Але, напевно, свої моторошні досліди вона вважала незавершеними і тому вчора продовжила їх, отруївши ще одну людину.
        Очі Венчеслава здивовано округлилися:
        — Кого ж це?!
        — Кримського-Корсарова. Не бійтеся, він залишився живий лише завдяки своїй незграбності. Отруєну каву Коллет він вилив собі на брюки, які вона потім випрала у мисці. Ми взяли на аналіз кілька крапель з неї і з’ясували, що ця отрута викликає параліч серця і практично не залишає слідів. Кримський-Корсаров, який має сьогодні увечері повертатися до Парижа, помер би скоріш за все завтра вранці у поїзді від паралічу серця.
        — А хто її все ж таки вбив?  — у голосі Венчеслава вже була тривога.
        — Її вбила жінка, яку бачив Алегров на четвертому поверсі. Він же розповів нам про те, що бачив, як ви вчора піднімалися з третього поверху на четвертий. Тож до вас одне-єдине запитання: хто ця жінка і чи не на вас вона чекала?
        Венчеслав поглянув на слідчого печальними очима і відповів:
        — Зараз я спробую пригадати… Це, напевно, було близько другої години ночі. Я зайшов до свого кабінету і, почувши якийсь дивний шум, визирнув, але нікого не побачив. Знову повернувся до кабінету і за якийсь час, знову почувши шум, ще раз визирнув.
        — І що це був за шум?
        — Якщо дозволите, я вам покажу.
        Вони вийшли з кабінету і підійшли до дверей, які вели на незаселену частину замку. Скло на них було розбите, і скалки валялися на підлозі.
        — Ці двері дуже важкі, — промовив Венчеслав.  — Ми практично ніколи не користуємося ними, але цього разу увечері я почув, як двері стукнули раз, потім другий. Я вийшов і побачив, що вони відчинені і скло розбите. Я їх зачинив і лише після цього, вже піднімаючись сходами, побачив попереду себе якусь жінку. Я подумав, що це одна з моїх гостей, і не звернув на неї особливої уваги.
        — Кримський-Корсаров твердить, що також бачив цю жінку. Отже, вона прийшла не з того коридору, двері до якого були зачинені, — задумливо промовив Струве.
        — Наскільки я розумію, у вас склалося враження з моєї розповіді, ніби я хочу вас переконати в тому, що ця жінка з’явилася саме звідтіля. Але ж вона могла увійти і через коридор, а потім через нього ж повернутися назад.
        — Припустимо так, але все свідчить про те, що хтось вибив ці двері з боку незаселеного приміщення.
        Венчеслав задумливо подивився на Струве:
        — Мені здається, ви не звернули уваги на два моменти: по-перше, ці двері, як я сам переконався, могли відчинитися від протягу і від протягу потім зачинитися. І, до того ж, я не стверджую, що поява тієї жінки і шум, який я почув, пов’язані між собою. До речі, Олеже Володимировичу, я ж і досі ще не знаю, як було вбито Катрін.
        — Судячи з усього, це — опир. У Катрін — на шиї рана з обсмоктаними краями і воскове від безкрів’я тіло.
        Струве несподівано замовк і подивився на Венчеслава, в погляді якого світилося щось незрозуміле.
        — Олеже Володимировичу, невже ви вірите в існування опирів?
        — Після сьогоднішнього дня вірю!
        — А тепер послухайте мене. Є багато людей, зацікавлених у моїй смерті, і опирі — це один з можливих способів. І не робіть такого обличчя, ніби ви не знаєте, що я був пов’язаний з орденом магії та окультизму.
        — Так, я подивився ваше досьє. Ми маємо звіти про те, що ви навчалися у відомого мага Гольдмайєра, а після його таємничої смерті одружилися з його дочкою, з якою потім розлучилися…
        — В такому випадку давайте відкладемо нашу розмову, якщо, звичайно, ви щирі зі мною і не підозрюєте мене у цих жахливих вбивствах. Сподіваюся, що все, що стосувалося магії, залишиться поміж нами.
        Струве сперся на стілець:
        — Можете не сумніватися, протокол, якого ви підпишете, не зафіксував моїх запитань щодо вашого окультного минулого, але у мене до вас запитання: чи ви впораєтеся з цією навалою опирів?
        — Що стосується мене, то я, завдяки власним знанням і відповідному досвіду, недосяжний для опирів, більше того, я сам здатен захистити і своїх людей у замку. Але інколи виникають ситуації, коли я безсилий, як у випадку з лісовим опирем або з такими людьми, як Катрін, чи як її там… Коллет.
        Струве простяг Венчеславу текст протоколу. Венчеслав уважно прочитав свої свідчення і підписався. Коли він спустився до вітальні, там вже було кілька гостей. Він сів на диван і сумно промовив:
        — Я дякую вам, панове, що ви тут, зі мною, у ці важкі дні, але хотів би, щоб ви не залишали мене й надалі, оскільки я збираюся зробити дуже відповідальний і важливий крок… Ви не знаєте, де Вероніка?
        — Вона на подвір’ї, — відповів хтось із жінок.  — Пішла провести гостей. Зараз я її покличу.
        Венчеслав важко зітхнув і промовив:
        — Те, що я зараз вам скажу, впевнений, більшості з вас видасться крамольним, але, сподіваюся, ви мене зрозумієте правильно. Після смерті моєї дружини і після всіх цих смертей те, що я скажу, мабуть, буде схоже на маячню божевільного, але ви мене знаєте, я не здатен на непродумані вчинки…
        Пауза була довгою і неприємною, але її несподівано порушила Вероніка, яка щойно забігла до вітальні:
        — Я бачу ваше напруження і відчуваю, що Венчеслав зібрався сказати вам дещо надзвичайно важливе для нас обох,  — і вже наче з мосту у воду, не даючи слухачам опам’ятатися, передчуваючи, що реакція може бути найнесподіванішою, видихнула: — Ми вирішили з Венчеславом одружитися…
        VIII

        Орлов уже хвилювався — від Інни не було жодної звістки. «Якщо їй не зателефонувати, то знову буде істерика і скандал»,  — з цими думками він набрав телефонний номер своєї квартири. Ніхто не відповів. Тоді він зателефонував Аблаутову. Той відразу сказав:
        — Сергію Олексійовичу, чи не могли б ми зустрітися? Для мене зараз це дуже важливо.
        — Ми можемо зустрітися десь за години-півтори. Я якраз доїду за цей час додому.
        — Давайте краще я за вами заїду. Це буде швидше…
        Машина Аблаутова справді під’їхала до замку Венчеслава напрочуд швидко, і Орлову здалося, ніби той був десь зовсім близько, але чомусь приховав це.
        — Вам додому?
        — Так, Інна ще вчора вночі поїхала додому…
        У квартирі не було нікого. На столі Орлов знайшов телеграму. Аблаутов, зазирнувши через плече Сергія Олексійовича, промовив:
        — Прийміть мої співчуття. Ми сьогодні ж їдемо до Москви.
        — Зараз?
        — Та ні, уночі, а зараз давайте десь посидимо у кав’ярні, поговоримо…
        …У кав’ярні було світло і затишно. Мерехтливе сяйво кришталю, чисті накрохмалені скатерки, тепло — все це заспокоювало.
        Вже сидячи за столом, Аблаутов запитав:
        — Вас не дивує, що мене не було видно майже два дні?
        Орлов знизав плечима, потім наповнив чарки коньяком і запитав:
        — Яка, на вашу думку, різниця між московськими і петербурзькими символістами?
        — Мабуть, у віршах петербуржців забагато туману, недомовленості і фантасмагорії, як і в самому їхньому місті. А от у москвичів — більше яскравих фарб, чіткості, рельєфності, — і, побачивши здивоване обличчя Орлова, додав: — Мабуть, я кажу дурниці, але сподіваюся як непрофесіоналу ви мені це вибачите.
        Орлов поблажливо посміхнувся:
        — Я не це мав на увазі. Якщо вас послухати, то в Петербурзі — суцільні Анненські і Блоки, а у Москві — Брюсови і Бєлиє. Але зараз я не про літературу запитую і тому відповім сам: головна відмінність поміж москвичами-символістами і петербуржцями-символістами в тому, що москвичі п’ють коньяк, а петербуржці — шампанське.
        — Мабуть, ви праві. Це я вже давно помітив і саме про це хотів з вами поговорити. Ви вчора нічого не помітили дивного у Венчеславі?
        — Вчора?
        — Точніше, в ніч убивств.
        — Нічого, окрім того, що він пішов спати трохи раніше, ніж завжди.
        — А вам не здалося, що він трохи перепив?
        — Така думка в мене промайнула, але можу поклястися — він при нас нічого не пив.
        — Я в цьому й не сумніваюся. Річ у тому, що Венчеслав — людина непитуща і вчора він також нічого не пив, окрім крові з шампанським та отрутою…
        Побачивши здивований погляд Орлова, Аблаутов продовжив:
        — Чи знаєте ви чоловіка на прізвище Бєлов?
        — Звичайно, знаю. Це людина, справжнє місце якої у середовищі Мілітарьова, хоча він всіляко відмежовується від чорносотенців і тримається за нас. Його романи не зовсім бездарні, а з роками він, можливо, й порозумнішає…
        — Він вже ніколи не порозумнішає, бо він — мертвий. Навіть двічі мертвий. І повірте мені, що навіть якби він був живий, то все одно ніколи б не порозумнішав. За те, що він спілкувався з вами і був у вашому середовищі, і у Москві, і у Петербурзі йому платили, і платили чимало. Він був інформатором третього управління. Я про це дізнався вчора. І як читач мушу сказати, що його доноси читаються з більшим інтересом, аніж його власні романи. Шкода, що їх навіть ви видавати не будете.
        — Що ж з ним сталося?!  — Орлов вже передчував, що зараз почує знову щось моторошне.
        — Що з ним сталося, цього точно не знає ніхто. Ми можемо лише здогадуватися. Офіційно вбивство Бєлова буде на совісті Катрін, оскільки його прізвище ми знайшли у її щоденнику, до якого вона заносила прізвища своїх жертв з властивою маніякам акуратністю і педантичністю. Але це лише частина офіційного розслідування, потім починається найцікавіше. Того дня, запідозривши в Бєлові агента поліції, Катрін вирішила позбутися його, а Бєлов у свою чергу вирішив завербувати її на роботу до поліції. Він почав начебто залицятися до неї, а коли справа дійшла до інтиму, Катрін запропонувала Бєлову випити. Бєлов не символіст, і не москвич, і не петербуржець, тож він віддав перевагу горілці, в якій жінка і розчинила отруту. Після того, як Бєлов пішов від Катрін, вона все це занотувала до свого щоденника і відразу ж нижче приписала формулу протиотрути. Ця жінка фіксувала все дуже чітко, навіть вказувала місце у своїй потаємній шафці, де можна знайти цю протиотруту, але найцікавіше починається, як на мене, пізніше. Бєлов пішов від Катрін увечері, але його тіло й досі ще не знайдено, а доза випитої ним отрути була
смертельною. Далі. За якийсь час на подвір’ї замку з’являється повар, іде на конюшню, бере козла, потім на кухні ріже його і спускає кров з нього у срібну миску, яку забрала служниця Венчеслава Марія Михайлівна. Вона вкинула у цю миску якийсь прозорий камінчик і віднесла все до кабінету Венчеслава. Вам це ні про що не говорить?
        В очах Орлова зблиснула іронія:
        — Мені це каже про те, що у вас дуже добре налагоджено стеження.
        — Ви нас переоцінюєте, Сергію Олексійовичу, все це побачив сам кухар, який до того, як був взятий на роботу до замку Венчеслава, працював кухарем — не здогадаєтеся в кого?
        — Не мучте!
        — У Татіщева!
        — У якого Татіщева?
        — Так-так, у того самого, про якого ви подумали. В Петра Сергійовича Татіщева, гросмейстера масонської ложі.
        — За що його й було вигнано з ордену польських розенкрейцерів.
        — Так! Маги не вибачили йому переходу до масонів. Такі вже закони в цьому ордені, хоча інші розенкрейцери цілком спокійно ставляться до масонів.
        — І що далі?
        — Кухар, краєм ока побачивши дії Марії Михайлівни, згадав, що Татіщев не раз займався чимось подібним. Річ у тому, що Татіщев знав, що його можуть отруїти, і тому вживав найнадійнішу протиотруту, добре відому в магії.
        Орлов хитнув головою:
        — Так, я знаю. Цей прозорий камінчик — алмаз. Він розм’якає від козячої крові, яка обов’язково має бути ще свіжою і теплою. Потім цей алмаз можна легко розтовкти на ковадлі у порошок і після цього вже випити з водою.
        — Правильно! А тепер як людина, яка бувала у кабінеті Венчеслава, скажіть, чи добре ви пам’ятаєте все у цьому кабінеті?
        Орлов напружив чоло:
        — Наскільки це можливо.
        — За кабінетом Венчеслава знаходиться інша кімната — його лабораторія,  — Аблаутов говорив монотонно, ніби читав з паперу,  — вона дивна, тому що доходить до підвального поверху. Ні з першого, ні з жодного іншого поверху, крім четвертого, туди немає входу, і до того ж туди можна потрапити лише через кабінет Венчеслава. Вертикально поверхи з’єднані внутрішніми сходами.
        — Звідкіля ви все так добре знаєте?!
        — Я був у цій частині замку майже ніч. А заліз я туди не задля викриття Венчеслава, він дуже розумний для того, щоб залишати будь-які сліди, а, як це не дивно, задля його порятунку. Бєлов був дуже небезпечний і підлий. Він сам найнявся до поліції, щоб стежити за тими, хто, на його думку, нищить Російську імперію,  — за жидами, масонами, західниками тощо. Про його доноси я вже сказав, а крім того, він ще виявився й провокатором. Знову ж таки з власної волі. Ви давали йому хоч раз автограф?
        — Не пам’ятаю, здається, давав,  — на обличчі Орлова промайнула тінь.  — Він часто брав автографи для якихось дівчат, для власних батьків, щоб показати, з ким він спілкується… Так він принаймні всім говорив.
        — Коли б так! Всі ваші автографи він використав проти вас. Бєлов вигадав прогерманську організацію, і ваші підписи тепер стоять на таємних донесеннях, на протоколах засідань цього вигаданого ним товариства, які він друкував на чистих аркушах паперу з вашими підписами. Всі ви, виявляється, були шпигунами. А документацію цієї неіснуючої організації він привіз у замок Венчеслава. І це також не випадково. За цими паперами, організатором і резидентом всього шпигунського ланцюга був Венчеслав, а ви значилися як керівник московської організації. Бєлов привіз негативи секретних військових об’єктів, лінкорів і крейсерів. Одне слово, інформація, зібрана ним, гарантувала вам всім мінімум — каторгу до смерті. Можна лише здогадуватися, як Бєлов діставав секретні матеріали, але факт залишається фактом, він міг знищити цвіт інтелектуальної еліти Росії, якби йому вдалася ця авантюра. Залишилося б хіба що товариство «Знання» та Мілітарьов зі своїми приятелями… І от всі ці документи він привіз сюди.
        Аблаутов зупинився, зустрівши запитальний погляд Орлова:
        — Ви згадали про Мілітарьова. Серед його знайомих багато військових, що мають доступ до секретної інформації. Можливо, не обійшлося без них?
        — Все може бути, але зараз я хочу сказати про те, що вся ця література — і друкована, і рукописна — була захована у кабінеті Венчеслава Бєловим, який у кімнаті Катрін взяв ключі від кабінету Венчеслава і за зліпком зробив копію. З кімнати покоївки він і вирушив до кабінету Венчаслава, тримаючи в руці валізу з документами. Коли я вночі сидів у кабінеті Венчеслава, то валіза все ще знаходилася там. А далі події розгорталися так. Бєлов спустився по внутрішніх сходах до підвалу, щоб там заховати валізу…
        — Звідкіля ви про це знаєте?
        — Про це — потім. Так от, саме у підвалі Венчеслав і знайшов Бєлова, сліди якого на цьому уриваються. Ось яка картинка вимальовується з різних фактів: у цьому підвалі Бєлов призначив зустріч якійсь жінці, заздалегідь заховавши тут компромат, і прийшов до неї на зустріч. Я не знаю, чого він вимагав від неї, але саме тієї хвилини до підвалу спустився Венчеслав і, миттєво зрозумівши, з ким має справу, зчепився з ним у бійці. А невідома нам жінка, побачивши все це, побігла до кімнати Катрін…
        — Чому — до кімнати Катрін?  — здивувався Орлов.
        — Тому, що частину компромату Бєлов залишив у її кімнаті і саме звідти він спустився у підвал з валізою. А свій саквояж він залишив у Катрін. Лякаючи цю невідому жінку, він сказав їй, де саме зберігаються інші матеріали, які він будь-якої миті може показати саме там, де треба.
        Коли почався двобій, жінка побігла до кімнати Катрін і забрала саквояж, а заодно й протиотруту для Венчеслава.
        — Але звідки вона могла знати, що Бєлов уже отруєний.
        — З щоденника Катрін, який вона побачила, коли брала саквояж. Зошит цей лежав відкритим у тій же шафі, на тій же полиці, де Бєлов заховав саквояж.
        — Ну, гаразд, але вона навряд чи брала протиотруту для Бєлова. Рятувати його від смерті вона не збиралася. Але як вона могла здогадатися, що протиотрута може знадобитися Венчеславу. Невже ця жінка знала, що він опир?
        — Судячи з усього, знала!
        — І що ж було далі?
        Аблаутов підійшов до вікна:
        — Ви не знаєте ще однієї дуже важливої деталі. Жінка, яку Кримський-Корсаров вважає вбивцею, а ми з вами — опирицею, приходила до Венчеслава в якійсь дуже важливій справі і пішла від нього з подарованою прикрасою.
        — Тобто?!
        — Алегров, який бачив невідому жінку, яка йшла по коридору у напрямку до кімнати Коллет і потім виходила з нього, стверджує, що спочатку у неї на шиї не було нічого, а потім з’явилося кольє з зелених діамантів…
        Почувши ці слова, Орлов схвильовано підвівся:
        — Цього не може бути! Як же він роздивився у напівтемряві, чи це зелений діамант, чи зелений корунд, чи смарагд?
        — Звісно, не міг. Але річ в тому, що один камінчик був знайдений біля тих дверей, з яких стирчала голова мертвої Катрін. Мабуть, він випав під час її вбивства…
        — А чому ви так зацікавилися цим кольє?
        — Бо я розмовляв про нього з Кримським-Корсаровим, якого вчора відвіз на вокзал.
        — Він що, поїхав?
        — Так, до Парижа. І він сказав, що, сидячи у кімнаті Катрін, не бачив ніякого кольє на шиї жінки, яка піднімалася сходами. Отже, цей подарунок вона отримала від Венчеслава.
        Аблаутов уважно поглянув на Орлова:
        — Мабуть, це дуже коштовний подарунок.
        — І не просто коштовний подарунок, хоча за нього можна купити маєток. Тут ідеться не про це. Зелені діаманти — велика рідкість, але секрет тут в іншому. Кольє з діамантів є магічним талісманом і оберігає вагітних жінок.
        — Ви хочете сказати…
        — Так, вона вагітна, і вагітна від Венчеслава.
        — Але дозвольте…
        — Богдане Івановичу, пам’ятаєте, коли ми з вами проглядали записи Лозинського у моргу, то бачили запис про те, що невідома покійниця була вагітною.
        — Отже, вагітність не перервалася.
        — Так, мабуть, воно і є. Чого-чого, а того, що опириця може бути вагітною, я не чекав…
        — І все ж жодних доказів проти Венчеслава ми не маємо,  — задумливо сказав Аблаутов.  — У всьому замку ні ми, ні поліцейські не знайшли жодних слідів його опирства. А те, що він вдень спить, а вночі веде активний спосіб життя, не є доказом. Я, до речі, розмовляв з його сімейним лікарем, професором Голеніщевим, який багато разів консультував Венчеслава, і він пояснює стан його здоров’я недокрів’ям і перевтомою. Якщо ми навіть кілька днів протримаємо його у в’язниці, то все одно нічого не доведемо, бо, ослаблого, його заберуть до лікарні і переллють потрібну кількість крові. Цього йому цілком буде достатньо. Напевно, нам треба ще почекати. Можливо, з’являться нові докази.
        — А чи знаєте ви, що Венчеслав сьогодні збирається вінчатися!
        — Сергію Олексійовичу, ви жартуєте! Опир — у церкві?! І що, він цілуватиме хреста?! Господи, та сьогодні ж лише третій день, як він поховав дружину! Феноменально!
        Орлов лише руками розвів.
        — І на кому ж він одружується?
        — На Вероніці.
        У Аблаутова опустилися руки. Він відкинувся на спинку крісла і уважно подивився на Орлова:
        — Ви будете на церемонії вінчання?
        — Так! Ми запрошені, але я вірю в Бога і в те, що він цього не допустить!
        — Все — в Божих руках…
        IX

        Увечері гості приїхали до Венчеслава, який вже прокинувся і вийшов до вітальні. Він чудово виглядав і, здавалося, ніби помолодшав. Світлі кучері красиво спадали на темний фрак, блакитні очі променіли тихим спокійним світлом. Венчеслав наблизився до Орлова:
        — Мій шафер вже повідомив, де буде вінчання?
        — Ще ні, але я знаю, що він вже домовився зі священиком і ось-ось повідомить, у якій церкві буде вінчання.
        Нарешті з’явився шафер:
        — Можемо їхати!
        — А це далеко?  — в голосі Венчеслава відчулася напруженість.
        — Ні, це — церква Іоанна Дамаскіна.
        Венчеслав зблід:
        — Та це ж старообрядницька церква!
        — Ні, її вже давно прибрали до рук наші, просто вона дуже довго ремонтувалася. Старообрядців місяців зо три як вигнали звідтіля,  — спокійно пояснив шафер.
        Їхали двома машинами. В одній Венчеслав з Веронікою та шаферами, в іншій — гості. Був тихий зимовий вечір. Зрідка пролітав сніг. Поміж хмарами висів важкий повний місяць, і все довкола, здавалося, застигло в очікуванні чогось дуже важливого. Ось нарешті й цегляна огорожа церковного двору. Скрипнули в арці окуті залізом важкі двері, й весільна процесія зайшла на подвір’я. Кроки людей налякали голубів, які причаїлися на церковній арці, і вони знялися в небо. На цей шум відчинилися церковні двері й темряву пронизало неяскраве світло од свічок. Всі прискорили крок. Священик і дяк зустріли їх вже у святковому одязі.
        Вероніка з Венчеславом стали перед вівтарем, і церемонія вінчання нарешті почалася. Вероніка неуважно слухала запитання священика: щось не давало їй зосередитися. Священик став до них спиною і зашепотів молитву. Вероніка підвела голову, несподівано почувши якийсь шум, і тієї ж миті побачила голуба, який, напевне засліплений світлом, залетів до церкви у відчинені двері. Він шумно і перелякано махав крилами майже під самим куполом церкви, не знаходячи місця, щоб сісти…
        Нарешті священик повернувся до молодих і промовив такі довгоочікувані Веронікою слова:
        — Вінчається раб Божий Венчеслав Боголюбський…
        І цієї миті Вероніка почула, як перестали лопотіти крила голуба. Підвівши очі, вона зустрілася поглядом з пронизливими очима Христа Спасителя, а потім побачила, що голуб нарешті заспокоївся і плавно опустився на величезного золоченого хреста царських воріт, мабуть, єдине, що залишилося в цій церкві од старообрядців.
        — …з рабою Божою…
        І цієї миті хрест похитнувся. Ще, ще… Вероніка хотіла закричати, але чомусь не змогла. Голуб, відчувши, що хрест падає, знову злетів під купол церкви. І відразу після цього хрест з усього розмаху, на очах у закляклих од жаху людей пробив наскрізь груди зблідлого Венчеслава і придавив його до мармурової підлоги церкви…
        X

        Орлов і Царськосельський взяли на себе вирішення всіх проблем, пов’язаних з похороном Боголюбського. Вероніка лише під ранок отямилася і зараз лежала у спальні Венчеслава. Таки дісталася до його ліжка, збулася її давня мрія. Єдине — що він вже ніколи сюди не увійде…
        Вероніка встала з ліжка, накинула на себе велику хустку і вийшла у коридор. Щось її тягло до кімнати, де стояла улюблена Венчеславова троянда. Вона підійшла зі свічкою до величезної дерев’яної діжки і з подивом побачила, що листя рослини зів’яло, важкі розквітлі і напіврозквітлі бутони похилилися, а по краях пелюсток лягла чорна кайма.
        — Помер Венчеслав, і троянда вмирає. Але чому? Може, її дістав мороз?  — Вероніка підійшла до вікна, але ніде не було жодної шпаринки.  — Господи, що це зі мною? Де я?  — дівочі очі наповнилися сльозами…
        А тим часом до замку був запрошений священик, який відправив заупокійну службу біля Венчеслава. Після цього ворота замку були зачинені. Нікого стороннього не впускали, адже сьогодні, ще до заходу сонця, треба було спалити тіло Венчеслава, і всі тепер чекали лише на Макшельмонта, який зобов’язався це організувати. Скоро він і справді з’явився разом з людиною, одягненою досить дивно, як для зимового дня,  — не в шубу, навіть не у пальто, а в якусь химерну накидку з атласу зеленого кольору поверх червоно-жовтого одягу типу сарі. Чоловік цей був босий, і коли він увійшов до вітальні з холоду і снігу, Орлова пробрав мороз по спині, але Макшельмонт не був ані трохи шокований тим, що його супутник одягнений так екзотично і явно не за сезоном.
        — Я хочу вам представити мого друга, пана Кришначакару,  — звернувся він до присутніх.  — Я вам про нього казав.
        Це був відомий йог, автор багатьох брошур у галузі теорії та практики йоги, а також індійських релігійних ритуалів. Як з’ясувалося, він був росіянином і нещодавно повернувся з Індії та Непалу, де прожив п’ятнадцять років, вдосконалюючись у індійській філософії та навчаючись у найвідоміших йогів.
        …Багаття зводили у відповідності з вказівками Кришначакари, а сам він зайнявся тілом Венчеслава, нутрощі і мозок якого були вийняті ще вчора спеціально запрошеним Стерлінговим, який не зміг приховати свого подиву, коли на його очах вони відразу перетворилися на липку, желеподібну суміш. Цього Стерлінгов нічим і ніяк не зміг пояснити. Таке в його практиці трапилося вперше.
        Тіло Венчеслава наповнили східними трав’яними сумішами, і Кришначакара прошептав над ним щось, схоже на молитву. Після цього тіло Венчеслава було урочисто покладено на дерев’яне підвищення, під яким лежав хмиз, приготовлений для багаття. Макшельмонт пішов за Веронікою.
        Вона, спокійна, трохи бліда, спустилася разом з покоївкою на подвір’я і дивилася на всі приготування так, ніби все це її не стосувалося або вже не мало для неї жодного значення.
        З запаленим смолоскипом у руці стояв біля труни Венчеслава Кришначакара і молився. Після молитви він підніс смолоскип до сухого хмизу, і всім здалося, що Вероніка зараз чи закричить, чи втратить свідомість, чи сама кинеться на вогнище, щоб згоріти разом з Венчеславом. Але вона продовжувала тихо стояти і від цього всім стало ще моторошніше. Кришначакара обійшов вогнище довкола, підпалюючи його з усіх боків. І було дивно бачити цю босу людину з химерно поголеним волоссям на тлі вогнища, яке розгоралося все дужче і дужче. Несподівано подув вітер і пішов густий сніг. Всі стояли мовчки і дивилися, як догорає вогнище. Східними пахощами просякло все довкола, але жоден з присутніх не почув запаху горілого людського тіла. Орлова навіть охопив жах: а що, як тіла Венчеслава не було на цьому вогнищі? Він перелякано озирнувся довкола і раптом зустрівся з таким точнісінько стурбованим поглядом Царськосельського. Мабуть, вони одночасно подумали про одне і те ж.
        … Вогнище ж тим часом вже догорало, і коли вітер трохи розвіяв дим, то всі несподівано побачили з іншого боку двох чоловіків. У силуеті одного з них було щось дуже знайоме, але роздивитися обличчя було неможливо — заважав дим. Орлов озирнувся. На обличчях людей, що стояли поряд нього, він також побачив тривогу, навіть жах. Було відчуття, що незнайомці по той бік вогнища прийшли з потойбіччя. А коли дим розвіявся остаточно, Орлов відчув, що у нього занімів язик, а потім затерпла спина. Навпроти стояв Венчеслав з якимсь чоловіком…
        Першою отямилася Вероніка і побігла навпростець до Венчеслава, але жарке полум’я вогнища зупинило її! З цієї близької відстані вона ще чіткіше розгледіла обличчя Венчеслава — печальне, смиренне, зі сльозами на очах. Він дивився на вогнище, в якому щойно перетворилося на попіл його власне тіло.
        — Марево чи привиди?  — нажахано перехрестився Орлов. Слідом за ним почали хреститися всі присутні, але прибульці не зникали. Першим отямився Орлов, зрозумівши, що один з двох чоловіків — не Венчеслав, а просто юнак, дуже на нього подібний.
        Нарешті вогонь погас. Кришначакара взяв важку срібну урну і підійшов до згарища, аби зібрати попіл тіла Венчеслава. Він знав, що брати треба лише частину цього попелу, змішану зі спаленими дровами, а все інше нехай розвіє вітер. Лише так частини розвіяного праху і узятого до урни ніколи більше не зможуть зібратися в одне ціле і утворити нового опиря.
        Тим часом той, що був дуже подібний на Венчеслава, підійшов до людей разом зі своїм супутником, обличчя якого було благородним, але якимсь відстороненим, ніби не від світу цього. Юнак підходив до кожного, називався сином Венчеслава, і всі з подивом і розгубленістю висловлювали йому співчуття. Лише Вероніка не чула жодного слова: для неї обличчя прибульця було обличчям Венчеслава…
        XI

        В купе вони знову були удвох. Єлизавета відчувала, що Рєпін готується щось їй сказати, але зараз був ще не час і тому вона вирішила: поки що він спатиме. Та несподівано її супутник підвівся:
        — Любий, куди ти?
        Він посміхнувся:
        — Викурю сигару і повернуся.
        Єлизавета уважно подивилася на обличчя Рєпіна і лише зараз помітила, як він змінився за час їхнього знайомства, а можливо., за час цієї короткої поїздки до Петербурга. І щось змінилося у його ставленні до неї на гірше, але з цим вона вже нічого не могла зробити. Гіпноз чомусь не діяв.
        А Рєпін стояв біля вагонного вікна і не курив, а крутив сигару у пальцях. Ще ніколи в житті йому не було так тяжко, як зараз. Його не цікавило, що і як у житті Єлизавети було до нього, це було несуттєво, адже він полюбив її такою, якою зустрів. А вона… Вона зрадила його. В неї на шиї чужий подарунок, кольє з діамантів. Дуже коштовний подарунок. Де вона його взяла? Чому вона його взяла? Без сумніву лише одне. Це кольє подаровано якимсь чоловіком. І чи не коханцем?
        Рєпін зіжмакав сигару і повернувся до купе.
        — Сашко, ти не хотів би сісти поряд зі мною?
        Всупереч думкам на обличчі Рєпіна знову з’явилася щаслива посмішка, і він, забувши про всі свої образи, сів біля Єлизавети, але за кілька хвилин знову задумався. І цього разу його думки були про інше. Поїзд до Москви приїздить вранці, але вони вийдуть вночі на одній зі станцій, де неподалік є дім його родичів. Там вони переднюють, а потім ввечері на санях поїдуть до Москви…
        — Сашко, поклади мені на коліна голову,  — голос Єлизавети був тихим і ніжним…
        За кілька хвилин Рєпін вже спав на її колінах, а Єлизаветі несподівано стало шкода Рєпіна і вона відчула, що хоче, аби цей хлопчик любив її, оберігав, жалів, щоб став її чоловіком. І якщо вона народить дитину від Венчеслава нормальною, то потім, можливо, народить і від Рєпіна…
        …Вже повернувшись до Москви, наступного дня, і сідаючи в автомобіль, Рєпін раптом якимсь дивним, незвичним голосом промовив:
        — Єлизавето, нам з тобою треба поговорити.
        — Ну, то ходімо додому! Або ні, чудова погода, давай краще поїдемо на машині за місто, там і поговоримо…
        Був гарний зимовий вечір. Місто ще не спало, у вікнах горіло світло, і Єлизавета подумала: «Як добре, коли в людини є дім, і, можливо, сьогодні я повернуся вже у наш спільний з Рєпіним дім. Я стану люблячою, вірною дружиною і господинею. Я стиратиму зі свідомості Олександра шкідливу, непотрібну для мене інформацію, а потім все якось владнається». Адже Венчеслав сказав їй, що у Німеччині вчені вже працюють над створенням штучної крові і є перші обнадійливі результати. Тоді й вона перестане вбивати і стане такою ж, як усі жінки, або майже такою ж, але нічною…
        Автомобіль зупинився. «Зараз він скаже, що любить мене і що хоче одружитися зі мною…» — подумала Єлизавета.
        Але Рєпін мовчав. Несподівано Єлизаветі стало холодно. Можливо, тому, що вона давно вже не пила людської крові. Покоївка у замку Венчеслава була її останньою жертвою, а часу минуло відтоді вже достатньо. Єлизавета дістала з шубки рукавичку, почала шукати другу, але її ніде не було — ні в сумочці, ні в кишенях. Рєпін, зрозумівши, що вона шукає, простяг їй загублену рукавичку.
        Вона відразу її натягла і запитала:
        — Випала на подвір’ї?
        — Ні, у машині знайшов.
        — Дякую, що знайшов. Мені чомусь раптом стало холодно.
        — Я її знайшов не в цій машині.
        — Як не в цій? Сашко, про що ви говорите?
        — Так, я цю рукавичку знайшов не в цій машині, а в тій, якою ви приїхали до Венчеслава.
        — Ні, ні!  — несподівано закричала Єлизавета і вчепилася руками в горло Рєпіну. Щойно намріяне майбутнє тікало від неї. Зараз він все з’ясує, а її чари на нього чомусь знову не діють.  — Ні, коханий, ні!  — хрипіла вона і все дужче стискала шию і горло Рєпіна, а коли нарешті розтиснула, то молода красива голова Рєпіна відкинулася назад. Вже не тямлячи себе, Єлизавета почала що є сили трясти юнака: — Не вмирай! Пробач мене! Покинь мене! Іди від мене живий! Я відпускаю тебе! Не вмирай! Господи, я вбила єдину людину, яка по-справжньому любила мене,  — вона приклала вухо до його серця, подивилася в очі й, піднімаючи голову, почула дивний звук. Це скрипіли розчавлені шийні хребці. Єлизавета озирнулася. Не може ж вона покинути його на вулиці. Треба, щоб його поховали.
        Автомобіль стояв навпроти вивіски «Бюро похоронних процесій. Шмідт і компанія». Єлизавета вийшла з автомобіля, тримаючи на руках Рєпіна, і підійшла до зачинених дверей контори, натиснула їх коліном і увійшла досередини. У церемоніальній кімнаті було світло від вуличного ліхтаря, і Єлизавета відразу побачила на підлозі велику поліровану труну, поряд з якою лежало віко.
        — Сашко, Сашко,  — тихо проговорила Єлизавета.  — Тобі не пощастило навіть у смерті. Тебе вбила жінка, яку ти любив. І зараз ти ляжеш у труну, яку приготували для іншої людини й іншої віри.
        Єлизавета взяла Рєпіна на руки, обережно поклала його в труну, поцілувала в чоло, в праву щоку, в ліву. Потім її губи торкнулися на його шиї місця, де ще пульсувала артерія… І, опам’ятавшись в останню секунду, вона підвелася, вийшла з будинку, сіла в машину і поїхала.
        Стук дверей і шум мотора розбудили старого німця. Він одягнувся і спустився на перший поверх. В освітленій місячним світлом і вуличним ліхтарем кімнаті він побачив труну і чоловіка у ній.
        «Що це за жарти?» — подумав німець і підійшов ближче. Глянувши на обличчя мертвого чоловіка, він відразу впізнав це обличчя.
        — О, гер офіцер, доля вас привела сюди знову!  — а потім сказав сину, який також з’явився на шум: — Телефонуй до поліції. У нас — незамовлений покійник…
        XII

        Ще ніколи не був дім Орлова таким чужим і незатишним. Завжди увечері тут було світло, святково, розмовляли гості, накривався стіл до вечері, всюди горіли люстри, свічі, а зараз навіть ліхтар перед будинком не був запалений. Орлову щиро було шкода, що сестра Інни померла. Він пройшов по квартирі, але прислуги в домі чомусь не було. Не було й труни з тілом Надії. «Невже Інна не дочекалася і поховала сестру без мене?» — подумав Орлов і вирішив зайти до дружини в кімнату. Все одно скандалу не минути. Дізнається хоча б, чи вже був похорон.
        Інна лежала на ліжку у чорному одязі, бліда, негарна, і відсторонено дивилася в стелю.
        — Інно, люба! Що з тобою?
        Вона перевела на Орлова хижий і разом з тим якийсь майже кокетливий погляд. Наркотики! Його завжди дратувало те, що вона їх вживає, але зараз він заспокоївся. Морфій допоможе дружині пережити стрес. Нехай відпочиває. І Орлов вийшов з кімнати.
        Коли він увімкнув у вітальні світло, то побачив всюди сліди погрому. Хрести були зірвані і кинуті в купу сміття. У його кабінеті не було ні ікон, ні красивих гірлянд часнику, розвішаних перед цим по стінах, папери були вийняті з шухляд столу і розкидані по підлозі. Це все — Інна!  — зрозумів Орлов і, запаливши лампу, сів у своє улюблене крісло. Він дуже втомився…
        …Єлизавета залишила автомобіль неподалік від будинку Орлова і лише зараз пригадала, що ні господар, ні господиня ніколи не запрошували її до себе. До них її запрошував тоді Аблаутов. Запрошення чомусь не прозвучало навіть тоді, коли вони прощалися. Єлизавета звернула на це особливу увагу, бо чекала, що ось-ось прозвучить: «Заходьте частіше! Нам буде приємно з вами побачитися знову!» Вони чомусь промовчали.
        Єлизавета вийшла з машини і здивувалася: в будинку Орлових було темно, лише в одному з вікон горіло світло. «Хм, як же я зайду без запрошення?» — розмірковувала вона, стоячи біля дверей, і раптом помітила якийсь напис на мозаїці перед входом до під’їзду. Зчистила сніг з літер ногою, і відразу хижа посмішка з’явилася на її обличчі. «Wellcome!» — «Ласкаво просимо!» Єлизавета відчинила двері…
        notes


        Примітки

        1

        Розділ п'ятий у паперовій книзі відсутній — прим. конвертувальника

 
Книги из этой электронной библиотеки, лучше всего читать через программы-читалки: ICE Book Reader, Book Reader BookZ Reader. Для андроида Alreader, CoolReader Библиотека построена на некоммерческой основе (без рекламы), благодаря энтузиазму библиотекаря. В случае технических проблем обращаться к